Олена Білозерська: чому ця війна буде і повинна тривати
Дуже важливий текст, який я виношувала кілька тижнів. Прошу не полінуватися і дочитати до кінця.
Люди, які далеко від фронту і звикли не довіряти офіційним джерелам, прагнуть дізнатися у тих, хто "територіально ближче до правди": чи справді зараз дотримується перемир'я, чи влада все бреше і бойові дії тривають?
Розказую те, що є.
Бойові дії тривають, влада і підконтрольні їй ЗМІ, як можуть, замовчують їхню активність і кількість втрат. Але. Порівняно з тим, що було раніше - наприклад, весною або навіть ще у серпні - бойових дій зараз немає. Крупнокаліберна артилерія використовується дуже рідко, працює переважно стрілецька зброя, гранатомети, АГСи, значно рідше 80-і міномети. Лазять туди-сюди наші та їхні ДРГ.
Після виступу Путіна в ООН спостерігається помітна активізація бойових дій, але пройшло ще замало часу для того, щоб можна було казати про їхнє повноцінне відновлення.
Практично всі добровольчі з'єднання - як "нелегальний" ДУК ПС, так і легалізовані "Азов", "Донбас" та інші - усунуті з лінії зіткнення і прорватися туди не можуть - усі шляхи на передову охороняють надійні блокпости, часто з колишніх "беркутівців". По всій країні арешти добровольців - поки що не масові, але тенденцію видно чітко. На передовій лише ЗСУшники. Про моральний і фізичний стан більшості з них нині хай вам розкаже хтось звідти. Я-то знаю, але казати не маю морального права.
Їм забороняють відкривати вогонь - за будь-яких обставин. Доходить до того, що регулярно забороняють стріляти навіть на полігонах - щоб ненавмисно когось не спровокувати.
Неймовірно активізувалася ВСП - військова служба правопорядку. Вони контролюють буквально все, а головне - щоб на передовій не було добровольців і щоб ніхто ніде не воював.
Днями неподалік від нас ворожа ДРГ пробралася на нашу територію, відкрила вогонь і поранила одного солдата. Силами розташованого там батальйону ЗСУ цю ДРГ було знищено. Хлопці ще не повернулися з виходу, а в їхньому розташуванні на комбата вже чекала ВСП, і він отримав серйозні неприємності за це боєзіткнення.
Взагалі, зараз ті, хто хочуть воювати за Україну, є найбільш гнаною, переслідуваною і приниженою категорією людей. Вони змушені брехати і ховатись, як злочинці. Все решта - аж до пиятики на посту - дозволяється. Головне - не воювати.
Звичайно, добровольці продовжують воювати - нелегально. Про масштаби і механізми цього явища розкажу після війни або після зміни влади. По той бік лінії зіткнення - ті самі процеси. Колобків (колаборантів) замінюють російськими військами. Вони, як більш дисципліновані, стежать за тим, щоб ніхто без наказу не відкривав вогонь в український бік.
Отже, станом на сьогодні, 1 жовтня, можна сказати, що Мінські домовленості у частині взаємного припинення вогню відсотків на 90% виконуються. Наша влада зробила для цього все. Нам, добровольцям і свідомій частині ЗСУ, не вдалося цьому завадити, бо ми не пішли і не могли піти на збройне повстання проти влади, а всі інші методи зазнали невдачі.
Нинішня ситуація є для України катастрофою.
Я розумію, як важко це прийняти. Коли ви бачите, що після Савур-могили, Іловайська, Дебальцева і ДАПа наші хлопці нарешті почали гинути у рази менше, а вам кажуть: ні, це неправильно, війна повинна тривати, наші хлопці знову повинні гинути.
Раніше було простіше. "Сепари порушують перемир'я і стріляють по нас, тому ми змушені стріляти у відповідь". Насправді, звичайно, порушували обидві сторони - в рівних пропорціях. Тепер обидві майже не порушують, пояснювати необхідність воювати відмазкою "вони першими нас обстріляли" не вдається, і доводиться казати просто і чесно: ця війна повинна тривати. І закінчитися перемогою, а не примиренням.
