Адептів цієї майстерності зовні розпізнати непросто. Ні типового одягу, ні приналежності до певної вікової, статевої чи фахової категорії за ними не спостерігається. Це може бути і старий полковник у відставці, і юна, витончена панянка на підборах, і десятирічна дитина. Єдиний спосіб їх розпізнати – це зважити їхню торбу – вона буде на порядок важчою, аніж сумка звичайного городянина, адже комплект справжніх метальних ножів, попри компактність, важать чимало.

«Друг людини»

Колись для древніх культур вміння влучно кидати ножі було запорукою виживання. Згодом це стало атрибутом цирків та вуличних (а згодом і теле-) шоу. Сьогодні ж це мистецтво активно проникає в маси, формуючи окрему, своєрідну і вільномислячу субкультуру. В містах з’являється все більше яток із метальними ножами (втім, ці знаряддя годяться тільки на перших порах, «професійні» ж ножі, зазвичай, доводиться замовляти). Все більше ентузіастів, ідучи додому з роботи, завертає до найближчої лісової посадки чи парку, аби повправлятися у цьому вмінні. На історичних фестивалях все частіше з’являються мішені, де за символічну плату можна опанувати основу поводження з ножем та спробувати свої сили, а на спеціалізованих виставках холодної зброї проводяться міжнародні змагання. Більше того – не так давно в Україні відкрився перший спеціалізований заклад, тир «Спадок», де регулярно відбуваються зайняття і працюють фахові інструктори.

Метання ножів у сучасному вигляді, або, як його ще називають, фрінайф, лежить на межі між бойовими навичками (хоча сам метальний ніж практично не розглядається як зброя), цирковим мистецтвом та ковальською справою. Більшість професіоналів починають своє сходження з дерев та парканів. «Все почалося звідки – звісно ж, з індіанців! – ділиться спогадами трикратний переможець змагань із метання ножів «Сталева грань», колишній інструктор спортивно-метального стенду «Спадок» Денис Поліщук. – Кожна дитина, що надивилась фільмів про індіанців, а пізніше – про ніндзя, кожен поважаючий себе хлопака був зобов’язаний вкрасти з кухні ножа, піти в ліс чи до найближчого паркану та спробувати свої сили! Серйозно я почав цим займатися після того, як в одному з клубів побачив виступ подружжя Шкурадько, де були трюки з метанням ножа, що мене надзвичайно вразили і надихнули. І одного дня, взимку, коли був мороз, я подумав, що якщо я зараз не візьму ніж і не поїду в Гідропарк, ніколи цьому не навчуся. Можна було, звісно, почекати потепління, але я вирішив, що тоді також знайду собі якусь «відмазку». Тож взяв ножі і поїхав метати по снігопаду. Як не дивно, у мене почало швидко виходити: за дві години тренування, з трьох метрів у мене встрявали в сосну вісім із десяти ножів.»
Найпростіший варіант кидання – з трьох метрів в півоберта – починає виходити практично відразу, і цей факт захоплює і затягує. Азарт змушує забути про втому після робочого дня, і от новачок уже кілька годин поспіль гатить ножами по цілі. «Це річ, яка добре допомагає висловити накопичені, наболілі почуття – багато хто помічає, що, після того, як пометав ножі, на душі стає спокійно, добре, розслаблено, - розповідає інструктор та психолог за сумісництвом Віктор Агре. – А, крім того, метання ножів добре допомагає пропрацювати блоки тіла. Якщо у людини є якась замкненість, комплекси, невпевненість, це відображається не лише на психіці, а також на тілі – певними затиснутими м’язами. І от метання ножів змушує тіло розслабитись. Якщо не вмієш розслаблятися, у тебе не вийде доброго кидка. І тому у процесі метання я навчаю людей розслаблятися. Зняття блоків – цікавий ефект, який я спостеріг.»

