Актуально:      Фронтовий щоденник     

Український націоналізм























Християнство та релігійна політика

Наше ставлення до християнства

Новий Завіт, Євангеліє – це усвідомлення Бога не тільки як Творця і Вседержителя, а передусім – як Отця й Учителя людини і людства.

Бог приходить не тільки до спільноти, народу, але передусім – до кожної окремої людини – як можливість стати, бути і за будь-яких умов залишатися Людиною.

Поява Месії як Сина Божого є знаком, зразком, прикладом стосунків людини з Богом.

Визначальним стає не припис, ритуал, розмір храмової данини тощо, а наповнення душі Духом Святим, не відкуп через пожертву, а усвідомлення гріха, Покаяння і Прощення.

Бог приходить не тільки у свідомість і світ людини, але й у її душу. У цьому сенс віри, людяності, спасіння. Любов і Милосердя стають моральним ідеалом, імперативом і регулятором поведінки.

Абсолютна підпорядкованість Богові, божественній науці Любові дарує людині найвищу – внутрішню, духовну свободу. “Раб Божий” – формула свободи від злої волі земних владик. Поняття Свободи – права жити за законами Божими і власними, національними – стає ідеалом, нормою та обов’язком людей і народів.

Визначальною засадою і нормою Христос проголошує не просто терпимість до іншого, не ритуальну жертву чи “календарне” добродійство, а Любов як активний вияв доброти до цього іншого. Бо тільки Любов до Бога і до ближнього відкриває душу для Духа Святого, створює передумови для об’єктивної самооцінки, для щирого Покаяння і зближення душі людської з Духом Святим, тобто з Богом.

Христос уточнює і розмежовує поняття “ближнього” та “ворогів ваших” – і поняття ворогів Бога та Божого в людині як Його творінні. Перших треба любити (аж до “підстав другу щоку”), іншим треба протиставлятися (аж до бича у храмі і смерті на хресті). Бо християнська Любов не абстрактна, не розмита, не розпорошена в байдужості: вона активна, вона випливає з наскрізь духовно-революційного Благовістя і спрямована на його утвердження – і в людині, й у суспільстві.

Старозавітна Справедливість унормовує стосунки між людьми (“око за око, зуб за зуб”), але не дає виходу із глухого кута перманентних конфліктів.

Не відміняючи її (“Я прийшов не відмінити Закон, а сповнити його”), Христос дарує людству як морально-регулятивний принцип поняття Милосердя, що піднімає між людські стосунки на якісно інший, вищий рівень: “Ідіть, отже, і навчіться, що значить: “Я милосердя хочу, а не жертви” (Мт. 9:13). Так християнська Любов органічно поєднує до того взаємовиключні речі – Закон і Милосердя.

Добро перестає мислитись як якість – доброта: воно активізується і мислиться як дія. Добрим вважається не той, що не чинить зла, а тільки той, що не за приписом, а спонтанно, з Любові, за велінням Совісті – Духа Святого в собі – чинить добро (П.Скунць: “Браття, браття, правда невблаганна: для добра не досить доброти”) і здатний піднятися над особистою кривдою до Прощення – в ім’я припинення зла й утвердження добра. Звідси, до речі, й чисто українська презумпція добродійства в людині, яка виражається через звертання: “Добродію!”

Божі заповіді стають абсолютними, бо не передбачають винятків чи вибіркового застосування.

Жертва перестає бути засобом відкупу-підкупу, вона сакралізується, символізується і стає знаком добровільного і щирого духовного зв’язку людини з Богом. Нормативним виходом із моральної кризи, із гріха стає не пожертва, а Покаяння.

Жертовність набирає високого духовного смислу, для християнина природною стає особиста жертва в ім’я вищих ідеалів (“І немає вищої любові понад ту, коли хтось життя віддає за друзів своїх”). Вигода і навіть саме життя перестають трактуватися як найвищі цінності: “Проби смерті не витримує те, що є витвором самого життя. А оце мільйони людей, цілі народи в обличчі смерті захищають правди і цінності, які їм дорожчі від самого життя! Бо людська душа походить від Того, Хто споконвіку був перед життям і буде після життя, вічно, а оборона великих правд більше наближає людську душу до Бога, ніж життя” (С.Бандера).

