Американський ветеран Шайло Гарріс поділився з українцями своєю історією
6 жовтня в Американському домі відбулася прес-конфереція з американським ветераном Шайло Гаррісом та його дружиною психологом Джеймі Паніззою-Кімболл.
У 2007 під час патрулювання службове броньоване авто Шайло Гарріса підірвалося на саморобній вибухівці в Іраку. Троє його побратимів загинуло. Шайло вижив, але був важко поранений. Через важкий характер поранень, він пробув у штучній комі 48 діб і майже 3 роки лікувався у опіковому відділенні медичного центру в Техасі. Він втратив вуха, кінчик носа, 3 пальці та отримав опіки 3 ступеню. Шайло багато років боровся з посттравматичним синдромом.
У 2014 році Шайло написав книгу «Сталева воля: моя подорож крізь пекло, аби стати тією людиною, якою я мав стати». У 2017 році Видавництво "Брайт Стар Паблішинг" переклало та опублікувало цю книгу в Україні.
Зараз Джеймі та Шайло допомагають ветеранам і постраждалим від ПТСР у всьому світі. Вони дають мотиваційні промови, розповідають про свій життєвий досвід та про те, як вони долають труднощі, досягають успіху та знаходять любов. Подружжя підвищує обізнаність про фізичні, психічні та емоційні травми, які залишає війна.
У родині Шайло Гарріса багато військових. Син ветерана В’єтнаму, Шайло завжди хотів стати солдатом. День 11 вересня 2001 року перевернув його життя, як і життя інших американців. Незабаром після теракту молодий чоловік вступає до лав збройних сил США. Перша місія пройшла у Швайнфурті, Німеччина, з 1-ю стрілецькою дивізією. З Німеччини Шайло був відправлений до гарячих точок Іраку, недалеко від Багдада. Саме там —19 лютого 2007 року під час патрулювання машину сержантів було підірвано, а життя Шайло Гарріса перевернулося.
Подія в Іраку принесла багато болю штаб-сержанту та його близьким. Але вона зробила його сильнішим, і тепер Шайло хоче зробити сильнішими побратимів, став відомим промовцем, особистим прикладом надихає слухачів шанувати ветеранів і поранених воїнів, вітати їх із відкритими обіймами й серцями. Він виступає із мотиваційними промовами та привертає увагу громадськості до проблем ветеранів і військових, сприяє проектам «Helping a Hero», «Patriot Project», «Coalition to Salute America’s Heroes», «Moonlight Fund», «Military Child Education Coalition», «Hire Our Hero».
Цитата: «Я той чоловік, що вижив у пеклі. Передати це словами дуже непросто. Бійня. Знищення. Втрата. Але я таки розповім про це. Тому що я завжди пам’ятатиму запах вибухівки, відголос передсмертних криків, затемнення вибуху, липку масну кров на потрощених кінцівках, металічний присмак попелу на прокушеному до крові язиці. Я завжди пам’ятатиму жахи війни.
Довгий час я бився над тим, як же поділитися цією історією, де є і любов, і втрата, і знову любов. Я мушу почати з найгіршої частини, коли сталь, що глибоко врізалась у мої кістки, змінила мене, зробивши з того, ким я був, того ким я мав стати».
Шайло ГАРРІС
СТАЛЕВА ВОЛЯ
(Уривок)
* * *
Ми наскочили на СВП, закопаний в дорозі, саме за сидінням водія. Пекло вибухнуло в небі й розірвало повітря тисячами осколків. Усе в машині рознесло. Потім у звітах надійшли свідчення, що чорний гриб хмари було видно за кілька кілометрів. Численні вибухи боєкомплекту в авто розносили полем осколки майже на гектар.
Кевларовий шолом зірвало з моєї голови першим вибухом, вуха відірвало. Без тями, я впав у машині прямо на вогонь.
Охоплена вогнем, автівка була розбита вщент. Отямившись, я побачив, як хтось із групи намагався мене врятувати. Я почав борсатися на передньому сидінні, силкуючись вирватись. У задній частині «Хамві» ми везли ракетну установку AT-4, заряджену 84-мм протитанковими кумулятивними боєголовками, які розпеклися і здетонували, створивши навколо мене вогняний вихор. Я мав звільнися від бронежилета, бо він плавився від вогню і стікав на ноги. Боєкомплект у моїх підсумках і далі вибухав, а мені здавалося, що це ворожа пальба, тож я з усіх сил шукав свою зброю, аби відстрілюватися. Вибух потрощив кістки, пошматував кінцівки, обсмалив шкіру, попалив одяг і перетворив усе на хаос.
Роззираючись у пошуку ворога, щоби дати відсіч, я скоро зрозумів, що в біді. Моїх людей не було. Здогадався гукати на допомогу по радіо, але, глянувши на кабель, побачив, що мікрофон розплавився. Я втратив орієнтацію, і секунди здавалися довшими за дні. Напружився, щоби зрозуміти, що коїться навколо. Горіло все. Я й далі чув те, що мені здавалося перестрілкою, хоча насправді це рвався боєзапас у задній частині «Хамві», розжарюючи та обсмалюючи все навколо мене. Одне я запам’ятав дуже добре – нестерпний жар. Мої рухи були хаотичними, і я не міг мислили ясно. Не бачив нікого зі своїх людей, але знав, що треба будь-що вибратися з машини.
Двері «Хамві» важать майже півтора центнера, і я знесилився, намагаючись прочинити їх, вибити ногами, але вибухом землю під машиною сильно спучило. Я мав вирватися з цієї смертельної пастки… Мав дістатися решти з моєї команди, передати їм, щоби були напоготові. Адреналін скипів, я штовхнув двері «Хамві», посунув ними гравій і врешті відчинив. Один зі членів екіпажу попередньої машини підбіг на допомогу. Геть очманілий і дезорієнтований, я пробував якось керувати порятунком. Намагався сказати тому солдатові: «Мерщій, витягай наших!» Та він потяг мене від вогню, щоби швидше надати допомогу. Він прикривав мене своїм тілом, бо ж кулі свистіли й далі – короби з боєкомплектом, розпікаючись, так і рвалися у «Хамві» побіля нас.
Ще кілька хлопців підхопили мене й відтягли чимдалі від цієї кривавої бані. Ключиця в мене тріснула навпіл. Кров струменіла обабіч голови, юшила з лиця, носа, очей і дірок, де були вуха. Опустивши очі, я побачив, що рукав на правиці впікся в шкіру, немов пластик. Тіло моє димілося. Раніше мені вже доводилося бачити обпечених солдатів. Тож я знав, що мої справи кепські.
Та однаково мав з’ясувати, де мої хлопці. Чув, як хтось доповідав у ефірі: «Маємо вибух СВП і вогневий контакт зі стрілецької зброї. Потрібна евакуація пораненого й підтримка з повітря».
Я глянув на свою знівечену лівицю й подумав: «Старий… тобі й справді належить за це вихідний…»
Моє тіло й далі тліло, а я думав про одне… мої солдати. Сержант, що керував взводом, підійшов і став наді мною, нерухомо розпростертим на землі. Він розглядав мене, і наші очі зустрілися. Я, звісно, і гадки не мав, які в мене поранення. Ми були друзями, і я був певен, що про моїх хлопців він подбає. У його очах я бачив щось таке, чого ніяк не міг усвідомити, аж поки не збагнув – це страх. Бо ж звідки мені було знати, який погляд у людини, що дивиться на солдата, обпеченого і спотвореного до невпізнання.
