Добровольча Армія починає нагороджувати своїх волонтерів

Добровольча армія довела, що може існувати за будь-яких несприятливих обставин. В умовах війни ми воюємо, в умовах перемир’я – навчаємось і відбудовуємо бази. При відсутності легалізації – маємо нагороду від народу – орден «Народний герой України» і любов українців. При забороні перебувати на фронті – ми «там, де нас нема».

Є тільки один фактор, без якого нас не буде. Це – любов і відданість наших волонтерів. Вони вже давно стали нашими рідними, побратимами, друзями. І ми щасливі можливості їх нагородити. Що і розпочали.

27 січня 2016 року на плацу 5 ОБат УДА медаль «Сильному духом» отримав волонтер Фелікс Нєстєров.

- Вас знають у волонтерсько-армійському середовищі просто як Фелікса.

- Так, просто – Фелікс з Дніпропетровська.

- І свою волонтерську діяльність Ви починали?..

- Починав 3 березня 2014 року, коли вийшов наказ про проведення часткової мобілізації. Це була ще не геть мобілізація, це був… можна подивитись на сайті Міноборони – 300-й наказ. Пам’ятаєте, тоді добровольцям влаштували щось на зразок перепідготовки? От саме з того часу, з Жовтневого РВК почалась наша діяльність. Я познайомився з майором Борисовим. Він прийшов добровольцем у військкомат і почав роботу з особовими картками як волонтер. І оце був перший момент – команда зорганізувалась: друк повісток, обдзвони. Якийсь там чай, кава, пєчєньки – перекусити для мобілізованих, бо вони сиділи там добами і голодували. А за територію їх не випускали. Там я зустрівся з людиною, з якою перетинався щось із 15 років тому – Льошею. Він потрапив у 2 роту 25 Бригади. Наступного дня каже мені: «Нас тут за КПП не випускають, привезіть щось поїсти, ми жерти хочемо страшенно. Грошей дамо!» Ми скинулись з колегами – троє активістів дніпровського Майдану – накупили харчів, привезли на всіх. Пам’ятаю, всі в шоці були, ніхто не розумів, що це за люди приїхали, повну машину привезли всякої всячини: консерви, квасолю, горошок, ковбасу, хліб, м'ясо, рибу, мінералку в паках. «А звідки це? А хто ви такі?»Вийшов замполіт бригади. Познайомились, поговорили. На тому етапі я зрозумів, що старшому офіцерському складу це настільки не потрібно, що нас дуже були б раді бачити востаннє. Типу, ми раді, але більше не приходьте. Оце був перший момент. А ще мені яскраво запам’яталось, що оця шапка чорненька – вона в магазині коштувала 20 гривен, а з початком мобілізації - вже 100. За два дні! А ми вирішили, що шапки купимо, рукавички, шкарпетки, - бо надворі заморозки, а всі ж безтолкові, ніхто з собою нічого не брав. І от дзвонить мені комвзводу й каже: не поспішай, ми вночі відбуваємо. Я йому: «Ти не зрозумів, навпаки треба поспішати, аби встигнути!» Тоді ми привези щось з 300 пар шкарпеток, мішок з сотнею шапок, рукавички. Щоб на всіх вистачило. Дівчатка – колеги з роботи зібрали кілька великих пакетів з цукерками, шоколадками, пєчєньками. І - я розумію, що генераторів у них не буде стовідсотково, - ми взяли такі ручні ліхтарики, що крутиш тако ручку і вони заряджаються. І шість пристроїв для зарядки мобільних телефонів, щоб хоча б додому було як подзвонити. Контакт з близькими – це дуже важливий момент.