Людське життя набуває сенсу – наближення до Бога. Божа Наука стає не тільки категоричним імперативом поведінки, а сутністю душі людини.

Християнин не чинить зла не тому, що боїться кари, а тому, що остерігається гріха, який відвертає, віддаляє, відчужує його від Бога. Християнський “страх Божий” – це не паралізуючий язичницький чи старозавітний страх перед Силою: це органічна і шляхетна відраза до спокуси і зла, свідоме протиставлення їм і подолання їх у собі на шляху до життя вічного, до Бога.

Праведність не зводиться до виконання приписів, а усвідомлюється як процес постійного морально-духовного вдосконалення за Божою наукою (Христос: “Я – дорога”) і безкорисливого доброчинства за покликом душі.

Христос закликає своїх учнів до праведності, але головним завданням ставить перед ними і, отже, усіма християнами не особисту святість, а усвідомлення шляху, яким треба йти в житті, й апостольський Чин – поширення й утвердження Євангелія Любові (“Ідіть і навчайте всі народи…”). Апостоли стали святими зовсім не тому, що найбільш строго дотримувалися ритуалу та приписів чи приносили найщедріші пожертви…

Через Христа Сутність, Ідея, Істина розкриваються, конкретизуються в реаліях, нормах та ідеалах людського життя і тим сакралізують їх, а тому стають сенсом особистісного і національного буття – буття від Бога, з Богом, в ім’я Бога. Єднання в Бозі стає метою й обов’язком людей і народів, воно одержує найнадійнішу основу – духовну. Опір, усі протиставлення цьому не можуть бути абсолютно-кінцевими – вони долаються Христовою наукою, Його прикладом, Його жертвою.

Християнство стає світовою релігією, його поширення й утвердження неспинне, бо воно відкриває кожному ті животворчі правди, які здатні ушляхетнювати людину, одуховлювати суспільство і вести людство до Бога.

Сила християнства – саме в його безпосередньо-божественній інтерпретації. Христос не просто нагадує і проголошує божественні істини: Він пояснює, тлумачить, своєю поведінкою маніфестує їх, бо Він сам – найвища Істина. І Христова наука – це абсолютна інтерпретація абсолютного вчення абсолютним авторитетом.

Але є ще й релігійно-конфесіональна (церковна), теологічна, світська, наукова, філософська, особистісна інтерпретації. Здійснювані в добрих намірах, вони мають право на існування і можуть бути навіть дуже корисними людям. Але тільки за умови, якщо не забувати про визначальні критерії їхньої істинності: повна відповідність божественній – Христовій інтерпретації та християнська якість кінцевих результатів – “плодів” цих тлумачень.

Інакше – нове книжництво та фарисейство, нові секти і розколи, нові спроби перетворити релігію в ідеологію і все нові й нові “вовки в овечих шкурах”. І тоді запановує не вдосконалення себе за наукою Божою, а пристосування її для себе чи якогось владоможця;

не чистота віри, а змішування праведного з грішним чи Божого – із “кесаревим”;

не пастирство і духовна опіка віруючих, а заклопотаність євроремонтами і цінами на іномарки;

не культивування в людях суті християнства, а нагороди і відзнаки тим, що “в дар Тобі приносять з пожару вкрадений покров” (Т.Шевченко); не праведний гнів проти сил Зла, а заклики до покори, співпраці та єднання з ними; не бич Божий для очищення духовного простору України, а біганина з кропилом по установах безбожної влади і злодійських офісах… А це – гріх і відхід від Істини. Це віддаляє людину і Церкву від Бога, отже – руйнує творіння Божі. Спасіння душі, велич Церкви і Свобода народу – у науці, прикладі і жертві Христа.

Християнство – основа, суть і мета людського буття, а отже – і нашої ідеології. Без християнства немає українського націоналізму. Без націоналізму не буде Свободи нації. Без Свободи не буде українців та України. А звідси – і наше головне і визначальне гасло: “Бог, Україна, Свобода!”