Градація майстерності

Якщо початківцям і аматорам для щастя достатньо ножів і мішені, то професіонали розважаються більш вишукано. Це і гра в «хрестики-нулики», де поле бою – мішень із позначеними на ній «кораблями», і «двобій», коли з листів паперу на мішені викладається символічна фігурка людини, і противники по черзі поціляють у фігурки одне одного – якщо влучили в «ногу», суперник мусить надалі кидати, стоячи на одній нозі, якщо в «праву руку» - мусить кидати лівою, і так далі. Критеріїв майстерності існує чимало. «Для себе я виділяю наступні критерії майстерності: по-перше, це точність, - розказує інструктор, рятувальник за сумісництвом Олександр Стерліков. – По-друге, можливість вражати мішень з якомога більшої дистанції. По-третє, це можливість вражати ціль різними способами із різною кількістю обертів. І четвертий критерій – це здатність вражати мішень із різних незручних положень – в русі, в перекиді, з розворотом, зі зв’язаними руками тощо».
«Вищий пілотаж» - це вправи з елементами екстріму, як то кидання «міліметронів» навколо людини, що стоїть біля мішені, ловіння ножів в польоті голими руками тощо. Хоча, за словами майстрів, екстрім в цій справі більше видимий, здатний вражати глядачів на різного штибу «показухах», направду ж це – відточена техніка та чіткий розрахунок: «Те, що виглядає видовищно – трюки в цирку або по телевізору – це, насправді, вивірені кидки, - розповідає Віктор Агре. – Це задана дистанція, це напрацьована техніка. Я почав кидати ножі біля людини, коли зрозумів, що влучити мимо людини набагато простіше, ніж влучити в неї. Якщо ми хочемо влучити у кружечок діаметром десять сантиметрів – питання, що простіше: влучити в нього, чи влучити мимо? Просто є зона, в яку неможна поціляти в жодному разі. Для цього потрібно випрацювати техніку, яка дозволяє чітко стабілізувати ніж в польоті, аби він із заданої дистанції приходив завжди заданим чином. У таких випадках небезпеку представляють не «промахи», а рикошети, коли ніж не втикається. Точності з однієї певної дистанції можна досягти досить швидко. Тут важливіший психологічний фактор, який необхідно подолати». Одним із поширених міфів в «навколометальній» тусовці є міф про небезпеку подібного зайняття. Натомість, це значне перебільшення: по-перше, як і будь-яка фізична активність, метання ножів має потужний заспокійливий вплив, і любителі цієї справи зазвичай умиротворені та позитивні люди. На метальні ножі видаються спеціальні документи про те, що цей ніж не є холодною зброєю – попри погрозливі з виду розміри та вагу. Зазвичай подібне свідоцтво видається при покупці або замовлення знаряддя, в противному разі його можна отримати у будь-якому відділу міліції, за символічну плату, пред’явивши ножі спеціальній експертизі. «Я би не назвав ніж небезпечною і агресивною зброєю, як прийнято вважати, - зазначає Стерліков. – Бо, якщо поглянути на історію вбивств, то тими ж, наче безпечними, лопатою, ременем чи шомполом від автомату було вбито значно більше людей, аніж метальними ножами. Насправді ніж є більш розвивальним знаряддям. Це, швидше, розвиток особистості, аніж ураження противника.»

Індіанський спадок

За словами інструкторів, найкраще розвинена ця майстерність у США, адже саме там, біля древніх індіанських культур лежать її витоки. Натомість, американці менш схильні до експериментів, роблячи наголос на класичну техніку. В той час, як у країнах СНД, куди мода ця почала проникати, максимум, за останні 20 років, майже кожна школа прагне виробити свій авторський стиль, певний особливий спосіб і особливу манеру співпраці з ножем. На жаль, Україна дещо пасе задніх в порівнянні із сусідами – у нас цей рух тільки починає зароджуватись, існує один спеціалізований клуб та один заклад ширшого призначення, де, окрім всього іншого, стоїть ножова мішень. Майстри тренуються у винайнятих гаражах або ж у лісі.
Проте, своя специфіка роботи у нас простежується досить чітко: «В країнах СНД існує багато шкіл, всі різні, всюди своя техніка, відточена до філігранного рівня, - розповідає Олександр Стерліков. – У нас ситуація дещо інша. Ми намагаємось, окрім класичних прийомів, характерних для всіх шкіл, оволодіти усіма техніками, запозичити звідусіль потроху. Звісно, є свої нюанси, характерні виключно для української школи, але окрім того ми намагаємось перейняти усе цікаве, що є в інших».
Фестивальний рух також віддає належне новій забаві – ножові мішені та змагання з’являються на київських фестивалях «Сталева грань» та «Майстер клинок», на запорізькому фестивалі «Щелезуб», є нагода покидати і на заходах, організованих історичним парком «Київська Русь» у селі Копачів.
«Метання ножів – це спосіб висловити себе, щось внутрішнє, що дуже важливо випустити назовні, так само, як у художника, котрий пише картину, чи музикант – композицію, - ділиться Денис Поліщук. – В душі кожного чоловіка живе дитина, в душі кожної дитини живе індіанець, ніндзя, мушкетер, спецназівець... і випустити цю внутрішню дитину, дозволити їй висловити себе – мені здається, це один з найкращих дарів, котрий може дати метання ножів.»

