«З людьми, які вірять в свою перемогу, можна творити чудеса»

Запрошення

28-29 травня 2015 року Провідник Військово-Політичного Руху Правий сектор Д.А.Ярош був запрошений на повномасштабні навчання ЗСУ на 235-й загальновійськовий полігон «Широкий Лан» в Миколаївській області. Разом з Провідником виїхали: комбат 5-го Окремого батальйону ДУК ПС друг Чорний, начальник інформаційного відділу ДУК- інфо Алла Мегель, начальник інженерного відділу 5 ОБАТу друг Вацлав і командир автороти друг Кум.

Дорога

Виїхали з бази о 7 годині ранку. Дістались полігону на заході сонця. Наші дороги складно назвати дорогами, асфальт буває простіше об’їхати по обочині. Останнім часом багато розмов у суспільстві про «похід на Київ» та третій Майдан. Виглядає так, що «похід» має бути пішим, бо до кінця такої дороги людям вже перехочеться добиватись правди, залишиться тільки бажання прилягти. Фотограф ДУК-інфо друг Гарік розповів повчальну історію, як люди в його містечку перекрили дорогу місцевим магнатам і сказали, що не пустять транспорт доти, доки не відновлять асфальт. Оскільки час був літній, урожайний – дорогу відновили швидко. Ми говорили про те, що кожна яма – це чийсь тюремний термін за крадійство. І всі у селах і містах знають, кого посадити. Цікаво, хоч хтось заяву написав?

Полігон

Полігон «Широкий Лан» довжиною у 22 кілометри поділено на сектори. Кругом таблички, де-не-де розбиті наметові містечка. На всіх напрямках –вартові у бронежилетах зі зброєю. Характерна архітектура Центрального командного пункту (ЦКП), суворі зосереджені обличчя високих військових чинів у сутінках ночі – кращий екшен буває лише у кіно. Штаб задіяних у навчаннях підрозділів ВДВ розташувався на протилежному березі Південного Бугу. Тут, під Миколаєвом, річка широка й глибоководна, що зручно для відпрацювання переправи. Власне, на це відпрацювання ми й потрапляємо.

Зустріч На переправі нас чекає Герой України, командуючий Високомобільними десантними військами Збройних Сил України, полковник Михайло Забродський. Тиснемо руки. Штаб його підрозділів – на протилежному березі Південного Бугу. Тут нам пропонують повечеряти. Оцінюємо стіл командувача: скромно і по-армійськи швидко. Розмова суто по ділу. Ми не задаємо питань, Михайло Забродський теж.

Особистість

Михайло Забродський. Для мене особисто честь – потиснути руку бойовому офіцеру, що пройшов практично всі гарячі точки цієї війни від перших її днів. Тим більше, що Провідник з повагою його рекомендував:

- Хороший мужик, толковий офіцер, хоробрий.

Інтерв’ю

Дуже хотілося поспілкуватися з командувачем, і це вдалося в по спартанському облаштованому кабінеті на колесах. Час сплив непомітно, інтерв’ю переросло в розмову.

- Як Ви оцінюєте зміни в Армії за час війни? Що було найскладніше?

- Ми дуже виросли. Привдягнулись силами волонтерів в основному, відремонтували і відновили техніку. Але головне – відбувся психологічний злам у свідомості бійців. Розумієте, нас же не готували вбивати… Ні, гіпотетично, будь-яка армія готується для війни. Але одна справа – умовний супротивник, а інша – реальний. Цей бар’єр, коли треба стріляти в людей, які вважались братами, переступати не просто.

- А зараз переступили? От Ви особисто де воювали?

Полковник, киваючи ствердно, починає перераховувати точки. У якийсь момент я розумію, що простіше знайти на мапі фронту місця, де він не був, аніж перерахувати, де воював.

- У Степанівці, до речі, познайомився з вашим Провідником Дмитром Ярошем. Чай пили, - усміхається, - під виноградом і під ГРАДом.

- Як оцінюєте зараз рівень підготовки своїх солдат і офіцерів?

- Розумієте, віковий ценз бійця ВДВ у мирний час – 35 років.

- У вас, як в балеті!

