Корпус «Правий сектор». Офіцери. Мотивація

Я призначила побачення їм чотирьом одночасно. У них у розташуванні на балконі, відгородженому від плацу перед будівлею казарми – їдальні білою маскувальною сіткою. Такий собі спостережний пункт: їх із-за сітки не бачать, зате вони можуть спостерігати звідти за бійцями. Імпровізований стіл, стільці-лави, кава…

Rамашка – втілення рівноваги, офіцер з династії військових, підполковник. Сивіючий їжак волосся помежовано шрамом – поранення. Зібраний, завжди охайний не тільки зовні, але й емоційно. І у розмові поміркований. Rамашка – інструктор з тактики і аеророзвідки. Деякі бійці, хто вирішив лишитись у батальйоні при будь-яких розкладах, хвостиком за ним ходять з мапами та кольоровими олівцями. Тактика – мистецтво, яке затягує.

Навпроти – Вацлав. Не тільки візуально. По темпераменту Вацлав теж – акурат навпроти. Швидкістю реакцій, гумором і навіть блискучою бритою головою зі складною будовою черепа він нагадує краплину ртуті. Гідраргіум вибухонебезпечний – у щонайпрямішому сенсі слова, бо він – інструктор саперів. Вибухи і вибухівка – його стихія.

Француз – іноземна складова нашої імпровізованої кают-компанії. Кілька воєн, іноземний легіон за плечима. У нього погляд завжди трошки збоку і ззовні. Цей у розмові нагадує неспішний рух води у гирлі річки: розмірений темп, виважені і чіткі формулювання. І над усім цим – допитливі карі очі. Вивчають уважно.

Варяг – наймолодший. Він – із ДУКівських вихованців. Серед кадрових офіцерів намагається триматись на рівних. Якщо не дуже виходить, доганяє жартами, на які він великий майстер.

П’ю каву. Розповідаю, навіщо прийшла: хочу почути від них – офіцерів-інструкторів – куди рухається батальйон, яким чином ми всі його рухаємо. Питання – болючі, адже кожен з нас хоче бути впевненим у своїй потрібності завтра. Ми вросли у батальйон, стали його часткою, сподіваємось, що не найменшою клітинкою.

- Що тримає вас тут, панове офіцери? Що примушує тут бути? Куди Ви хочете рухатись?

Rамашка: Хай Вацлав першим відповідає. Давай, Вацлав!

Вацлав: У першу чергу мене тут тримає…

Далі всі починають сміятись, бо ми знаємо, що примушує нашого Вацлава безвилазно сидіти на базі. Якось недільного вечора місцеві хулігани спробували роззброїти його і одного із бійців підрозділу. Були дуже п’яні, бо інакше ніколи б не полізли у бійку з Вацлавом, – такі, як він, супротивника можуть поглядом зупинити. Тут супротивника зупинила куля пеема. Вацлав поранив місцевого алкана. Той вже з лікарні вийшов, але наш інструктор ще під слідством. Переживає. І ми теж, хоч і намагаємось сміятись і вірити у правосуддя. От і зараз сміємось.

Вацлав: У першу чергу мене тримає підписка про невиїзд. Перегортаємо наступну сторінку! У другу чергу мене тут тримають особисті зобов’язання. Перевертаємо третю сторінку: тільки я не знаю послідовність – що у першу, що у третю. Сукупність причин. Я не знаю, яким стане батальйон… Куди рухаємось – знаю! Не знаю, чого чекати від того руху.. а куди – знаю.

- Куди?

Вацлав: Та, до перемоги ми рухаємось, до перемоги. Щоб не розказувати якось не своїми словами, у мене одна ціль – пе-ре-мо-га! Любим шляхом.

- Вацлав, а як ти взагалі це уявляєш? Ти ж бойовий офіцер, - що для тебе перемога?

Вацлав: Перемога… Я буду вважати, що ми перемогли, коли на нашій території не буде інших військ, коли будуть встановлені чіткі межі нашої країни, - ото для мене буде перемога. Це – що стосується військової перемоги. Перемогу, ту, яку далі ми собі плануємо – революцію гідності, що ми почали, - то трошки інше. Там справа стосується політичних аспектів, я так думаю, і, можливо, до того я вже долучатись не буду. До політики, я маю на увазі.

Rамашка: Після участі у бойових діях дуже важко пристати до політики взагалі.

Вацлав: Повторюсь – багато разів казав – я завжди був аполітичною людиною. І взагалі, армія має бути поза політикою в цілому. Тобто, не як інструмент політики для виконання якихось цілей, а поза політикою. Головне призначення армії – це захищати свою територіальну цілісність та свій народ. Для того ми сплачуємо податки, для того навчаємо офіцерів, прапорщиків, сержантів та вибудовуємо якусь структуру. На жаль, багато років цього не робилось і ми маємо невтішні наслідки.

– Вацлав, ну, ти ж не можеш заперечувати, що в основі армійської структури, доцільності армії все одно лежить ідея!

Rамашка: Ідея захисту території!

Вацлав: Пані Алла, яка може бути ідея у людини, яка поважає пам’ять про померлих батьків, яка може бути у мене ідея, окрім захищати свою домівку, свою сім’ю, навіть своїх тварин? Яка мені ще потрібна ідея? Яка мені потрібна мотивація? Це моя земля. Ворог прийшов на мою землю. Я не знаю, яка ціль ворога. Можу фантазувати, але яка ціль конкретно, я не знаю…

Француз: Він не прийшов як гість, - він прийшов як ворог!