Бо історична місія цієї війни, яку все частіше називають Визвольною - раз і назавжди, або хоча б на кілька поколінь вперед, закрити для українців російське питання.Так само, як після страшної і кривавої Другої світової для кількох поколінь радянських і навіть пострадянських людей слово "Ворог" стійко асоціювалося з "німецько-фашистським загарбником" - після цієї війни Ворогом українців на генетичному рівні мав стати російський імперець, "собіратєль зємєль русскіх".
Після цієї війни зі свідомості і реалій українців раз і назавжди повинні були зникнути "ТС", "Триєдина Русь", "друга державна", радянські назви вулиць, на третину ватний парламент і п'ята колона на правах то влади, то опозиції, а не на правах педофілів. Якщо стане так - тисячі наших хлопців загинули не марно.
Що для цього потрібно?
1. Перемога. Хоча навіть поразка у цьому сенсі краща, ніж примирення. Здобувши перемогу над Гітлером, радянські ветерани не почали краще ставитись до німецького нацизму. Програвши Сталіну, ветерани УПА та їхні онуки не полюбили радянський режим. Згадайте також три розподіли Польщі і наступні повстання.
Наш Президент цілком свідомо злукавив, коли сказав, що перед нами лише три шляхи: або брати штурмом Москву (на що ми не маємо сил), або віддати Кремлю наші території, або всілякими мирними і дипломатичними шляхами поступово реінтегровувати окуповану частину Донбасу в Україну. Тим самим він підвів слухачів/читачів до висновку, що крім третього шляху, нічого іншого нам нібито не залишається.
Однак у нас був і залишається перший шлях, свідомо викривлений президентом. Не до Москви треба йти, а до поребрику. Є досить пристойні шанси, що, програвши війну за Донбас, Росія, перенапружена санкціями і військовими витратами, втративши ідейно-цільовий стрижень, за рахунок якого так довго трималася (середній росіянин згоден терпіти злидні і обмеження власних прав і свобод заради величі своєї держави, під якою розуміє передусім територіальний приріст), почне розвалюватись у найближчому часі. Але навіть якщо цього не відбудеться - Росія не зможе більше становити загрозу для України, бо втратить свою традиційну опору - п'яту колону на українській землі.
2. Вшанування фронтовиків. Ми маємо повернутися з цієї війни переможцями. Нам потрібен парад перемоги в Донецьку і пам'ятне фото з поребрику - усім підрозділом. І урочиста демобілізація. І раз на рік вдягати військову форму, збиратися з побратимами і згадувати дні минулі. І діти й онуки, які розповідатимуть про нас у школах і як реліквії, зберігатимуть нашу латану військову форму і порвані наколінники. Інакше... Ви знаєте, що багато моїх побратимів вже почали розмови про те, як би поїхати воювати у інші гарячі точки? Коли війна закінчується нічим, "всім спасибі - усі вільні" - психіка солдата не сприймає цього, бо занадто велика заплачена ціна. І вибухають гранати у мирних містах, і кращі хлопці накладають головою невідомо де за невідомо чиї інтереси.
Що нам пропонується натомість?
Примирення - досягнення цілей і умов ворога, яке підло видають за мир. Тобто: поступове повернення у домайданівську ситуацію, погіршену ріками пролитої крові і зруйнованою економікою. Вибори на окупованій частині Донбасу. Путінську наволоч у парламенті. Щедро оплачені Путіним безкінечні гойдалки між ЄС і ТС. Похорон щойно народженої єдності держави і нації.
Так і уявляю собі таємні торги, що мають відбуватися нині. "Ми не допустимо, щоб в українському парламенті були Гіві і Моторола!" - пафосно каже Петро Олексійович. "Тоді ми не допустимо, щоб в українській політиці були Ярош і Тягнибок", - відповідають опоненти. І відбувається розмін. Захід схвально за всім спостерігає: все як має бути. Компроміс.