- Звичайно! Фізичні навантаження великі. А зараз є й хлопці 18-19 років, а є й значно старші від 35-ти. Є, наприклад, солдат (підкреслюю, солдат, а не офіцер), якому 57 років. І ні в чому не поступається молодим, навіть з парашутом стрибає. Уявляєте мотивацію, щоб у 57 років вперше стрибнути?

- Уявляю, - посміхаюсь, - мені самій 52. Попереднє життя геть не схоже на теперішнє. А можна задати Вам провокаційне питання?

- Давайте!

- Як Ви оцінюєте роботу армійського начальства? Багато зараз у суспільстві незадоволених керівництвом Армії, Генштабу…

- Я Вам так скажу: щоб оцінювати роботу комбата, треба самому бути комбатом. А щоб судити про роботу свого начальника, треба бути в ній компетентним. Часто буває вигідно кричати «зрада!», чи «нас зливають!», а тим часом маскувати за цим криком власне боягузтво, або невміння, або халатність. Коли починаєш розбиратись, бачиш, що командир якось мав би реагувати – а не зреагував, мав знати – а не довчився, мав би зробити – а полінувався. Важко ж визнати, що ти винуватий у ситуації, набагато простіше кричати «насзливають!» А буває просто страх. Страх – нормальна штука. Але є різні форми: один примушує діяти – ховатись, шукати вихід, приймати рішення, а інший паралізує. От власне такий страх – причина багатьох втрат і зрада тут ні до чого. Але розбиратись із цим повинні ті, хто пройшов бої. А диванних обвинувачувачів немає сенсу слухати. Я не казатиму, що в Армії все гаразд і всі білі і пухнасті. Але треба розбиратись з кожною ситуацією окремо, а не всіх скопом звинувачувати.

- Як зараз, як командувач, Ви оцінюєте готовність армії до наступу?

- Я командувач всього два місяці! – Усміхається, - але як оцінюю? Ми вже від початку війни навчились стримувати і блокувати ворога.

- А наступати?

- Ще трошки! Дайте нам ще трошки часу.

- Михайле, зараз у суспільстві дуже багато розмов про третій Майдан…

- Путін би з того дуже зрадів…

- Я вважаю, що події, якщо й будуть розвиватись у цьому напрямку, то Майдани почнуться у обласних і районних містах. І будуть, нажаль, дуже криваві. Ви, якщо не дай Бог, щось таке станеться, зможете втримати ворога?

- Зможемо. Втримаємо.

- Дякую! Які задачі Ви зараз ставите перед своїми підлеглими?

- Перш за все, координація взаємодії між підрозділами, опанування всіх видів зброї, мобільність і дисципліна.

- Ви, власне, вимагаєте від своїх те ж саме, що й моє командування від добровольців. Як оцінюєте ДУКівців на фронті?

- Розумієте, людина мотивована – практично непереможна. З нею можна творити чудеса. Ваші – мотивовані. Вони воюють відважно! Сміливі. Я не бачив, щоб ваш хтось злякався, чи відступив, чи побіг. У вас тільки один недолік – ви мало про себе розповідаєте. От люди ж розуміють, що розмови про «младєнцев» - нісенітниця, а страх і недовіра все одно є.

Камінь у мій город, але я його приймаю. І сама від недостатності своєї роботи мучуся постійно.

- А як у вас поставлена психологічна робота?

- Великий здобуток, що психологічна робота є. Зараз у нас працюють кризові психологи – знову ж таки волонтери. Радує те, що робота ведеться на випередження: не розбираємось з труднощами, а попереджаємо їх. І це – великий прогрес. Але проблем після війни нас чекає дуже багато. Та вони й вже є. Багато солдат вже повернулись з фронту. Добре, що у суспільстві змінюється ставлення до армії, до військових.

- У нас в ДУКу соціалка – це справа побратимів. От недавно купили квартиру сім’ї загиблого товариша. Як з цим у вас?

- Дуже багато людей. Склад постійно змінюється. Є невеличкий кістяк – кадрові військові. Є контрактники. А інші – приходять, від’їздять… Важко слідкувати. В основному все лягає на плечі друзів і земляків.

- Багато втрат?

- Багато…

Журимось обоє.

- Скільки ж Вам років?

- Сорок два.

Я обіймаю його наостанок, як молодшого брата.

- Бережи вас Бог, діти!

