Психофізіологічні аспекти підготовки в національних єдиноборствах

Підполковник Валерій Чоботар
Клуб бойових мистецтв “Характерник”

В час активного відродження національних бойових мистецтв, різні автори досить часто пишуть, про бойові здібності наших пращурів, чи то добре знаних билинних богатирів Київської Русі, чи запорізьких козаків-характерників, а з висвітленням білих плям історії другої світової війни для нас відкрилися факти небувалих людських здібностей і героїзму українських повстанців. Зараз сучасні адепти українських єдиноборств намагаються підняти цей невідомий пласт знань. Хоча на жаль багато з них підходить до цього питання суб’єктивно, відповідно до напрямку який вони сповідують, а це переважно фольклорно-мистецький або спортивний , жорсткі контактні різновиди якого часто називаються прикладними.

Також часто можна зустріти інформацію, яка складається із суміші різних ідеологій, філософських постулатів сходу, та східних практик, і як правило на практиці така суміш має сумні результати. Є дуже багато мотивів такого підходу, але ми не беремося їх обсуджувати.

Тож, спробуємо підійти до висвітлення цього питання з іншого боку.

Життя наших предків становило суцільну боротьбу –– ціла українська нація на протязі своєї історії вела боротьбу за своє життя. То ж не має нічого дивного, що у цій боротьбі формувалися люди з відповідними здібностями. Тоді в чому відмінність між бойовою культурою наших батьків і сучасними єдиноборствами? Для цього, щоб привідкрити завісу цього питання спробуємо заглянути в минуле.

Війна –– це боротьба людини з людиною. Боротьба ця надзвичайно важка –– не на життя, а на смерть, тому воїн повинен володіти специфічними бойовими якостями. Звичайної інтелектуальної і фізичної переваги на війні явно недостатньо. В умовах смертельної сутички з ворогом вигравав той, хто володів більш тонким сприйняттям оточуючих обставин, підвищеним рівнем уваги і спостережливості, загостреним відчуттям небезпеки, ініціативною проникливістю і здібністю фізично відчувати суперника в умовах неочевидності, тобто всім тим, що в наукових колах відоме як бойова психофізіологія. В ті часи –– це називалося просто –– чуття. І це поняття не було чимось абстрактним чи фізіологічним, воно було життєвою реальністю, необхідною умовою для того, щоб вижити в умовах постійної боротьби.

Сутність цього феномену або як його ще називають: “звіриного чуття” не така вже і складна як може здатися. Кожному з нас цей механізм даний від природи і знаходиться в стані дрімаючого атавізму.

Наші недалекі предки бачили, чули, а головне відчували незрівнянно краще за нас – цей Божий дар реалізувався як засіб виживання в умовах постійної небезпеки, яка могла прийти неочікувано з любого боку. Як і все живе навколо них, любу інформацію вони насамперед відчували, а вже потім “ обмізковували”. Хто не міг почути і відчути небезпеку гинув. Хто міг –– вижив і генетично закріпив цю якість в нащадках.

Бачити і відчувати наші предки могли не тільки очима, але і шкірою, спинним мозком і ще чимось –– на сході це до цього часу називають “третім оком”.

Але по мірі розвитку цивілізації у людини поступово відпала потреба в безпосередньому пізнанні світу –– її замінили вже готові знання і відволікання від природних занять. Ми стали відчувати роботу автомобільного двигуна і електронних приладів, але на жаль перестали відчувати навколишню природу і один одного. Звірине чуття, що було колись необхідне нашим предкам кожної хвилини, передане нам у спадок залишається незадіяним. Науковцями доведено, що навіть у собаки яка регулярно сидить перед телевізором швидко знижується слух, нюх і загальне сприйняття, а що тоді говорити про людей з їхніми комп’ютерами, безкінечним інформаційним потоком та асфальтно-бетонними нетрями міст.

Між тим в житті всі ці якості природні і пояснюються просто. Дрімаючі в нас незадіяні здібності чути і відчувати загостреним слухом, миттєво аналізувати ситуацію, діяти в екстремальних умовах не роздумуючи, на бойових рефлексах, були звичайними складовими бойової практики наших попередників. Хоча слід зазначити, що всі ці якості проявляються далеко не у всіх, а тільки у тих, хто вишколювався за спеціальними методиками, кого заставила жорстока необхідність, у кого спрацював специфічний рефлекс подолання життєвих перешкод.

Нами були проведені певні експерименти в цьому напрямку які послужили поштовхом для дослідження цієї теми.

Учасники які згодилися на експеримент були відібрані із групи посиленої підготовки, мали відмінну фізичну і технічну підготовку.

