Актуально:      Фронтовий щоденник     

Український націоналізм























Атентат в ім’я Свободи

Григорій Мацейко.

82 роки тому, 15 червня 1934 р. на вулиці Фоксаль у Варшаві член Організації Українських Націоналістів (ОУН) Григорій Мацейко випустив кілька куль у міністра внутрішніх справ Польщі, ката українського народу Броніслава Вільгельма Пєрацького. Міністр, за своєю багаторічною традицією, приїхав пообідати до «Товариського клубу», що на вулиці Фоксаль, 3. Спочатку Г.Мацейко спробував підірвати невелику міну, виготовлену в підпільній лабораторії, але вона не спрацювала. Тоді атентатник, вихопивши пістолет, підбіг до міністра ззаду і вистрелив...

Після поразки визвольних змагань 1917-1921 рр. частина українських самостійницьких сил не склала зброю, а продовжувала чинну боротьбу. Але на території Великої України, зайнятій більшовицькою Росією, повстанський рух відносно швидко вичерпався. Селяни, «куплені» НЕПом, зайнялись господарчими справами, не підозрюючи, що на них чекає у 1930-1933 роках. А інтелігенція, спокушена підступною «українізацією», пішла на службу більшовицькому режиму, сподіваючись збудувати українську радянську державу.

У Галичині та Волині, в цей час, активний саботаж і спротив польському окупаційному режимові чинила Українська Військова Організація (УВО), очолювана Євгеном Коновальцем, яка 1929 року була перетворена на ОУН.

Замах готували довго. Рішення про акцію було ухвалено наприкінці квітня 1933 р. на зібранні проводу ОУН під головуванням Євгена Коновальця. Підготовка тривала три з половиною роки. За цей час вивчали особу міністра, його звички, обирали спосіб виконання вироку, підшукували виконавця. Знайти його взявся особисто Степан Бандера, тоді провідник крайової екзекутиви ОУН. Було оголошено своєрідний «конкурс». Серед трьох «фіналістів» Бандера обрав Григорія Мацейка.

Причетність ОУН до замаху прояснилася тільки після передачі чеською стороною польській поліції так званого архіву Сеника. Це був архів проводу українських націоналістів, де було багато інформації і про вбивство Пєрацького, і про інші справи, пов’язані з ОУН. На підставі матеріалів цього архіву слідство й встановило конкретних організаторів і виконавців замаху.

Арешти організаторів, за винятком виконавця, припали на останні дні перед самим замахом. Степана Бандеру заарештовано 14 червня 1934 р., Миколу Климишина – днем раніше. У цей же період заарештували Ярослава Карпинця. Микола Лебідь через Гданськ (Данциг) устиг виїхати до Німеччини – там його затримали й передали польській поліції. Дивує виняткова співпраця з польською стороною чеської та німецької поліції. Обидві країни мали дуже напружені відносини з Польщею через територіальні суперечки, і в такій ситуації ОУН як організація, чиї зусилля були спрямовані на ослаблення Польщі, виявилася для обох країн ситуативним союзником.

Офіційною в середовищі ОУН була версія, згідно з якою замах – це помста за репресії, спрямовані проти українців, зокрема за участь у «пацифікації» 1930 р. Версію озвучили підсудні діячі ОУН на Варшавському процесі 1935 р. Є версія, що Пєрацький став жертвою ОУН не стільки через репресії проти українців, скільки через активну участь у програмі примирення (асиміляції) поляків та українців. За логікою прихильників цієї версії, ОУН була зацікавлена в ескалації напруженості між Польською державою та українською меншиною в її межах і з цією метою ліквідовувала переважно «прихильників поєднання».

Але насамперед, українсько-польський конфлікт виник зовсім не тоді, коли Польща на мапі світу з’явилася в її міжвоєнних кордонах. Реєстр взаємних кривд сягає корінням мало не часів історичної Речі Посполитої. А після того, як Західна Україна стала частиною Польщі в результаті поразки української армії в українсько-польській війні 1918-1919 рр., польська влада взагалі сприймалася як окупаційна. І багато що з повсякдення міжнаціональних відносин підтверджувало справедливість такої думки. Наприклад, нормальним було приймати на державну службу тільки поляків або писати в офіційних документах замість «український» – «руський» тощо.

