Хто там? Або як живуть люди на окупованій території

Останні тривожні дні принесли нам масу інформації про життя на окупованих територіях Донецької та Луганської областей. Здебільшого це були репортажі російських медіа, більшість - бездарно поставлені та зрежисовані. 

Ясно, як білий день, що українське суспільство, гарно навчене за вісім років не вірити жодному слову “із-зі парєбріка” скептично поставилось до цих репортажів. Зробивши з найбільш одіозних росновин меми для соцмереж, українці пішли собі у своїх справах: чистити рушниці й автомати (а кому пощастило - кулемети, міномети й гармати), поповнювати у тривожних валізах запаси їжі, яку вже встигли під’їсти, на курси парамедиків та в тир - учитись стріляти без промаху.

Але ми в “Секторі Правди” не заспокоїлись. Нам все ж таки хотілось дізнатись з перших рук, як живеться на тій, наче вирваній з контексту реальності, території.

Ми почали шукати людину стамтіль, яка могла би поділитись інформацією. Це виявилось непросто, бо якраз напередодні у месенджери громадян фейкової республіки, чия назва співзвучна з предметом дизайну сільського нужника, прийшло повідомлення, що згідно так званого “закону Ярової” їх телефони тепер прослуховуються. Чомусь, попри те, що самому закону вже 4 роки, застереження прийшло саме зараз. І більшість наших співрозмовників давати коментарі відмовились.

Однак репліки про життя-буття в “дири” у нас є. Оповідачі просили не називати їх імена, і ми погодились, замінивши їх вигаданими. Ось ці розповіді.

Наталія 45 років

Я зможу відповісти на ваше питання, що відбувається в Донецьку тільки частково. Адже те, що нас оточує - то доволі вузьке коло. Решту інформації ми отримуємо, як і ви з соцмереж, телевізора і оголошень. Нещодавно у нас оголосили евакуацію. Нас попередили, що будуть перебої в роботі комунальних служб, можуть бути проблеми зі світлом та водою. Як ми до цього всього ставимось? Ми зі своєю сім’єю вирішили в усьому покладатись на Бога. Ми зараз почуваємось так, як євреї у пустелі. Бо у нас є нетранспортабельні старенькі батьки, про яких, окрім нас, немає кому потурбуватись. Тому ми тут. Звичайно навкруги є люди, які потрапили під прес російської пропаганди. Вони з радістю сприймають, що сюди зайде росія з її військами. Ми до цих людей не належимо.

Михайло 37 років

Давайте дивитися в корінь. Так  виходить, що ті, хто тут лишився - мученики, тільки сучасні. Йде цивілізаційний процес, тобто війна, і хто б зараз не сміявся, можу з упевненістю заявити що основна маса слов'янського народу Донбасу - на історично-фундаментальній правильній стороні. Цьому є пояснення: по-перше РФ не визнала гендерних збоченців.

(На цьому ми з нашим співрозмовником попрощались, оберігаючи свою і вашу психіку від негендерних збочень).

Борис 66 років

Що у нас тут відбувається? Війна у нас тут відбувається. Я на телефон записую. Чуєте, як гримить? То не з українського боку валять, то тутешні самі по нам стріляють, я вам кажу! Ну, як не страшно? - Страшно. Та я ховатись у підвал не хочу. Вже як буде. Не заберуть же вони мене в армію. Хоча, може, такими, як я, старими дурнями від ваших куль прикриватимуться. І знаєте, що я вам скажу? Так нам і треба!

Марина 43 роки

Я всім кажу: залишайтеся, все буде нормально, майте до себе повагу, не дивлячись що влада ставиться до людей як до худоби. Ну й що, що тут війна? У нас вже вісім років війна, а ми вижили. За України вижили, то й за росії теж виживемо. Нас - Донбас - нічим не вб’єш. Хоча я не скажу, що тут дуже сильно росіянам зраділи. То що вам там показали, як купка покидьків кричить “ура!” - то то ще не значить, що всі люди так думають і так відчувають. Але тікати я не буду, я ж кажу, - маю до себе повагу.

Євгенія 55 років

Я мабуть наївна. Я вірю, що Україна нас не віддасть, а якщо віддасть, то потім знову відвоює. І хай там хлопчики не бояться - луплять з усієї сили, тут вже жаліти нікого. Хто паспорт російський отримав - то вже громадянин росії. Що його жаліти? А ми - старики - нам і так скоро помирати, то днем раніше - днем пізніше - яка різниця. Ви там можете сказати своїм? То передайте, нехай луплять з усієї сили.

Поки ми спілкувались з нашими співрозмовниками, на окуповану територію почали заходити російські війська. Не те, щоб їх не було там всі ці вісім років, але зараз вже ніхто не бреше, що “іхтамнєт”. В українців доля жителів окупованих територій викликає складні почуття. З одного боку - жаль людей, особливо найбільш вразливих: дітей, стариків, хворих. З іншого, є думки про те, що 8 років війни - достатній час, щоб вирішити, з якого боку “парєбріка” ти хочеш бути. До наших блокпостів не так вже й далеко. Правда, зараз, кажуть ті, хто відмовився давати коментарі, до них неможливо дістатись.

П.С. Всі монологи, окрім останнього ми переклали українською з мови окупанта.