Адептів цієї майстерності зовні розпізнати непросто. Ні типового одягу, ні приналежності до певної вікової, статевої чи фахової категорії за ними не спостерігається. Це може бути і старий полковник у відставці, і юна, витончена панянка на підборах, і десятирічна дитина. Єдиний спосіб їх розпізнати – це зважити їхню торбу – вона буде на порядок важчою, аніж сумка звичайного городянина, адже комплект справжніх метальних ножів, попри компактність, важать чимало.

«Друг людини»

Колись для древніх культур вміння влучно кидати ножі було запорукою виживання. Згодом це стало атрибутом цирків та вуличних (а згодом і теле-) шоу. Сьогодні ж це мистецтво активно проникає в маси, формуючи окрему, своєрідну і вільномислячу субкультуру. В містах з’являється все більше яток із метальними ножами (втім, ці знаряддя годяться тільки на перших порах, «професійні» ж ножі, зазвичай, доводиться замовляти). Все більше ентузіастів, ідучи додому з роботи, завертає до найближчої лісової посадки чи парку, аби повправлятися у цьому вмінні. На історичних фестивалях все частіше з’являються мішені, де за символічну плату можна опанувати основу поводження з ножем та спробувати свої сили, а на спеціалізованих виставках холодної зброї проводяться міжнародні змагання. Більше того – не так давно в Україні відкрився перший спеціалізований заклад, тир «Спадок», де регулярно відбуваються зайняття і працюють фахові інструктори.

Метання ножів у сучасному вигляді, або, як його ще називають, фрінайф, лежить на межі між бойовими навичками (хоча сам метальний ніж практично не розглядається як зброя), цирковим мистецтвом та ковальською справою. Більшість професіоналів починають своє сходження з дерев та парканів. «Все почалося звідки – звісно ж, з індіанців! – ділиться спогадами трикратний переможець змагань із метання ножів «Сталева грань», колишній інструктор спортивно-метального стенду «Спадок» Денис Поліщук. – Кожна дитина, що надивилась фільмів про індіанців, а пізніше – про ніндзя, кожен поважаючий себе хлопака був зобов’язаний вкрасти з кухні ножа, піти в ліс чи до найближчого паркану та спробувати свої сили! Серйозно я почав цим займатися після того, як в одному з клубів побачив виступ подружжя Шкурадько, де були трюки з метанням ножа, що мене надзвичайно вразили і надихнули. І одного дня, взимку, коли був мороз, я подумав, що якщо я зараз не візьму ніж і не поїду в Гідропарк, ніколи цьому не навчуся. Можна було, звісно, почекати потепління, але я вирішив, що тоді також знайду собі якусь «відмазку». Тож взяв ножі і поїхав метати по снігопаду. Як не дивно, у мене почало швидко виходити: за дві години тренування, з трьох метрів у мене встрявали в сосну вісім із десяти ножів.»
Найпростіший варіант кидання – з трьох метрів в півоберта – починає виходити практично відразу, і цей факт захоплює і затягує. Азарт змушує забути про втому після робочого дня, і от новачок уже кілька годин поспіль гатить ножами по цілі. «Це річ, яка добре допомагає висловити накопичені, наболілі почуття – багато хто помічає, що, після того, як пометав ножі, на душі стає спокійно, добре, розслаблено, - розповідає інструктор та психолог за сумісництвом Віктор Агре. – А, крім того, метання ножів добре допомагає пропрацювати блоки тіла. Якщо у людини є якась замкненість, комплекси, невпевненість, це відображається не лише на психіці, а також на тілі – певними затиснутими м’язами. І от метання ножів змушує тіло розслабитись. Якщо не вмієш розслаблятися, у тебе не вийде доброго кидка. І тому у процесі метання я навчаю людей розслаблятися. Зняття блоків – цікавий ефект, який я спостеріг.»

