Міністерство Культури не допускає проект «Жива УПА» до конкурсу кінопроектів патріотичного спрямування

Розпочну із невеликої передісторії. Навесні «Сектор Правди» розіслав декілька листів Народним депутатам України, у яких ми розповідали про проект «Жива УПА» і просили допомоги у його розвитку. Єдиним народним обранцем, котрий відгукнувся і допоміг не словом, а ділом, став Юрій Левченко (ВО «Свобода»), за що ми йому надзвичайно вдячні. Частина інших адресатів зробили на основі нашого листа депутатські звернення і розіслали до установ, відповідальних в Україні за культуру, кіно та національну пам’ять. В результаті ми отримали п’ять відповідей від Міністерства Культури на різні запити про те, що із нашим проектом можемо подати заявку на конкурс кінопроектів патріотичного спрямування і спробувати отримати державне фінансування.

І тут почалося найцікавіше. Омину увагою той факт, що вимоги до проектів складені таким чином, що ми змогли подати на конкурс не весь проект, а лише одну серію. Будемо вважати це нашою проблемою. Щоб читач зрозумів, зараз мова йде про 100 тис. грн. на зйомки третьої частини циклу «Жива УПА» під назвою «Я – не з неба», героєм якої є легендарний командир УПА Мирослав Симчич.

Паралельно ми подали на конкурс ще два власних проекти патріотичного спрямування – історичну короткометражку та веб-серіал.

Тепер слідкуйте за руками …

Від Міністерства Культури (пишу саме Міністерства, оскільки ведеться електронне листування і листи нам приходять не підписані конкретною особою) отримали відповідь, що жоден наш проект не може бути допущений навіть до першого етапу конкурсу, оскільки … тадам … ми не надали копії договорів із загальнонаціональним!!!! телеканалом або кінодистриб’ютором на демонстрацію нашого  продукту. У подальшому листуванні анонім із Мінкульту вперся, що один із цих договорів є обов’язковою вимогою до проекту, нібито на підставі Додатку 2, Наказу Міністерства Культури №370.

Спеціально для цієї посадової особи ми провели аналіз тексту вказаного Наказу і довели, що жоден з наших проектів не підпадає під цю вимогу і ніде в Наказі не сказано, що договір із телебаченням є обов’язковою умовою участі в конкурсі патріотичних кінопроектів. Цей документ є обов’язковим для проектів, котрі орієнтовані на кінопрокат чи телевізійні покази, і у чинному Наказі з Додатками так і написано.

У супровідних документах до «Живої УПА» ми чітко вказали, що орієнтуємося не на ТВ чи кінотеатри, а на Інтернет, спеціальні освітні заходи та поширення ідеї проекту на вітчизняних кінофестивалях. Ні, ми б із радістю показали його на теле- чи кіноекранах, але «Сектор Правди» із фільмами про ветеранів УПА туди і не думають пускати. Бідний, але гордий ПершийUA, порушуючи діюче законодавство, просто, не відповідає на нашу пропозицію безкоштовно надати фільм «Жива УПА. Орест» для показу. То на який телеканал нам іти далі? Може, на Інтер?

З двома іншими проектами – це, взагалі, цирк. Ви десь бачили в кіно чи по ТВ короткометражки, крім спеціальних показів? Ми теж не бачили. А Мінкульт вимагає. То, може, Мінкульт, мусить вимагати не у кіновиробників, а у телеканалів чи кінотеатрів? А для чого потрібно укладати договір із телеканалом для показу ВЕБ-СЕРІАЛУ ми, взагалі не зрозуміли. Може, хтось із читачів підкаже?

Пітчинги кінопроектів, які фінансуються державою, в Україні – це окрема пісня. Не будемо зараз про це. Ми були готові до того, що наші проекти не пройдуть перший етап відбору або будуть розкритиковані на другому. За «Живу УПА» і Мирослава Симчича збиралися воювати до кінця. Недопуск же до конкурсу взагалі - відверто вразив. Пів мільярда державних коштів, виділених для зйомок патріотичного кіно, за таких вимог до заявок, фактично, буде спрямовано на виконання комерційного замовлення телебачення та кінодистриб’юторів. Для чого, взагалі було відбирати конкурсну комісію із експертів, якщо всю роботу за них вже провели менеджери телеканалів?

Бюджетна програма, яка насправді мала підтримати зйомки потрібного Україні, але «неформатного» кінопродукту, перетворюється на програму дотацій телевізійного та кінобізнесу. Державні органи, котрі мусять просувати «неформатний» продукт на екрани і допомагати незалежним кінематографістам, перекладають свою роботу на плечі виробників контенту.

Це корупція, спитаєте ви? Не знаємо, як це назвати. Не знаємо, чому мусимо кланятися власникам «кнопки» від телевізора, і благати показати глядачам зі Сходу фільм про Мирослава Симчича.

Цікаво, а що б у такому випадку зробив сам Симчич, який 32 роки провів у концтаборах та тюрмах? Радянська система не змогла зламати легендарного «Кривоноса». Українська бюрократична система гідно виконує настанови своєї радянської попередниці,  відмовляючи УПІвцям у визнанні та праві розповісти свої історії.