Щоденник фронтового кореспондента

Еріка

Еріка

Враження від цієї зустрічі зовсім позбавили сну… Оце сів і пишу.

Навідались у гості двоє – із добровольчого підрозділу, воюють поруч.

Я в наряді , «на очах». Ледь жевріючи, світло лампочки вихопило з темряви постаті з «Калашами» за спинами . Вітаємось та знайомимось:

- друг Журба, – мовить чоловік віком років за 60, - а це – Еріка, служить у нас снайпером.

А це - подарунок, - простягнув коробку печива, - теж хліб. Я служив тут улітку. Заїхав попрощатися з побратимами. Здоров’я зовсім здало : даються взнаки поранення і контузія , отримані ще на Майдані , де був сотником, - тому пора на відпочинок. Де можна знайти моїх?

Він почав перераховувати побратимів.

- Хто де, – відповідаю, - пройдіться по кубриках , але - ні, почекайте! Здам зміну і проведу…

Вийшли з приміщення. До друга Журби підійшли побратими. Самого ж мене почало, як кажуть, «муляти» професійно: що ж це за снайпер… ша така?

Стоїть дівча, ніби лозинка у камуфляжі , так , в акурат, ну трішечки товща за « есведешку». Підсвідомо склалося: а чого ж тебе , донечко , на цю кляту війну понесло? Тобі б ще ляльками гратись!

Та на моїх два ніби випадкових специфічно професійних запитання зі снайперської справи отримую цілком професійну відповідь. Бачу, що переді мною не дилетант, а «профі».

- Скільки ж тобі , донечко , років ? – Запитую.

- Двадцять два.

- А сама ти звідки?

- з Дебальцево... - Тіло дівчини затремтіло, вона дістала цигарку, запалила , підняла на мене великі сіро–зелені очі.

- Пробачте,- і продовжила, – це наслідки полону…

Далі, далі…

Від її короткої сповіді у самого клубок підкотив до горла та защеміло серце.

- Знущались, як вже могли, били, вибили зуби, зламали ребра, хто як хотів…

- А звільнили як ? – Перериваю сповідь, бо бачу , що «перегнув палку».

- Викупили! Добрі люди.

- А сім’я?

- Донечка померла в чотирнадцятому, батьки загинули… - В очах дівчини сльози.

- Колишній чоловік – продовжила, затягнувшись цигаркою, - на тій стороні…

І тут вираз обличчя Еріки разюче змінився:

- Знаю, де служить! Знаю частину! Знаю , хто командир!... В С Е З Н А Ю…

В одну мить її єство виразило таку жагу помсти, що і мені, мужику , геть у скронях заломило. Я побачив дію Духу, Духу в серці цієї тендітної особистості. Вона не зламалася , хоча за свій юний вік зазнала стільки, що й лютому ворогові не побажаєш! Так захотілось стати на коліна перед цією мужньою Україночкою – невизнаним героєм – що тут, поруч. Що, на жаль , не носить на однострої ніяких нагород. Пройде повз, не помічений ніким і, можливо , забутим...

Гості пішли. Довго дивився услід двом людям різного віку, ведених Духом, що поставив їх на межі двох світів, Духу одвічної стихії - незламного Духу нашої нації…

Слава Україні!

Записи фронтового кореспондента.
Віталій Кудін ( старший) – окрема тактична рота «Волинь»
Української добровольчої армії,
« Сектор М»

13.01.2017.


Варенички

Щоденник фронтового кореспондента

Сьогодні, ніби побували вдома. Це такі рідкісні моменти, коли всі збираються у кубрику.

Пощастило - смакуємо разом з однієї пательні щойно підігрітими на «буржуйці» домашніми вареничками з картоплею і шкварочками…

Так, неспішно за розмовою, при цій трапезі кожен згадав і розповів, як ця традиційна українська страва готувалась та потрапляла на родинний стіл. Хто яку начинку вважав «сімейною», у кого варенички були найсмачнішими - бабусі, мами, тата , дружини чи сестри.

Але все-одно, ці - найсмачніші! Бо, крім начинки, ви , дорогі наші мами, дружини, татусі і бабусі, подруги чи сестри, поклали до вареничків частинку своєї душі, серця і любові. Наші Ангели – охоронці - волонтери, торуючи дороги фронтові , доставили разом з іншими , такими необхідними речами, варенички оці до нас на передову.

Вклоняємося низько вам і пишаємось тим, що ми - сильна і непереможна українська нація!

Записи фронтового кореспондента.
Віталій Кудін ( старший) – окрема тактична рота «Волинь»
Української добровольчої армії,
« Сектор М»

09.01.2017.


Киця Буся

киця Буся

- Так впевнено себе завжди я почуваю
Тут воїни УДА –
І я біди не знаю!
Киця Буся.



Це наша земля!

Щоденник фронтового кореспондента

Ми закріпились на новій позиції. Підняли прапор над нею, залишивши позаду важку, але добру сотню метрів української землі. Вояки нашого підрозділу виконали наказ командування, з яким тісно взаємодіємо як військовий підрозділ, вирівнюючи так звану лінію розмежування.

У «старшого" - колишнього вже - "брата» , замаскованого під « донецьких шахтарів» , від побаченого жовто-блакитного нашого прапора певно очі кров’ю налились , як у іспанського бика на червоний колір!

І « бик » почав « буцатись» зі всього, що мав, – шквалом вогню. Сміх, та й годі! Бо наші вояки – тореадори швидко йому, як мовиться, відбили роги та надавали по ратицях – заспокоїли.

Бо це наша земля, і ми вже звідси нікуди… хіба що лише вперед - до повного її звільнення від нечисті!

Записи фронтового кореспондента.
Віталій Кудін ( старший) – окрема тактична рота «Волинь»
Української добровольчої армії,
« Сектор М»

12.01.2017.

Теги: Щоденник фронтового кореспондента