О 5 годині ранку цивільні мешканці українських міст прокинулись від вибухів. Передаючи інформацію один одному та в соцмережах, дізнались, що вибухи лунають не тільки в столиці, а також у Харкові (з міста видно заграву на околиці), Миколаєві, Одесі. Це, поки що все, що відомо “Сектору Правди”. Відомо також, що йдуть масовані обстріли по всій лінії фронту. 

Кремлівський маньяк не зміг стримати свої загребущі руки. 

Друзі, не сподівайтесь на гуманізм і милосердя ворога! Згадайте нашу історію, згадайте наших славних предків!

Ми - нащадки славного козацтва, вояків УПА! Ми вміємо воювати.

Адреналін - це нормально. Скоро це пройде, а злість і бажання битись повернуться.

З нами Бог. З наша армія. З нами правда.

Віримо! Діємо! Переможемо!

"Сектор Правди". Хто ми і які наші цілі

"Сектор Правди" - це волонтерська команда журналістів-документалістів, яка розпочала свою роботу в 2015 році, на фронті, як інформаційний підрозділ Добровольчого Українського Корпусу (пізніше УДА).

Вся робота, пророблена нами за цей час, зібрана на даному сайті, каналі Youtube, соціальних мережах та сайті нашого: відеопродакшену.

В той час як на передовій ведуться бойові дії, на інформаційному фронті точиться не менш запекла боротьба. За роки війни ми навчилися протидіяти та запобігати ворожим інформаційним атакам, але найважливіша битва ще попереду. Це битва не проти когось, а ЗА розум та серця наших співвітчизників.

Роль та місце національної ідеї у постіндустріальному цифровому суспільстві, у світі біткоїнів, блокчейну, безпілотних авто та штучного інтелекту на перший погляд здається невизначеною.

Вражаючі технічні прориви вимагають відкритого суспільства. Неможливо створити передову технологію, не маючи доступу до глобальної бази знань та вже існуючих технік. Неможливо підштовхнути людство до нових горизонтів без широкої комунікації на всіх етапах процесу. Неможливо виточити нейронну сітку на токарному станку.

Ми живемо в той час, коли знання, отримані 10 років тому, вже є застарілими, а традиційно важливі вміння та навички перестають щось важити. Ми переживаємо трансформацію людського світогляду, безупинно стикаємося із новими смислами, ламаємо бар’єри або спостерігаємо, як хтось ламає те, що ще вчора здавалося непорушним.

Питається: як у такому світі можуть існувати окремі нації? Яке їх місце серед робототехніки, кіберспорту, великих даних та кріо-кулінарії? Чи, може, наше майбутнє – це ліберальна безідеологічність на базі необмеженого споживання?

У світі майбутнього, крім чисто візуальних та біологічних, між людьми ставатиме все менше розбіжностей. Стиратимуться рамки соціальних груп, професій. У цьому контексті усвідомлення своєї національної ідентичності є важливим фактором формування соціокультурних спільнот. Нація має залишитися тим чинником, який нас поєднує.А сам націоналізм в сучасних умовах не може мати форму виключно протекціонізму, він має балансувати між протекціонізмом та експансією.

Говорячи про інформаційну сферу ми говоримо в першу чергу про експансію, про створення цифрової нації, генерацію таких масивів інформації, які не дадуть загубити нашу ДНК у віртуальному просторі. Не дадуть витіснити її з інформаційного поля або знищити зумисно.