Градація майстерності

Якщо початківцям і аматорам для щастя достатньо ножів і мішені, то професіонали розважаються більш вишукано. Це і гра в «хрестики-нулики», де поле бою – мішень із позначеними на ній «кораблями», і «двобій», коли з листів паперу на мішені викладається символічна фігурка людини, і противники по черзі поціляють у фігурки одне одного – якщо влучили в «ногу», суперник мусить надалі кидати, стоячи на одній нозі, якщо в «праву руку» - мусить кидати лівою, і так далі. Критеріїв майстерності існує чимало. «Для себе я виділяю наступні критерії майстерності: по-перше, це точність, - розказує інструктор, рятувальник за сумісництвом Олександр Стерліков. – По-друге, можливість вражати мішень з якомога більшої дистанції. По-третє, це можливість вражати ціль різними способами із різною кількістю обертів. І четвертий критерій – це здатність вражати мішень із різних незручних положень – в русі, в перекиді, з розворотом, зі зв’язаними руками тощо».
«Вищий пілотаж» - це вправи з елементами екстріму, як то кидання «міліметронів» навколо людини, що стоїть біля мішені, ловіння ножів в польоті голими руками тощо. Хоча, за словами майстрів, екстрім в цій справі більше видимий, здатний вражати глядачів на різного штибу «показухах», направду ж це – відточена техніка та чіткий розрахунок: «Те, що виглядає видовищно – трюки в цирку або по телевізору – це, насправді, вивірені кидки, - розповідає Віктор Агре. – Це задана дистанція, це напрацьована техніка. Я почав кидати ножі біля людини, коли зрозумів, що влучити мимо людини набагато простіше, ніж влучити в неї. Якщо ми хочемо влучити у кружечок діаметром десять сантиметрів – питання, що простіше: влучити в нього, чи влучити мимо? Просто є зона, в яку неможна поціляти в жодному разі. Для цього потрібно випрацювати техніку, яка дозволяє чітко стабілізувати ніж в польоті, аби він із заданої дистанції приходив завжди заданим чином. У таких випадках небезпеку представляють не «промахи», а рикошети, коли ніж не втикається. Точності з однієї певної дистанції можна досягти досить швидко. Тут важливіший психологічний фактор, який необхідно подолати». Одним із поширених міфів в «навколометальній» тусовці є міф про небезпеку подібного зайняття. Натомість, це значне перебільшення: по-перше, як і будь-яка фізична активність, метання ножів має потужний заспокійливий вплив, і любителі цієї справи зазвичай умиротворені та позитивні люди. На метальні ножі видаються спеціальні документи про те, що цей ніж не є холодною зброєю – попри погрозливі з виду розміри та вагу. Зазвичай подібне свідоцтво видається при покупці або замовлення знаряддя, в противному разі його можна отримати у будь-якому відділу міліції, за символічну плату, пред’явивши ножі спеціальній експертизі. «Я би не назвав ніж небезпечною і агресивною зброєю, як прийнято вважати, - зазначає Стерліков. – Бо, якщо поглянути на історію вбивств, то тими ж, наче безпечними, лопатою, ременем чи шомполом від автомату було вбито значно більше людей, аніж метальними ножами. Насправді ніж є більш розвивальним знаряддям. Це, швидше, розвиток особистості, аніж ураження противника.»