Вацлав: Так. Він прийшов як ворог. І особисто мені тут якоїсь особливої мотивації не потрібно. Я офіцер колишньої армії. Там, по той бік можуть бути люди, які зі мною колись товаришували, виконували спільні військові завдання. Але я – тут. Я тут зараз, і захищаю свою землю, - і ніяке додаткове мотивування не потрібне. І дозвіл мені, вибачте, і благословення якесь додаткове теж не потрібне. У мене є розуміння ситуації: я захищаю свою землю.

Француз: Дозволи нам прописані в Конституції.

Вацлав: Я розумію, що ми живемо по Конституції, по законах, але мотивація – вона внутрішня, вона йде від серця, від розуміння того всього, що відбувається.

– Колись ми їхали з Вогником – це такий знаковий персонаж в моїй ДУКівській історії, бо завдяки йому я сюди потрапила, - і він сказав мені: «Пані Алло, найпоширеніша мотивація серед молодих на батальйоні виглядає так: «А щоб знала!» Є мотивація декларована, а є внутрішня, прихована. Ви, як офіцери, мусите знати істину мотивацію своїх підопічних. Сильно вони відрізняються ці дві мотивації? З чим ви зіштовхувались тут, на ДУКу?

Француз: Елементарно і просто: багато хто приїхав тупо постріляти. Сафарі! Неймовірна кількість бажаючих! А за ідею, щоб змінити країну, зробити її кращою, - одиниці. Як казав один із американських президентів: не питай, що країна зробила для тебе, а запитай, що ти зробив для своєї країни. Так от, якщо поставити зараз більшість із цих людей, то вони скажуть: а що мені країна дала? Вони не питатимуть, що можуть зробити для своєї країни. Приїжджають на сафарі, приїжджають постріляти.

Це видно з того, як вони ставляться до захисту. Захист – це не тільки на передовій побігати з автоматом.

- Ви згодні?

Rамашка: Ну, якраз показник тої ситуації, що друг Француз її добре окреслив: як стала нагода увійти, скажімо так, у державну структуру і працювати там з власною мотивацією, патріотизмом, - то якраз ті люди, які приїхали сюди позайматись полюванням і, скажімо, отримати якісь індульгенції, вони якраз змінюють зараз і становище батальйону, і картинку добровольчого руху.

- Я не дуже зрозуміла, Ромо…

Rамашка: Картинку у очах людей, які сподіваються на добровольців, -– я в тому сенсі. Зараз трохи зміщується акцент: якщо в державні структури йти – то ні. То якась зрада… якесь там не те… Треба всіх мочити-мочити-мочити.

Вацлав: Я просто добавлю. Люди різної підготовки, загартовані Майданом, з певним досвідом звідти. І є таке відчудження: при слові «міліція» у них свої асоціації. І вони не бачать себе в лавах там поліції, чи міліції, - серед людей, які будуть розбудовувати свою країну і в тому числі виконувати у подальшому ці функції. Вони звикли, що це – погано. От Служба Безпеки – то вона апріорі проти нас завжди. Але, як казав друг Гатило, якщо тобі пропонується щось корисне для свого народу зробити, - то кінчай «піі-і-і-і», а йди і роби. Але що стосується патріотизму, то я думаю – у всякому разі мені б так хотілось – у більшості він є. Знову ж таки, патріотизм є різний. Хтось доводить його своїми вчинками, а хтось це доводить на сторінках Фейсбуку. І отут особисто я не вправі судити особливо тих, хто робить щось добре для добровольчого руху, для перемоги. Приносить користь, якщо це збір коштів, або ті ж борщі дівчата нам робили, - це теж для перемоги. А ті, хто як ось Француз говорив, приїздять на сафарі, на селфі, вони мають в тому якийсь свій сенс і вирішують свої особисті справи, - ну, це пічалька.

Мотивація? Знаєте, з тими хлопцями, з якими особисто я був на передку, - то тільки деякі зізнались, що їм страшно (але це і добре, що зізнались, в тому нічого поганого немає), і тільки деякі показали себе дещо з негативної сторони. А так: хлопці хоробрі, мотивовані, рішучі. І якби була команда «вперед», пішли б – це сто відсотків. По очах це видно! Людину, яка буде себе добре поводити в бою – її видно. Видно при перших обстрілах – очі видають усе. Очі видають або страх, або рішуче бажання йти. Ну, для мене… я вже навчився відрізняти очі людини, яка боїться і яка не боїться.

Француз: Вацлав, іти вперед можна навчити людей. Можна навчити людей не боятися. Що є рішучість іти й робити щось, - згідний. Але це не міняє суті: є люди, природжені для того, щоб воювати, їм хочеться цього. І не важливо, з якого боку. Тобто, мотивація патріотична і мотивація – воювати – це різні речі. Я, наприклад, знаю, що є найманці – так? – і добровольці. Найманцям все одно, за кого воювати, але вони йдуть і вони безстрашні. І є люди, які стають найманцями.

Вацлав: Друже, Валєрчику! Я же ж сказав, що мені б хотілось так думати, що у більшості мотив – патріотизм. Але їх повно – тих, хто хоче помародьорити, ще щось там зробити. Війна – це такий лакмусовий папірець, який показує позитив-негатив.

Rамашка: Це так. І дуже швидко!

Вацлав: На війні нема напівтонів. Є повні тони. Є червоний колір – і… і який завгодно. Але більше всього тут чорно-білого. Або людина біла, або вона – чорна. Вона прийшла сюди для того, аби здійснити потаємні якісь бажання…

Француз: Просто проявляється навіть не в тому, що, ну – о’кей, - там посиділи в окопах, повоювали, потім людина вертається, їй здається, що тут вже нічого робити. От патріотизм проявляється, коли ти збираєшся робиш не те, що хочеш, а те, що потрібно. Абсолютно все!

(далі буде)