І от ми приїхали. Відчиняємо двері машини, назустріч виходять хлопці з автоматами, БК вже отримали. У них щелепи – клац! «Це що – все нам?» - «Ну, начеб, вам,» - кажу. На сто чоловік – шапки, на сотню – по дві чи три пари шкарпеток. А вони такі стоять: «А хто це? Це депутати?» Не скажу ж їм: «Ні-ні-ні, це я і оці ось двоє!» Кажу, що це жителі Дніпропетровська, жителі України – люди, яким ви небайдужі, які розуміють, що ви їдете зараз невідомо куди і невідомо, що вас там чекає. І все оце – просто спроба вас якось морально підтримати, підбадьорити і показати, що ми з вами. І ви нам потрібні, бо ви – відважні. (Тоді ж всі їхали добровільно, а не за оці статуси і пільги).

- Так, перша хвиля – то були всі добровольці, я пам’ятаю…

- І такий смішний момент. Ми вже все вивантажили, пацани повдягали ті шапки, порозбирали гостинці. Ой, найбільше цукеркам раділи.Та! Дівчатка ж передали! Шо ти! І прибігає солдатик: «Мужики, - каже, - а де тут «чіпок»? Тут кажуть, приїхав такий, продають. Я теж хочу собі купити шапку, я тут на караулі стою». Сказали йому, що по-перше, не продають а роздають, а по-друге, як будеш десь у Донецькій області стояти, то ми тобі привеземо, вручимо. А він нам: «А ви що, геть безплатно?» - Ми такі: «Ну, так» - «Шизонуті якісь!» Ми сміємось, що таки так – не дуже адекватні. І ще тоді я не зовсім розумів, що відбувається. Першою дружина зрозуміла. В машині каже мені: «Фелікс, ти мудак!» - «Тю, та здрастє! Чого це?» - «А ти зараз подумаєш, і зрозумієш, що ти підписав нас на все це аж до кінця війни. Бачив їх очі? Ми вже не зможемо інакше!» І виявилась права. Не змогли, не можемо.

- А якщо брати географію фронту?

- Зараз крайня поїздка – це позиція «Шахта Бутовка». А так… мабуть до війни я так добре Донецьку область не знав.

- Який діапазон допомоги? Що це – одяг, взуття, їжа? Чи й ще якісь прикольні залізячки?

- Та в принципі все! Це екіпірування, починаючи з розгрузок і бронежилетів. Ми з Петровичем (киває в бік полковника Тимофієва) на ґрунті броніків і познайомились. Кожен майстричив свої пластини. Боюсь навіть порахувати, з тонну металу ми перевели, поки щось путнє вийшло, поки знайшли потрібний спосіб закалки. Це – одне. Далі пішов ремонт техніки. Починаючи з машин і закінчуючи тими ж «нонами», наприклад. Дуже було потрібно, бо є машини, старші за мене, є машини, які ще в Афгані повоювати встигли. А матеріально-технічної бази немає. Ну, тобто навіть поняття немає. Є який шматок металу, він колись працював. «Хлопці, зробіть, щоб він знову працював!» А є якась технічна документація? Немає технічної документації. А папери якісь, креслення до нього є? Пам’ятаєте перл Фаїни Ранєвської – «Жопа є , а слова нема»?

- Ага, пам’ятаю!

- Так от в плані технічної документації – ні слова, ні жопи! (регочемо всі). І допоміг нам росіянин. Директор якогось музею. Він збирає у паперовому вигляді і потім відцифровує всі військові документи, книги, починаючи від особистої книжки солдата і закінчуючи величезними по площині технічними кресленнями, наприклад, ракет стратегічного призначення. У нього це фішка. Я зайшов на сайт,зареєструвався. І розумію: скажи, що я з України, відповідь буде зрозумілою – «здохніть, бандери!» А документація мені потрібна. І взяти її більш ніде. І я включаю дурника, починаю розповідати, що, буцім, ми (не сепаратисти!) – вільний народ Донбасу, віджали у бандер отаку штуку – «нону» у двадцять`ятки, у неї не працює електрика, дайте схеми, що з нею тепер робити. І отримую відповідь: «Пішов ти нахер, урод!» Ага! Тут мені все зрозуміло. Пояснюю ситуацію. А він мені: «А що це за ігри такі? Навіщо?» Виявилось, що він цілком адекватно розуміє ситуацію. Ось він нам допоміг технічною документацією.

