Друг Арчі

Тиша. Сонце народжується. Щупальця – промені, ніби гігантський спрут, лізуть із-за горизонту все більше і більше, завойовуючи туманний простір. Посічені кулями та уламками віти дерев в паморозі, ніби забинтовані пальці у тисячі піднятих догори рук.

За бійницею, певно, - за двадцять… у мінусах. Очі сльозяться від протягів, і це заважає вглядатися в оманливу суть «нульовки». Бінокль – не помічник. За декілька секунд на лінзи спада плівка і замерзає... Хрипом час від часу прокидається рація – єдиний засіб, що пориває відчуття самотності серед ріжків з набоями, розсипаних по долівці гільз, «покемона», готового з’їсти набої зі стрічки... У разі необхідності.

Пробую час від часу скинути внутрішню напругу – марно. Сире морозне повітря пробирається під бушлат, бронік, відвойовуючи тепло у тіла. Позаду кроки, і - як постріл:

- Батя, тримай, бо гаряче! – Чую знайомий голос.

Це - Артур, побратим, командир взводу, тримає в руках закіптюжену літрову кружку з чаєм.

Дрібниця? – Ні! Бо такі миттєвості на фронті досить часті, і настільки приємні, що іскорками спалахують, полишаючи гаряче-гаряче полум’я буднів фронтового побратимства у пам’яті...

Духмяний, насичений, неповторний у гаммі смакових відчуттів, з димком чай обпікає губи, гріє рот, цівочкою з ковтками іде, ніби хвиля, до душі, а далі – некерованою ланцюговою реакцією, теплом шириться по тілу. Свято, коли серцем відчуваєш речі, на які у мирний час ніколи-ніколи і уваги не звернув би! А тут така проста і звична річ – увага бойового побратима, а от просто бракує слів, щоб передати її суть і значення.

- Ну як? Відігрівся? – Друг Арчі поклав на плече руку, поглянувши мені у вічі, ніби шукав у них відповідь. А у самого вони почервонілі від хронічних недосипань і втоми.

- Як обстановка? – запитав і підійшов до бійниці.

- 4-5-0, - коротко відповідаю, - гріють техніку з досвітку, а точніше з...

І я називаю точний час.

- «Наверх» я доповів.

- Так, я вкурсі, - промовив Артур, взявши до рук бінокля.

- Тримай, - передаю йому кружку...

Попиваємо чайок по черзі... Артур дивиться на годинник:

- Хвилин за десять, напевно, там, у хлопців, каша буде готова, поснідаєш і будеш ділити часи тут з другом Дрімом. Бо за годину - не раніш - мороз спаде. Нам, молодим «работать» до темна: закінчити облаштування нової позиції. Наказ комбата. Ех, подовбемо!

Артур посміхнувся:

- Земля мерзла, ніби дівка, що цноту береже – не піддається ні лому, ні лопаті!

Кинуло у сміх! Уважно приглядаюсь до побратима - і бачу у ньому себе. Ніби мені «на носі» ось-ось двадцять дев’ять відстукає. Бо теж був таким енергійним, гарячим, з якоюсь вояцькою генетикою у крові, підйомами і падіннями у житті, динамікою у справах, коли ціль – корона на голові, приміряючи яку, бив лоби і обдирав коліна.

Артур помітив мою саркастичну посмішку:

- Бать, ти що?

- Та нічого! – Бо хіба поясниш, як раніше витягнуті дрібними поштовхами штришки до портрета побратима за одну мить кулею пройшли і наповнили гарячу кружку мого сприйняття...

За віком друг Арчі на рік молодший за мого меншого сина . Богодухівський хлопець, з сім’ї військового, шкільний «відльот», завжди був першим у... Ні, шановний читачу, грішного, бува, не подумайте! Але - козак, бо волю любить і слабших захищає, і пику набив начальнику патруля, коли за контрактом служив. Знаю, що справедливо!

Покинув все, взяв до рук зброю, щоб захистити землю від потопи, бо за спиною - сім’я, донечка Діана…

- Бать, ти що? - Артурове звернення вдруге відсікло думки, - тобі що, погано? Перепитав, знаючи мою ваду.

- Ні, все в порядку!

Старшим за віком, напевно, властиво бути для молодших нав’язливими у повчаннях. Такий, певно, закон співіснування. Бо за час знайомства помічав зміни з людьми, молодшими. Артур, коли отримав призначення на відповідальну посаду, важко позбувався своєї гарячкуватості. Обдарований Духом, що зійшов і зробив його вільним козаком, він відчув і осягнув відповідальність за побратимів, з якими ділить тяжби цієї тричі клятої війни...

Питання, на яке ніхто з живих ніколи не дасть відповідь: де та межа, за яку людина робить крок усвідомлено, здолавши страх перед варіантом: залишитися, чи піти у небуття? Геройство? Мужність? До біса філософію! Ось він перед очима, цей молодий чоловік, що не один раз ліз у таку халепу! Бо розвідник!

Чай вихолов... Залишаю побратима.

У кубрику снідають братики. Каша з тушонкою, але смаку не відчуваю. Калашмат знову до рук і - на вихід.

Здивовані погляди побратимів:

- Друже, ти куди?

- На «очі»!

- Ти тільки ж відбув своє!

- Наказ! – Пояснюю, припасовуючи «броніка»

- Що, у Арчі дах поїхав? Вас теж сьогодні не мед чекає!

Стоїть два «старих чоботи»: один на «дев’ять», це - я. Другий – друг Дрім – на «дванадцять». Прикриваємо тих десяток сердечок, що б’ються під броніками там, перед нами. Робота кипить на новій позиції...