Тренування проводились в природних таборових умовах, розпорядок дня був побудований на основі історичних джерел про життя та побут запорізьких козаків. Побудка зі сходом сонця, більша частина дня перебування на відкритому повітрі, доступ до шкіри прямих сонячних променів, регулярне обливання холодною водою, купання в водоймі, ранкове і вечірнє ходіння босоніж по росі, два тренування на день не рахуючи ранкового проруху. У вихідні дні активний відпочинок, рухливі ігри, забави. Також учасники залучались до фізичної праці зі змінними навантаженнями.

Також була використана методика тренування органів відчуття, а саме розвиток слуху, тренування зору та розвиток периферійного зору, розвиток нюху. Дуже важлива роль надавалась тренуванню доторку та м’язовим відчуттям. Також велика увага приділялась розвитку вестибулярного апарату.

Для мобілізації нервової системи і перерахованих відчуттів використовувались різноманітні вправи. Одну з них ми приведемо в приклад. Суть вправи полягає в тому, щоб створити для бійця умови оптимально наближені до небезпеки: всі учасники табору могли коли завгодно нанести удар дозованого доторку тим бійцям, які брали участь в експерименті. Від бійців вимагалися тільки захисні дії або імітація контратаки, чи удару на випередження і категорично заборонялося демонструвати готовність до дій, тобто боєць повинен демонструвати зовнішню незворушливість та спокій. Поступово сила атак збільшувалась, звичайно так, щоб не травмувати бійця, а напади проводилися у самі несподівані моменти, під час розмови, в їдальні, під час сну і так далі. А на трен6уваннях практикувалась робота з холодною зброєю: ножі, шаблі, палиці, списи та інші. Також практикувалась робота в темряві, або з зав’язаними очима.

Учасники експерименту були майже повністю відгородженні від впливів зовнішніх відволікаючих факторів, практично не спілкувалися з сторонніми особами, не слухали радіо, не користувалися електричними приладами та освітленням. Мали дуже тісний контакт з природою. Харчування було раціональним, використовувалась велика кількість овочів та фруктів. Всі учасники вели щоденники самоконтролю. В перший тиждень в учасників експерименту була відчутна психологічна втома, але після цього адаптаційного періоду почалось різке покращення багатьох якостей. Надзвичайна посилилась увага і концентрація, на тренуваннях, під час поєдинків збільшилось використання випереджальних ударів, та ударів на зустріч. Надзвичайно покращилась реакція. Проводити успішно напад було з кожним разом все важче, а до одного із бійців не можна було підійти під час сну, з наближенням до нього він розплющував очі або миттєво піднімався. Самі у часники експерименту були дуже задоволені своїм фізичним і психологічним станом, а також почали помітно відрізнятися від інших членів тренувальної групи, згодом всі учасники зайняли призові місця на змаганнях всеукраїнського рівня.

Звичайно, що цей експеримент також дуже далекий від тих умов і тієї підготовки яку одержували наші прадавні воїни у свій час, але за такий короткий час одержані результати дивували. Вище наведений нами експеримент показав, що любі тренування вночі чи вдень, з відключеним зором надзвичайно швидко розвивають непояснені здібності реагувати на рухи чи наміри людей, здібність орієнтуватись в просторі чи часі, а також відчувати біля себе чиюсь присутність .

Лише після впертих цілеспрямованих тренувань на природі (і тільки на природі) люди починають відчувати природній резонанс, який сигналізує про природній хід подій, або про якісь неприродні зміни, відповідно про небезпеку. Взагалі нечітке, неусвідомлене відчуття небезпеки, знайоме кожному з нас, по мірі тренувань переходить в якісно загострене фізичне відчуття тієї самої небезпеки, її напрямку і навіть її характер.

Цей простий аспект показав, що навіть за короткий термін часу в умовах мінімально наближених до небезпеки людина може надзвичайно покращити свої здібності. Але не слід забувати, що на війні, в умовах постійної жорстокої необхідності вижити сприйняття загострюється феноменально і за короткий термін, часто взагалі без тренувань. А якщо повернутися до того з чого ми починали, то в кого-кого, а в наших предків умови жорстокої необхідності вижити були постійно .Звідсіля виходить часткове пояснення тих феноменів бойових можливостей про які зараз багато говорять, але з дослідженого випливає, що бій –– це не тільки зміна положень та рухів тіла у просторі, а річ більш тонка і складна, це в певній мірі психофізична, енергетична взаємодія людей один з одним.

В цій короткій розповіді нічого не згадувалось про бойову інтуїцію та механізми бойових рефлексів, але це надзвичайно широка тема з необмеженим полем діяльності та досліджень в якій необхідно ще дуже багато працювати, тому якщо когось цікавить цей напрямок або є власні дослідження, то ми запрошуємо до співпраці.

Теги: Мистецтво війни