Війна як реальність ...
Довгі безсонні ночі в очікуванні ворожого обстрілу спонукають до довгих роздумів, а адреналіновий викид першого дня війни задає їх тему і напрям.
Українські військові сьогодні відновлюють історичну справедливість, даючи гідний опір нашому споконвічному ворогові. Московська орда, більшовицькі загарбники, нові російські фашисти – називайте їх, як хочете, незмінне єдине: вони лізуть до нас з Півночі, Сходу та Півдня і мають на меті одне: знищити українців як націю.
Історія повторюється витками спіралі, і раз на кілька десятиліть ми змушені відбивати навалу добре озброєних люмпенів, які хочуть тільки одного - вбивати. Але кожен новий виток виводить нас на нові рівні опору і наближає до остаточної перемоги.
Після 1654 року ми поступово втрачали державність, на початку 20 століття ненадовго отримали Незалежність, під час Другої Світової воювали на два фронти із найсильнішими арміями світу: радянською та фашистською, а потім більше 10 років чинили опір.
В 2014 році ми отримали гіркий урок, якщо народ не хоче годувати власну армію, він годуватиме армію окупанта. Урок було засвоєно, зараз ми успішно тримаємо оборону на всіх напрямках, знищуємо все вороже, що ходить і рухається, а суворі чоловіки з тероборони і строковики з НГУ ламають плани супротивника на бліц-кріг, перемагаючи елітні підрозділи російських спецпризначенців.
Українці стоять єдиним фронтом і ми не здамося. Цей урок історії наша нація починає нарешті засвоювати.
Чому так важливо переосмислити сьогоднішні події у ретроспективі часу? Бо поки ми цього не зробимо, окупант так і буде відкривати промови про оголошення війни півгодинними екскурсами в «історію України», яку сам вигадав, і показувати світові картинки нашої території у формі «подарків рускіх царей».
Всі, хто питали нас, чому ми створюємо переважно «неактуальний» історичний контент, тепер мають відповідь.
Відповідь також мають ті, хто, агресивно жестикулюючи, закидав нам, чому ми знімаємо і говоримо про війну. Пам’ятаєте оце все: «набридли своєю війною», «дістала ця війна і ці радикали, яким скрізь війна», «давайте миритися, зупиняти війну» …
Війну не можна зупинити, її можна або виграти або програти. Тепер ви всі це знаєте, сидячи у підвалах і в укриттях і молячись за українських військових, яких ще тиждень тому поза очі називали «неадекватами». Не забудьте вибачитися, коли все закінчиться.
Ще важливо усвідомити, що від війни не можна надовго втікти, це вам гарно пояснять ті, хто знаходив притулок в Україні після конфліктів у Грузії, Вірменії, Придністров’ї. Війна переслідуватиме тебе доти, доки ти не повернешся до неї обличчям і не дасиш відсіч, попри всі страхи.
А, коли ти дивишся в очі ворогу (не заглядаєш улесливо, а дивишся гордо і з презирством), коли жертвами його дій стають твої близькі, моментально приходить розуміння, що ховати голову в пісок за тезами «це не люди винні – це політики», «не всі москалі такі» це не «позиція» - це відкрите потурання агресору.
Поки у нас йде війна (а вона, нагадую, почалася у 2014 році) і аж до повної капітуляції ворога і виплати ним репарацій ми всі маємо дотримуватися «карантину» від росіян і всього російського. Так, можливо, там, за парєбріком є щось гарне і хтось порядний, але це не наша справа шукати в тій діжці лайна щось добре. Жаль, що протягом останніх 8 років влада не допомагала українцям це усвідомити. Оберігала людей, вражених наративами проросійської пропаганди, від стресів, пов’язаних зі зміною переконань. Але ми бачимо зараз, що найкривавіші бої ведуться по напрямках, де населення терпиміше до росії, а балачки про досягнення порозуміння через толерантність і якісь культурні контакти виглядають маячнею на фоні розбомблених житлових будинків і вбитих дітей у Маріуполі – місті, де українською не говорять навіть вчителі української мови.
Ось такі думки. Не вважаємо, що хтось із нас хотів жити у такі буремні часи, але маємо розвернутися і дати ворогу відсіч, бо, якщо відступимо, здамося, домовимось, втечемо, за якийсь час нова війна наздожене вже наших дітей та онуків.