Індіанський спадок

За словами інструкторів, найкраще розвинена ця майстерність у США, адже саме там, біля древніх індіанських культур лежать її витоки. Натомість, американці менш схильні до експериментів, роблячи наголос на класичну техніку. В той час, як у країнах СНД, куди мода ця почала проникати, максимум, за останні 20 років, майже кожна школа прагне виробити свій авторський стиль, певний особливий спосіб і особливу манеру співпраці з ножем. На жаль, Україна дещо пасе задніх в порівнянні із сусідами – у нас цей рух тільки починає зароджуватись, існує один спеціалізований клуб та один заклад ширшого призначення, де, окрім всього іншого, стоїть ножова мішень. Майстри тренуються у винайнятих гаражах або ж у лісі.
Проте, своя специфіка роботи у нас простежується досить чітко: «В країнах СНД існує багато шкіл, всі різні, всюди своя техніка, відточена до філігранного рівня, - розповідає Олександр Стерліков. – У нас ситуація дещо інша. Ми намагаємось, окрім класичних прийомів, характерних для всіх шкіл, оволодіти усіма техніками, запозичити звідусіль потроху. Звісно, є свої нюанси, характерні виключно для української школи, але окрім того ми намагаємось перейняти усе цікаве, що є в інших».
Фестивальний рух також віддає належне новій забаві – ножові мішені та змагання з’являються на київських фестивалях «Сталева грань» та «Майстер клинок», на запорізькому фестивалі «Щелезуб», є нагода покидати і на заходах, організованих історичним парком «Київська Русь» у селі Копачів.
«Метання ножів – це спосіб висловити себе, щось внутрішнє, що дуже важливо випустити назовні, так само, як у художника, котрий пише картину, чи музикант – композицію, - ділиться Денис Поліщук. – В душі кожного чоловіка живе дитина, в душі кожної дитини живе індіанець, ніндзя, мушкетер, спецназівець... і випустити цю внутрішню дитину, дозволити їй висловити себе – мені здається, це один з найкращих дарів, котрий може дати метання ножів.»

О 5 годині ранку цивільні мешканці українських міст прокинулись від вибухів. Передаючи інформацію один одному та в соцмережах, дізнались, що вибухи лунають не тільки в столиці, а також у Харкові (з міста видно заграву на околиці), Миколаєві, Одесі. Це, поки що все, що відомо “Сектору Правди”. Відомо також, що йдуть масовані обстріли по всій лінії фронту. 

Кремлівський маньяк не зміг стримати свої загребущі руки. 

Друзі, не сподівайтесь на гуманізм і милосердя ворога! Згадайте нашу історію, згадайте наших славних предків!

Ми - нащадки славного козацтва, вояків УПА! Ми вміємо воювати.

Адреналін - це нормально. Скоро це пройде, а злість і бажання битись повернуться.

З нами Бог. З наша армія. З нами правда.

Віримо! Діємо! Переможемо!

"Сектор Правди". Хто ми і які наші цілі

"Сектор Правди" - це волонтерська команда журналістів-документалістів, яка розпочала свою роботу в 2015 році, на фронті, як інформаційний підрозділ Добровольчого Українського Корпусу (пізніше УДА).

Вся робота, пророблена нами за цей час, зібрана на даному сайті, каналі Youtube, соціальних мережах та сайті нашого: відеопродакшену.

В той час як на передовій ведуться бойові дії, на інформаційному фронті точиться не менш запекла боротьба. За роки війни ми навчилися протидіяти та запобігати ворожим інформаційним атакам, але найважливіша битва ще попереду. Це битва не проти когось, а ЗА розум та серця наших співвітчизників.

Роль та місце національної ідеї у постіндустріальному цифровому суспільстві, у світі біткоїнів, блокчейну, безпілотних авто та штучного інтелекту на перший погляд здається невизначеною.

Вражаючі технічні прориви вимагають відкритого суспільства. Неможливо створити передову технологію, не маючи доступу до глобальної бази знань та вже існуючих технік. Неможливо підштовхнути людство до нових горизонтів без широкої комунікації на всіх етапах процесу. Неможливо виточити нейронну сітку на токарному станку.

Ми живемо в той час, коли знання, отримані 10 років тому, вже є застарілими, а традиційно важливі вміння та навички перестають щось важити. Ми переживаємо трансформацію людського світогляду, безупинно стикаємося із новими смислами, ламаємо бар’єри або спостерігаємо, як хтось ламає те, що ще вчора здавалося непорушним.

Питається: як у такому світі можуть існувати окремі нації? Яке їх місце серед робототехніки, кіберспорту, великих даних та кріо-кулінарії? Чи, може, наше майбутнє – це ліберальна безідеологічність на базі необмеженого споживання?