…Спаситель прийшов у наш світ як людське немовля – як можливість життя. І саме люди мали подбати, щоб немовля стало дорослим, а ця можливість – реальністю. Христове вчення приходить до кожної людини. І сама людина має подбати, щоб зерна істини закоренилися і проросли в її душі живою вірою. Дитя треба ростити й охороняти. Віру треба культивувати і захищати. Степан Бандера вчив: “Нам треба не відмежовувати оборону християнської віри і Церкви від національно-визвольних змагань, тільки зосередити головну увагу і головні зусилля довкола тих найважливіших тверджень, проти яких ворог спрямовує найсильніший наступ”.

Воїн Української Національної Революції повинен не тільки знати і пам’ятати про це – ми маємо жити цим і в ім’я цього

Сутність нашої релігійної політики

Ми виходимо з того, що юдеїв, християн і мусульман об’єднує спільна віра в єдиного Бога.

Ось, для прикладу, як це виражено в Корані (Сура 2,59 (62): “Воістину, ті, які увірували, і ті, хто навернулися в юдейство, і християни, і сабії, які увірували в Аллаха і в останній день і творили благе, – їм їх нагорода у Господа їх, немає над ними страху, і не будуть вони опечалені”. Аналогічні думки знаходимо і в Торі (Старому Завіті), і в Євангелії (Новому Завіті). Тому для справді віруючих людей різних віросповідань ніякого нездоланного провалля між цими релігіями насправді не існує. І саме це має бути головним і визначальним – наріжним каменем у наших і релігійних, і світських взаєминах. Інакше ми й надалі будемо заручниками різних надінтерпретацій і відвертих фальшувань Писання.

Кожна окрема традиційна релігія – це специфічна форма вираження цієї віри, у якій те ж саме Божественне Вчення про необхідність духовного і морального вдосконалення, людинотворення і людського співжиття за законами Бога виражається у різних, природних і доступних для людей окремих культур виявах. Кожна з цих релігій – це різні шляхи до однієї мети: до Бога. Шлях до Бога зближує і згуртовує людей – і в межах однієї релігії, і віруючих різних релігій. У позбавлених віри (безвірників), у противників віри в Бога (атеїстів) і в поверхово віруючих цей найпотужніший з усіх фактор єднання людей і народів відсутній.

Кожен обряд, культово-ритуальні та регулятивно-нормативні приписи кожної релігії – це не освячені Богом засоби розмежування людей, а допущені Богом специфічні особливості, які є неминучим результатом органічного поєднання єдиного віровчення з різними культурами. Використовувати ці відмінності для власного самозвеличення, для протиставлення релігій і для релігійного шовінізму – це гріх перед Богом і злочин перед людьми: не можна применшувати чи ігнорувати у віровченні божественне і абсолютизувати в ньому людське. У питаннях віри мудрість полягає не в тому, щоб помітити очевидне і вказати на відмінне, а в тому, щоб знаходити сутнісне і культивувати спільне.

Рух у протилежному напрямі – через нетерпимість до інших форм поклоніння тому ж єдиному Богу, через творення у своїй релігії різних течій, конфесій, сект тощо – це справа не Божа, а людська. За такого підходу запановують підозрілість, ненависть і розбрат, тоді стає ворогом кожен, хто вживає інше ім’я Бога, молиться рідною, а не чужою мовою, хреститься трьома, а не двома пальцями, має хрест не з трьома, а з одною поперечкою… І якою б палкою не була така віра, з яким би фанатизмом вона не утверджувалась, якою б щирою не була ненависть до іновірців і переконаність у своїй правоті, але правда одна: це шлях не до Бога, а від Бога.

У нас, християн, юдеїв та мусульман України, є і спільне, і відмінне. Якщо всі ми головним і визначальним у своїх взаєминах зробимо святе і спільне для нас божественне, якщо спільними зусиллями утвердимо в державі єдиного законного господаря – українську націю, якщо разом відстоїмо право кримських татарів на їхнє політичне самоутвердження в українській державі, якщо спільно дбатимемо про розбудову держави, влада в якій буде зацікавлена в єдності, а не, як досі, у розбраті своїх громадян, – то й житимемо у мирі і злагоді: нормальні люди в нормальній державі. “Нам усім тут вистачить місця”, – учив Степан Бандера. В іншому випадку ми приречені повторити, а можливо, і примножити помилки попередніх поколінь.

Хтось скаже: така релігійна гармонія – це утопія. Ні, це цілком досяжна річ, якщо не сплутувати Боже з людським, грішне – з праведним, а релігійне – з політичним.