Здається, що мова йде про високі матерії? Їх дуже просто опустити на землю. «Сектор Правди» наголошував і буде наголошувати на тому, що українцям потрібно якнайбільше ВЛАСНОГО ЯКІСНОГО контенту та потужні незалежні ЗМІ. Тільки так ми можемо формувати власний потік інформації та захищати його від ворожих дій.

Головна редакторка порталу "Сектор правди", режисерка, продюсерка, журналістка Марія "Яремчук"


Новини

  • Більше 1000 людей переглянули авторське документальне кіно в рамках кіномарафону “Синьо-жовта стрічка”

    Ідея кіномарафону “Синьо-жовта стрічка”, що вже три роки поспіль проходить на Тернопільщині належала ветерану - тернополянину Ігорю Войцехівському. Проєкт був задуманий так, щоб нові документальні стрічки могли подивитись здебільшого глядачі в громадах, де немає кінотеатрів, або не заведено демонструвати на великому екрані саме документалістику, а ще школярі і молодь.

    Ідея заходів спиралась на збільшення запиту суспільства на документальне кіно та поглиблення інтересу аудиторії до історичних подій минулого і сьогодення, їх переосмислення та відображення сучасними режисерами, потребу аудиторії в живому спілкуванні з митцями, що працюють в жанрі авторської документалістики.
    Цьогорічний етап проєкту, що пройшов за підтримки Українського культурного фонду, охопив три області - Тернопільську, Волинську та Рівненську. В рамках кіномарафону відбулося 35 заходів-кінопоказів, а ще 14 творчих зустрічей із авторами стрічок, презентацій і велика панельна дискусія «Як створюється історична документалістика сьогодні».

    Детальніше...
  • Опубліковано тизер кінопроєкту "Незакрита справа"

    До тизера будь-якого фільму існує ряд досить стандартних вимог: він має розкривати тему картини, «чіпляти» увагу глядача, але не переказувати фільм, бути динамічним, захопливим.

    Як врахувати все зазначене, коли тема фільму "Незакрита справа" – радянські репресії? Як динамічно і захопливо розповісти про те, що 19 травня 1938 року в стінах лише одного Київського НКВС за ніч було розстріляно 563 людини?

    Працюючи над тизером документального фільму «Незакрита справа» його автори вирішили сконцентруватися на тому, щоб в короткому відео максимально показати всю ширину проблематики питання реабілітації жертв комуністичних репресій 1917-1991 років. Бо насправді, мова йде не про реабілітацію як формальний процес, а про переосмислення всього радянського періоду в Історії України.

    Репресовані борці за волю України, діти, народжені в таборах і тюрмах, представники інших народів, які проживали на території нашої держави, розстріляні без суду і слідства селяни, робітники, інтелігенція, шістдесятники та багато інших людей, які потрапили під маховик радянської каральної машини заслуговують на справедливість і пам’ять. І кожен випадок має розглядатися окремо, як це відбувається зараз під час засідань Національної комісії з реабілітації.

    Детальніше...
  • Друга серія історичного циклу «Невідомі» - «Мирослава Райтер»

    Стрічку присвячено історії життя та спротиву Мирослави Райтер (Костів), яка по цей час мешкає у с. Козова на Тернопільщині. Документальний фільм розповідає про шлях Мирослави - від юності на Тернопільщині та роботи зв’язковою, до арешту, тортур і десяти років у таборах Казахстану. Вона не видала підпільників і повернулася додому після звільнення у 1956 році. Згодом створила сім’ю, дочекалася незалежності України й записала спогади про покоління, чиї життя пройшли крізь війни, окупації та неволю. Історія Мирослави Райтер - про любов і вірність, про силу вистояти й зберегти себе. Її свідчення повертають голос людям, які боролися за свободу України й не вважали себе героями.

    Детальніше...
  • Перша серія історичного циклу «Невідомі» - «Людмила Фоя».

    У неї було два імені: для ворога агент «Апрєльська», якій довіряло НКВС, і «Оксана» - підпільниця, що працювала на користь українського визвольного руху. Та чекісти не знали, що Людмила Фоя веде власну гру.

    Документальний фільм розповідає про киянку, яка після вербування радянською спецслужбою зуміла обернути її довіру проти совецької влади. Через архівні матеріали, свідчення істориків і реконструкції постає шлях Фої - від юності в окупованому Києві, до років підпільної боротьби на Волині, літературної праці та загибелі в 1950 році.

