Мене попросили відповісти на це питання парою слів для одного мистецького проєкту. Зробити це коротко не вдалося.

Що я робила до війни?

На жаль, уже і не згадаю. Моя війна почалася із анексії Криму та окупації частини Донецької та Луганської областей в 2014. Нагле вторгнення росіян на нашу територію назавжди розділило світ на «до» та «після». Я стала шукати, чим можу допомогти нашим військовим та добровольцям. Моя основна на той момент професія – фінансистки – великої користі принести не могла, але знадобилися інші навички, і так я стала працювати з інформаційним підрозділом 5 БАТу ДУК ПС, котрий мав назву «ДУК-інфо». Ми створили цей веб-сайт «Сектор Правди», куди за новинами про наших добровольців ходили всі без винятку журналісти (не всі, правда, ставили посилання на першоджерело) але то вже інша розмова, розвивали одно мннний Ютуб-канал, де і зараз можна переглянути більше 300 відео з фронту, видавали газету. Із часом, по мірі затухання активних воєнних дій і виведенням із передової добровольчих підрозділів наша діяльність як військових журналістів перестала бути актуальною і ми переорієнтувалися на інший контент.

Кінець осені. Позаду тисяча двісті кілометрів нічної дороги з дощем, мокрим снігом змінилися водночас на сірий морозяний світанок і кінцевий пункт призначення - "нульовку"... За кермом друг Тихий - комбат. Не зважаючи на втому, впевнено утримує кермо "течика" на віражі між вирвами на перетвореній у скло дощем і морозом дорозі від заносу. Швидкість максимальна, стишується тільки у вервечці "мертвих" зон...

Найбільш незабутні у житті враження від тих подій, що приходять віхово або вперше. Я вперше на війні. Тому у гамі перших відчуттів найважче вибудувати логіку змісту того, що пройшло через єство і напевно залишиться у мені до останнього мого подиху. Я людина, ніби списана з рахунку придатних захищати зі зброєю свою землю, бо маю на свої п'ятдесят дев'ять два інфаркти. Але їду в якості волонтера допомогти нашому підрозділу, котрий зайняв позиції, облаштувати побут та попутно передати подарунки. Від побаченого - шок. Перед очима руїни. Ні, не на екрані телевізора, а ось - наяву! Пробиває від п'ят і до коренів волосся, б'є через серце, забиває подих смерть ще недавно квітучих, виплеканих душами, мріями, надіями сотень людських обійсть - нині зруйнованих, полишених, але не похованих... Війна не дала!

Тиша. Сонце народжується. Щупальця – промені, ніби гігантський спрут, лізуть із-за горизонту все більше і більше, завойовуючи туманний простір. Посічені кулями та уламками віти дерев в паморозі, ніби забинтовані пальці у тисячі піднятих догори рук.

За бійницею, певно, - за двадцять… у мінусах. Очі сльозяться від протягів, і це заважає вглядатися в оманливу суть «нульовки». Бінокль – не помічник. За декілька секунд на лінзи спада плівка і замерзає... Хрипом час від часу прокидається рація – єдиний засіб, що пориває відчуття самотності серед ріжків з набоями, розсипаних по долівці гільз, «покемона», готового з’їсти набої зі стрічки... У разі необхідності.

Пробую час від часу скинути внутрішню напругу – марно. Сире морозне повітря пробирається під бушлат, бронік, відвойовуючи тепло у тіла. Позаду кроки, і - як постріл:

Бойові дії Української Повстанської Армії ще недостатньо досліджені. Про жорстокий бій УПА з німцями на горі Діл між селами Сприня – Недільна – Сторона 30 листопада 1943 року кількома рядками написано в книзі Петра Мірчука «Українська Повстанська Армія». На сторінці 39 там сказане таке: «Черговий удар німців був спрямований на Самбірщину. В перших днях грудня німці силою двох полків заатакували невеликий повстанський відділ коло села Недільна. Та й цим разом ворогові не пощастило. У важкому цілоденному бою 30 листопада, при власних втратах 34 вбитими, криваво зламано ворожий наступ. У майже безнадійному положенні повстанців, одна чота сміливим маневром прорвалася непомітно на ворожі зади і несподіваним ударом завдала ворогові рішальний удар. На полі нараховано понад 160 вбитих німців».