У світі майбутнього, крім чисто візуальних та біологічних, між людьми ставатиме все менше розбіжностей. Стиратимуться рамки соціальних груп, професій. У цьому контексті усвідомлення своєї національної ідентичності є важливим фактором формування соціокультурних спільнот. Нація має залишитися тим чинником, який нас поєднує.А сам націоналізм в сучасних умовах не може мати форму виключно протекціонізму, він має балансувати між протекціонізмом та експансією.

Говорячи про інформаційну сферу ми говоримо в першу чергу про експансію, про створення цифрової нації, генерацію таких масивів інформації, які не дадуть загубити нашу ДНК у віртуальному просторі. Не дадуть витіснити її з інформаційного поля або знищити зумисно.

Здається, що мова йде про високі матерії? Їх дуже просто опустити на землю. «Сектор Правди» наголошував і буде наголошувати на тому, що українцям потрібно якнайбільше ВЛАСНОГО ЯКІСНОГО контенту та потужні незалежні ЗМІ. Тільки так ми можемо формувати власний потік інформації та захищати його від ворожих дій.

Головна редакторка порталу "Сектор правди", режисерка, продюсерка, журналістка Марія "Яремчук"


Новини

  • Кривава бійня в “Крокусі”. Cui prodest?

    22 Березня о 19.28 російський новинний ТГ-канал РИА Новости розмістив коротке повідомлення про те, що у московському Крокус Сіті Холі сталася стрілянина: як мінімум три людини (потім їх стане чотири) в камуфляжі відкрили вогонь, є поранені. І буквально слідом: у будівлі почалася пожежа. Кореспондент каналу, що в цей час перебував у Холі - там мав відбутись концерт групи “Пікнік” - уточнив деталі події:

    • в партер забігли люди у камуфляжі й відкрили вогонь з автоматичної зброї;
    • потім вони кинули гранату, чи запалювальну шашку, після чого почалася пожежа;
    • люди, що знаходились у залі, лягли на підлогу, щоб убезпечитись від стрілянини, і лежали хвилин 15-20;
    • потім глядачі почали повзком вибиратись із залу, багатьом це вдалося;
    • для гасіння пожежі задіяна авіація;
    • дах будівлі завалився;
    • чотирьом зловмисникам вдалось вийти з будівлі й поїхати з місця подій;
    • роскомнадзор зафіксував кратне збільшення навантажень на сервери популярних соцмереж і месенджерів.

    Що було далі?

    Детальніше...
  • 5 причин взяти з собою в дорогу журналіста(ку), якщо ви волонтер

    Журналіст(ка) із задоволенням послухає історії про ваші пригоди за весь час волонтерства, а коли ви втомитеся – розповість свої, отже поїздка точно вийде цікавою.

    Дорогою ви зупинятиметеся не лише попити кави, а і у всіх точках, де є що відзняти чи сфотографувати, тож подорож буде не лише цікавою, а і пізнавальною.

    Журналіст(ка) дорогою проведе вашій команді кілька експрес майстер-класів зі створення контенту. (Як мінімум постійно вимагатиме повернути телефон горизонтально під час зйомки)

    Можна не думати про фотозвіт. Все буде відзнято і зафіксовано.

    Відеоролик із поїздки – це не лише емоційна згадка про наш буремний час, це ще і спосіб залучення допомоги та коштів.

    Ось такий відеоролик вийшов у нас із ГО "Мішок" із поїздки на Харківщину та Донеччину.

    Детальніше...
  • Емоційні історії як елемент психологічного впливу на аудиторії

    Коли наша команда проводить тренінги за програмою «Ворожі ІПСО. Як визначити і протистояти», завжди зазначаємо, що на ІПСО ведуться всі, незалежно від рівня освіти і соціального статусу, в тому числі академіки, інтелектуали, власники великих бізнесів, журналісти, навіть люди зі стійкою психічною організацією )) … Нам, звісно, спочатку не вірять )) бо розумна людина ж не може повірити у фейк про те, що в Україні вбивають російськомовних прямо на вулиці. Потім ми починаємо розбиратися із тим, що в абревіатурі ІПСО літера П (психологічні) існує не просто так. І для кожної цільової аудиторії є свої прийоми розкачки на емоції і свої механізми підсадки на ворожі меседжі.
    Детальніше...
  • Між пафосом і відчаєм. Що треба знати, щоб не потрапити в ІПСО