    Її історія - це небезпечна подвійна гра й особистий вибір, що вимагав щоденної відваги. Дізнайтеся, ким була Людмила Фоя і чому її ім’я, попри виняткову долю, досі залишається маловідомим.

    Детальніше...
  • ”Обійми”, що об’єднують Україну

    В рамках інформаційної підтримки кіномарафону "Синьо-жовта стрічка" публікуємо матеріали спецвипуску газети "Сектор Дії", присвяченої незалежній українській документалістиці та її впливу на суспільство.

    У рамках кіномарафону “Синьо-жовта стрічка” унікальну мапу держави з ляльок-мотанок представлять у Тернополі, Луцьку та Дубно.

    Викладачці української мови з Донеччини Оксані Муравльовій довелось двічі починати життя з нуля. Вперше вона разом з родиною була змушена виїхати з Ясинуватої у 2014, тікаючи від російських військ. Згадує, що дивом прорвались через блокпости. Зупинились у Краматорську, де мешкали батьки чоловіка. Сподівались, що ненадовго, сумували за домом. Мріяли якнайшвидше повернутись. Однак реальність виявилась іншою.

    “ Як стало відомо, за проукраїнські погляди нас в Ясинуватій занесли в “розстрільні” списки, -розповідає Оксана Муравльова. - Більше ми туди не їздили. Сидіти склавши руки було несила, тому я почала волонтерити. Шукала контакти благодійних організацій. Допомагала іншим вимушеним переселенцям, яких у Краматорську було багато. Більшість з них виявились російськомовними, тому я почала викладати їм державну мову. Заохочувала людей вивчати українські народні традиції, пропагувала мистецтво вишивки. За кілька років мені вдалось створити чималу патріотичну спільноту”.

    Детальніше...
  • Модератор кіномарафону Ігор Войцехівський: “Синьо-жовта стрічка”- важливий момент у національно-патріотичному вихованні молоді”

    В рамках інформаційної підтримки кіномарафону "Синьо-жовта стрічка" публікуємо матеріали спецвипуску газети "Сектор Дії", присвяченої незалежній українській документалістиці та її впливу на суспільство.

    “Сад пам’яті” режисера Павла Неуходова про вшанування загиблих військових ЗСУ шляхом висаджування іменних дерев. Фільм “Марія” режисерки Марії Яремчук про тернистий життєвий шлях зв’язкової УПА Марії Штепи, яка дожила до 100 років. І ще одна стрічка авторки- “НеВідомі Українці. Кирило Осьмак”- про знаного будівничого української державності, Президента Української головної визвольної ради.“Росохацька група”- стрічка про легендарних підпільників з Чортківщини, які вивісили у 1973 році в рідному місті синьо-жовті прапори. Інформаційно-просвітницькі відеоматеріали та цикл уроків “Знання під час війни”.

    Це лише кілька назв фільмів та сюжетів з переліку кіномарафону “Синьо-жовта стрічка, що стартував у січні 2024 року на Тернопільщині. У його рамках глядачі мають змогу безплатно подивитись документальні, історичні та патріотичні фільми, присвячені видатним постатям та боротьбі за незалежність України у різні часи.

    Детальніше...
  • "Незакрита справа" - про що цей проєкт

    Відновлення історичної справедливості та збереження національної памʼяті в сучасній Україні є багатогранним процесом.

    Однією з його складових є робота із реабілітації жертв комуністичних репресій, котра в нашій державі ведеться на багатьох рівнях: всеукраїнському, обласному, локальному та родинному. Репресованих, розстріляних, депортованих в Україні реабілітують із початку 90-х років, і вперше цією темою зацікавилися кінематографісти-документалісти.

    Продюсер та голова Тернопільської кінокомісії Володимир Ханас з командою за підтримки Українського Культурного Фонду працює над сценарієм стрічки, яка підніматиме питання, пов’язані із відновленням прав репресованих у 1917-91 років.

    Матеріали для фільму збирають у різних областях України.

    Із відеозверненням команди, де вона розповідає про те, чому взялася за кінематографічну розробку теми репресій можна ознайомитись тут:

    Детальніше...