Ось розповідь про цей бій колишнього повстанця Євстахія Кульчицького-Живайла. Він народився 1920 року в селі Кульчиці в селянській сім’ї. Чудом уцілів, перебув сталінські концтабори. Мешкав у Самборі. Помер 30 лютого 1994 року. Його свідчення чи не єдине про цей вишкільний повстанський табір і має документальну вартість.

Насіялось… На безмежному полі відчуттів та думок. Проросло пагонами спогадів та штрихів до портрета мого побратима, посіяне ще з осені минулої – відколи разом… на війні.

З Олегом за віком однакові. Різницю, зовсім незначну у віці, можна відкинути, бо маємо спільні погляди на життя. У часі, вільному від рутини воєнних буднів, коли-не-коли вдавалось перекинутися словами, так десь за кружечкою чаю біля буржуйки…

Друг Пром родом з Маріуполя. Має за плечима піввіку. Та по невичерпній енергії і жазі до життя цього не скажеш, – Богу дякувати. Напевно тому він і є старшиною у підрозділі. Тому на запитання: «Де Пром?» - сто із ста почуєш відповідь:- «Десь літає»… Для мене, особисто, він є феноменом. Бо так чітко знати, де і що в його «хаотичному» господарстві лежить – від цвяха до голки з ниткою! Ні, комп’ютер згорів би! Тому і привчив, напевно, щоб усі бігли до нього… І так двадцять чотири години на добу…

Ідея відсвяткувати День Героїв авто-мото пробігом по Україні народилась на передовій, на позиціях окремої тактичної групи «Волинь» УДА. Запланували почати пробіг виїздом байкерів з Чернігова, проїхати через Київ та Житомир і фінішувати на центральній площі Рівного. Одночасно у Рівне запрошені бійці УДА з різних областей країни.

І от – 23 травня – День Героїв. Після робочих зустрічей з організаторами пробігу – Вадимом Йовенком та Романом Ковалем, купи «останніх контрольних» дзвінків, монтажу промо ролика та спілкування зі ЗМІ команда «Сектора правди» на своїй незмінній «Бджілці» вилітає у дорогу. Начштабу УДА друг Сокіл зустрів і привітав колону ще до Києва, подякував чернігівському підрозділу за добру організацію заходу, та вручив медаль "За оборону Донбасу" всьому підрозділу, від командувача УДА. Далі об'єднана колона рушила Києвом. Наступна зупинка виїзд з Києва. Тож ми прямуємо туди.

У кінці проспекту Перемоги помічаємо ген попереду червоно-чорний прапор. Його тримає над дахом автівки чорнява дівчина у вишиванці. «Марго!» - дружно вигукує «Бджілка». Тиснемо на газ. Це і справді Марго – легендарна дівчина-старшина другої штурмової роти 5 ОБАТ УДА, висунувшись з люка автомобіля, вона тримає наш армійський прапор. А попереду майорить червоно-чорним та жовто-блакитним колона байкерів та авто під охороною поліції. Сигналять вітально зустрічні машини і ми дружно відповідаємо їм.

Перевантажуємо волонтерку. Руки працюють «на автоматі»- вода, коробки з консервацією, солодощами акуратно вкладаються до нашого УАЗика. За мить усе це домчимо на передову до наших побратимів.

Ось і дві маскувальні сітки, а від них – потужна аура. Відчув, бо перехопило подих.

Скільки вузлів і очок акуратно заплетені, різного кольору по сезону – результат кропіткої праці, важкої…

Який день за межами підрозділу. Сухпай набрид уже. Захотілось чогось гаряченького. Думаємо. Першим не витримує друг Марк:

- А як на рахунок борщу?

- Смієшся ? – у відповідь.

Вояцька винахідливість спрацювала: правдами–неправдами роздобули картоплю, капустину, заправку до борщу, посуд. Серед людей же знаходимось. Розподілили обов’язки. Дмитро – за кухаря.

Дорога, ніби нескінченна сіра стрічка, біжить під колесами нашого авто. Біла розмітка дорожнього полотна «тисне» на очі, бо наближається вечір. За монотонним співом колісних шин двигуна майже не чути. Попереду ще тисяча кілометрів туди, де війна…

Нас п’ятеро. Їдемо на чергову ротацію. На задньому сидінні – побратими, вояки Української добровольчої армії. Троє, майже однакові за віком, – пацани. Тому й мова в них спільна: шумлять, жартують між собою, ніби їдуть десь на пікнік, хоча вже добре «понюхали пороху».