    “Мене тригерить саме слово ІПСО. Дуже зручне. Особливо коли хочеться сховати якусь фігню. І зачасту до ворожих ІПСО зводять незручні теми” (з коментарів у мережі Фейсбук)

     

    Коли наша команда починала проводити на Тернопільщині тренінги “Ворожі ІПСО. Як виявити та протистояти?”, нас навіть військові з великими зірками питали:

    • А скажіть, що таке ІПСО?

    Зараз цю абревіатуру знають всі. І тепер зазвичай запитують:

    • А оце - ІПСО, чи ні?
    Детальніше...
  • А ти з чим підеш воювати?

    Невелика імпровізована робота нашої команди, де ми спробували осмислити і дати відповідь на питання, що робити цивільним в очікуванні можливої мобілізації.

  • Прем’єрні покази фільму «Барс. Незакінчена справа», створеного за підтримки Українського Культурного Фонду, відбулися у Чернівцях, Тернополі та Києві

    Чернівці – рідне місто головного героя фільму «Барс. Незакінчена справа» - добровольця, військовослужбовця ЗСУ – Валерія Красняна, Народного героя України на псевдо «Барс». Для команди проєкту цей захід став знаковим, оскільки на прем’єрному показі були присутні дружина та діти «Барса», рідні, друзі, односельці, бойові побратими.

    У культурно-мистецькому центрі імені Івана Миколайчука зібралися майже 400 глядачів. Глядачі схвально оцінили фільм. Ті, хто знав Барса, відмічали, що на екрані він такий, як був і в житті. А хто не знав його особисто – дякували за нагоду познайомитись із такою визначною постаттю.

    Детальніше...
  • Сектор Правди знімає фільм про полеглого побратима друга Барса

    Збереження пам'яті захисників України для нас, сучасних українців, і для наших дітей та онуків, несе в собі глибше значення, ніж просто вивчення героїчного минулого нашої країни. Пам'ять для нас-сучасних - це болісна реальність сьогодення, коли сім'ї втрачають своїх найрідніших, і коли наше суспільство лише починає розробляти актуальні практики вшанування загиблих.

    Зараз кожне місто, містечко і село має свою "Стіну пам'яті", на якій ми зустрічаємо наших полеглих "на щиті". Ми стаємо на коліна, не приховуємо сльози під час прощання зі своїми героями - тими, кого ми знали особисто, і тими, кого нам не вдалося познайомити.

    Команда "Сектора Правди" має честь знати багатьох гідних українських воїнів, і деякі з них віддали своє життя, захищаючи нас. Ми б хотіли згадати і вшанувати кожного з них, але ми дали собі слово, що оплакувати наших побратимів і посестер ми будемо після завершення війни. Зараз наша місія - робити те, що ми вміємо найкраще, а саме, створювати кіно. Один із наших фільмів розповідає історію нашого побратима та друга - Валерія Красняна, відомого як Барс.

    Валерій неодноразово наголошував: "Ця війна - це наша незавершена справа." Завершити її повинно нинішнє покоління українців. Документальний фільм "Барс. Незакінчена справа" - це наша скромна данина пам'яті нашому побратиму і другу, його вірності ідеалам, а також беззаперечній любові до України.

    Ми згадуємо полеглих, але робимо це без їхньої присутності. Ми згадуємо. Ми переглядаємо фільми та фотографії. Ми плачемо. І після цього йдемо завершувати їхню незакінчену справу. Ми робимо це разом, і ми робимо це на їхню пам'ять, незважаючи на їхню відсутність.

    Тизер фільму "Барс. Незакінчена справа"

    Статтю підготовлено за підтримки Українського культурного фонду. Позиція Українського культурного фонду може не співпадати з думкою автора.