Але і це не найстрашніше. До продажної влади, яка намагається нас знищити, нам не звикати. Як не звикати людству до того, що не кожна війна закінчується перемогою однієї зі сторін і капітуляцією іншої, буває й таке, коли сторони воювали, а потім уклали компромісний мир, і це нормальне явище. Найстрашніше - те, що оте підле "примирення" відбудеться не з Путіним, який так і не визнав себе воюючою стороною, а з нашими "колобками" (колаборантами). А далі - так само, як вже почали переписувати історію Майдану і першого року війни, перепишуть і її підсумки. Якщо ми укладемо мир не з Путіним, а з нашими колаборантами, ця війна увійде в історію не як Визвольна українсько-російська, як називаємо її ми, а як громадянська - як називають її наші вороги. Вона увійде в підручники не як велика звитяга, а як велика трагедія українського народу, як трагічна помилка, коли якісь негідники (певно, олігархи) пересварили братів, і брати почали стріляти один в одного. На щастя, через півтора роки кровопролитної війни братів помирив мудрий батько Порошенко (або хтось інший, кого на той момент офіційна пропаганда призначить мудрим батьком). Брати подали один одному року і заприсяглися: ніколи більше!
Так і уявляю собі, як подаю руку брату Моторолі.
Що робити
1. Перш за все, розуміти, що ми не маємо права передавати українсько-російську проблему своїм дітям. Це питання має бути закрите тут і зараз.
2. Відновити, наскільки це можливо, бойові дії. Великого наступу, нашого чи їхнього, зараз не буде - через відсутність у них сил і наявність у нас Порошенка. Будуть взаємні обстріли і атаки на невеликі села і містечка. В рамках цієї тактики мусимо віджати назад у ворога невеликі населені пункти навколо міст-мільйонників. Міста - у повну блокаду, звідти випускати лише біженців, туди одноразово впускати і випускати лише людей, які мають намір вивезти родичів. Виїзду і вивезенню людей всіляко сприяти - чим менше у зоні БД мирного населення, тим простіше воювати.
Ті, хто не виїдуть, з голоду не помруть - їм залишаться рештки від розікраденої бойовиками російської гуманітарки.
3. Активно дочекатися зміни влади, далі на короткий час ввести військовий стан, без якого перемога неможлива. І найближчої після цього весни, у проміжку між багнюкою і спекою, грамотно спровокувати колобків суттєво порушити Мінськ, після чого зайти на танках і міста зачистити.
4. Усіх рядових бойовиків і дрібних командирів амністувати, незалежно від того, стояли вони на блокпостах чи реально воювали. Ніяких розслідувань міри участі кожного! Бо наші правоохоронні органи цілком побудовані на корупції, і такі розслідування призведуть лише до казкового збагачення слідчих, прокурорів і суддів, визнання усіх бойовиків невинними і показової посадки кількох десятків нещасних наркоманів і бомжів, які не матимуть чим відкупитися. Тому - всім поголівно амністія, крім організаторів - тих, які отримували з Росії гроші на знищення України, і тих, хто винен у катуваннях, розстрілах полонених тощо. Цих карати по повній. "Добровольців" з Росії теж непогано було б надовго посадити, але не вийде - втечуть за поребрик. Тих, хто вже упіймався і ще буде упійманий в ході БД, після закінчення війни віддати за Савченко, Карпюка й інших.
5. Нічого не підписувати з "колобками"! Якщо на будь-якому документі про закінчення БД, з одного боку, стоятиме підпис українського посадовця чи військового, а з іншого котрогось з колобків - ми розписуємось, що ця війна громадянська. АТО - значить, АТО. Коли оточеним злочинцям пропонують здатися, з ними ніхто нічого не підписує. Колобки мають скласти зброю під обіцянку амністії, і крапка. Для них і це забагато, бо зазвичай обіцяють лише справедливий суд.
6. Навчитися нарешті робити конкурентоздатну українську продукцію у сфері культури, літератури, освіти і мас-медіа. Але це вже тема для окремої статті.