Виходжу не оглядаючись. І ще довго не підходжу до своїх. Думаю. Одна справа, коли говориш про армійців на базі. Зовсім інша – спілкуватись очі в очі. Перейматись проблемами, вислуховувати, входити у становище.

Навчання

Час потроху збігає. Темно, і ми висуваємось на ЦКП уже за північ. Нас проводять по сходинках нагору, на оглядовий майданчик. Там зосереджено спілкуються в повній темноті найвищі армійські чини Збройних сил України. Провідник відрекомендовує нас: комбата 5 ОБАТу Чорного, командира автороти Кума, командира інженерів Вацлава і мене.

Навчання включають в себе марш на штатній техніці, виконання завдань за призначенням у ході рейдових дій із залученням кількох тисяч особового складу з десантуванням і бойовою стрільбою вночі. Також у цих навчаннях беруть участь підрозділи морської піхоти ВМС, штурмова авіація, транспортні літаки Повітряних Сил, вертольоти армійської авіації, інженерні підрозділи та особовий склад РХБ захисту.

На тлі нічного мороку розгортається учбовий бій. Масштаб вражає. І, виявляється, що, слава Богу, у нашої армії є техніка. Внизу під оглядовим майданчиком – командний пункт. Працюють рації, все так само, як і у нас на передовій, тільки набагато масштабніше і… серйозніше. Уміння наших жартувати у найгарячіші миті бою – те, що відрізняє добровольців «Божої чоти» від армійців. Непереможний дух – саме про це казав Михайло Забродський. Але армійці – реально молодці. Вступають у бій після форсування річки і маршу в 18 кілометрів. Небо освітлюється сигнальними ракетами, що служать одночасно мішенями. За активною фазою маневрів спостерігають представники вищого військового керівництва на чолі з начальником Генерального штабу Головнокомандувачем Збройних Сил України генерал-полковником Віктором Муженко. Постріли ГРАДів, величні і мальовничі на тлі ночі, лягають рівними спалахами вибухів на обрії. А позаду ЦКП вишиковуються в колону БТРи.

Звучить команда:

- «Вышка» – «Полю»! «Вышка» – «Полю»! Прекратить стрельбу!

Стрільба припиняється не відразу. Навчання продовжуються до світанку... А потім Віктор Муженко запрошує Дмитра Яроша разом подивитись результати бою. Ми очікуємо біля штабу. Поряд – командування ВМС України. Розмовляємо просто. Без чинів.

- Проблем є багато, - каже командувач ВМС України контр-адмірал Сергій Гайдук, - потрібно відпрацьовувати взаємодію підрозділів, доводячи її до автоматизму. Треба вчитись орієнтуватись в бою, як риба у воді. Для того й навчання, щоб виявити і ліквідувати слабкі моменти.

- Двохсоті є?

- Так, за підсумками є. Учимось, щоб у реальному бою не було, - і, дізнавшись про мій рідний Севастополь, запевняє, - повернемо обов’язково!

Повертається і приземляється гелікоптер з командувачами – нашим і збройників. Команда Інтеру записує коментарі. Спочатку Віктора Муженка, потім Дмитра Яроша.

Я звертаюсь до начальника ГШ і задаю питання про наболіле:

- Як Ви бачите перспективу стосунків між ДУКом і ЗСУ? Що думаєте про майбутнє?

- Перспектива, безперечно, - це інтеграція в Збройні Сили. Спочатку, можливо, окремими диверсійними групами. Потім – батальйон створимо, а потім і бригада можлива.

Прощаємось.

По машинах – і на базу. На перепочинку в дорозі обговорюємо побачене, ділимось враженнями. Приходимо до висновку, що стосунки з армійцями потрібно укріплювати, - країна у нас одна і боронити її треба спільно. Звучить і похвала й критика.

- Більшість солдат – ново призвані, - пояснює Провідник, - у них ще немає досвіду бойових дій. Але такі тренування – гарний шлях. Більше поту – менше крові.

А ще говоримо про те, що у армії є два шляхи розвитку – модернізація радянської, залишеної нам у спадок, і створення нової. Що ми й намагаємось зробити. Так, хотілось би скоріше й потужніше. А для цього потрібна добра воля людей і всебічна підтримка. Ми – добровольці і у нас все вийде, бо потенціал доброї волі – невичерпний.

Більше фото