- А ще?

- Прилади нічного бачення, модинг зброї, починаючи з ортопедичних прикладів. Наприклад, у бійця роздроблене плече, стріляти він не може. І не воювати теж не може. От ми йому зробили хитрий ортопедичний прикладик. Звукомодулятори. Це не глушники у звичному розумінні, а прилади, які заважають засікати точку, з якої ведеться вогонь. Зрозуміло, що я не сам все роблю. Тому це – спільна нагорода команди.

- От про команду я ще хотіла спитати.

- Команда класна! Всі ми багато вміємо і не боїмось всякої роботи, з одного боку. А з іншого – ми всі лідери. Ось так ми й зійшлись. Тепер це вже рідня на все життя. У мене, наприклад, добре виходить нарішати бабла (сміється), а є людина, що закрила свій бізнес і зараз виточує глушаки за станком до крупнокаліберних кулеметів. Зараз на «зенітку» мудруємо: буде ставитись компенсатор, що дозволятиме вести стрільбу без спалахів. Це – дуже важливо. І звук буде змінювати так, щоб було неможливо зрозуміти, звідки що. Російські АЗС працюють по звуку, тому такі штучки – дуже потрібні. Ну, і додаткова «плюшка», це те, що не буде задиратись ствол при стрільбі.

- З Вами зараз товариш. Можна про нього?

- Можна про тебе?

- Можна, але небагато.

- Це - Андрій. Він військовослужбовець, що рік відвоював. Спеціальність ми озвучувати не будемо, вона прикольна. Ми познайомились, як він ще служив. Здружились. Ми зійшлись на тому ґрунті (не знаю, чи про це варто писати), що волонтерка, актуальна у чотирнадцятому році, в наступному була вже не потрібна. А зараз теж змінюється характер потреб. Треба змінювати вектор і підлаштовуватись чітко під ситуацію. Ось момент: людина відслужила, відвоювала. Боєць пішов на дємбєль. Чим йому займатись? Місце роботи, скоріш за все, зайняте. Та й війна змінює характер, те, що ти терпів до фронту, вже терпіти не можеш. Проблема! От перше,чим ми зайнялись, коли побачили проблему, це зорганізували курси по програмуванню. І Андрій потрапив туди. Він вже працює. Всі поїздки з часу нашої зустрічі після його дємбєля ми робимо разом. Був такий смішний випадок. У Авдіївці ми забрали розбитий позашляховик на ремонт. Домовились з маршрутчиками-волонтерами, що нас буде двоє. На питання, хто ще зі мною, я сказав, що буде Манюня. Ну, Андрій двохметровий, Ви ж бачите – Манюня. Волонтери питають: «Дівчина?» «Ні, не дівчина!» - «Жінка?» - «Рома, та яка жінка!» - «Шо, дитину береш?» А Рома у мене весь час бронік просив, казав, жінка без броніка не відпускає. От я йому й сказав: «Тебе жінка без броніка не відпускає, а мене – без Манюні!» Пройшов тиждень. Дзвонить мені знайомий волонтер і каже: «Ти зараз впадеш! Кажуть, є такий офігівший волонтер, що вже по передку з охоронцем їздить! Уявляєш?» - «Ну, взагалі-то уявляю - кажу йому, - я навіть знаю, як його звати»…

Ми голосно регочемо. Як сміялись весь час розмови. Фелікс, окрім того, що розумний і передбачливий волонтер з державницьким складом розуму, він ще й неабиякий оповідач. Наступного разу зроблю звуковий файл якісний, аби ви це почули вживу.

Коли спілкуєшся з такими людьми, як Фелікс, Андрій і ще десятки наших волонтерів, розумієш, що у їх середовищі стрімко виростає нова управлінська еліта країни. Так само, як у середовищі фронтовиків – військова. І все у нас буде добре.