В такій ситуації не треба було бути великим радикалом, щоб налаштувати українське населення проти центральної влади. Крім того, плани примирення видавалися доволі ілюзорними. Якщо коротко, то ґрунтувалися вони на досвіді мирного співжиття у межах Речі Посполитої і передбачали так звану політичну асиміляцію. Іншими словами, українцям було б надано повну волю щодо традицій, мови, віровизнання й звичаїв за умови визнання політичного верховенства варшавського уряду. Прихильники такого підходу з оточення Ю.Пілсудського не врахували епохи, в якій вони намагалися реалізувати свій план.

Станом на першу половину ХХ ст. політичний націоналізм ґрунтувався саме на етнічних особливостях, національних міфах та традиціях, в основі яких лежить національний імператив, що кожен народ має право на власну державність. А за такої платформи перебування у складі «не своєї» держави сприймалося, у кращому разі, як непорозуміння, у гіршому – як привід до визвольної війни всіма доступними засобами.

Взаємне сприйняття прихильників націоналізму та прибічників «політичної асиміляції» було далеке від порозуміння. Якщо націоналісти підозрювали «асиміляторів» у підступності, то «асимілятори» вважали націоналістів радикалами. Доказом цього є те, що до противників Пєрацького належали також польські націоналісти радикального штибу.

Щось подібне маємо нині. Так звані «Мінські домовленості» – як спроба влади в Україні та її прибічників – політиків-холуїв, на догоду імперської Москви й глобалістичного Брюсселю, примирити бандитів-сепаратистів з українським суспільством.

Та хоч би хто і що стояло за вбивством Пєрацького, епілог злочину був теж незвичний. Великий публічний процес над групою високопоставлених оунівців у Варшаві хоч і закінчився низкою смертних вироків та довічних ув’язнень, завершив кілька важливих процесів. Насамперед, після Варшавського процесу ОУН однозначно перетворилася на впливовий чинник політичного життя Польщі та окупованих нею українських земель.

Якщо доти навіть у самій Польщі діяльність українських націоналістів сприймали радше як регіональну проблему, то після вбивства Пєрацького стало зрозуміло – з ОУН і її вимогами слід рахуватися, а занадто дратувати українців може бути небезпечно не тільки для місцевої поліції.

Те, що ОУН – це досить потужний масовий рух із чіткою метою, стало зрозуміло й сусідам Польщі. Як результат – згодом Німеччина відгукнеться на пошуки ОУН країни-союзника і навчатиме військової справи членів ОУН. Щоправда, самі оунівці не довірятимуть німецьким партнерам, пам’ятаючи видачу Миколи Лебедя. А вояки батальйонів «Роланд» та «Нахтіґаль» були найкращими і найбільш вишколеними командирами різних підрозділів УПА, яка окрім поляків і москалів, воювала також проти німців.

Убивство Пєрацького неминуче мусило закцентувати увагу не тільки на його виконавцях, а й на цілях акції. А це означало актуалізацію «українського питання» у Західній Європі. ОУН вдалося виграти психологічну війну, засвідчивши не тільки безстрашність, а й почуття гідності. Оунівці перетворили залу суду на справжній пропагандистський майданчик у доброму розумінні слова. Відмови відповідати на запитання судді польською мовою, вигуки в залі суду «Слава Україні!», гідна й спокійна поведінка, зрозумілі й логічні пояснення мотивів своїх дій – усе впливало на глядачів і слухачів краще, ніж будь-яка пропаганда.

Як результат – ОУН остаточно почала перетворюватися на суб’єкт міжнародної політики і репрезентанта України в світі. А репутація безкомпромісних борців-ідеалістів, яка закріпилася за членами ОУН під час процесу, не дозволила – як показали подальші події – перетворити організацію на іграшку в інтересах великих держав а стати тим військово-політичним, державотворчим орденом, завдяки якому маємо нинішню державність.

Нинішній режим внутрішньої окупації у цій державі, створений колишньою комуно-номенклатурою, криміналітетом та привілейованими представниками національних меншин – не вічний! Він впаде! А держава залишиться! Для нас, дітей, онуків, для майбутніх поколінь…

Головним і визначальним гаслом цієї держави будуть триєдині істини: Бог, Україна, Свобода!

Ідеологічна референтура Національного руху ДІЯ. Київ. 15.06.2016 р.