Сусіди
База бойового батальйону – сусідство не комфортне. Тут постійно відбуваються всілякі тривожні для мирних громадян штуки. То блокування військовими, з усім ЗСУшним антуражем: автоматами, блокпостами на дорогах і «Спартанами» біля хлібного магазину. То навчання, коли вулицями пересуваються, хоронячись за кущами, страшні дядьки зі зброєю, лякаючи малечу і тіточок біля парканів. То Беха гепає на полігоні так, що шибки у вікнах дзвенять, то сапери щось підривають на різні голоси. Правду кажучи, жителям Великомихайлівки не позаздриш.
Тим більш приємним є відчуття, що нас вже місцеві сприймають як своїх. Ми буваємо на свята в місцевому храмі – отець Олександр давній наш помічник і побратим, звані на святкування 150-річчя школи. На базу з концертами залюбки приїжджають учні і вчителі, – адже тут стільки цікавого! Батальйон взявся опікуватись сім’ями фронтовиків. Це проста і щоденна робота, – дров підвезти нарубати, харчів підкинути, коштами на оплату комунальних послуг поділитись.
Вчора «Дядя Вася» – заступник комбата по тиловому забезпеченню – повіз у село продукти для малозабезпечених сімей. І взяв з собою нашого фотографа-новачка друга Єсаула. Зазвичай, ми про такі речі не розповідаємо, побоюючись звинувачень у самопіарі. Тому домовленість була – просто зафіксувати факт передачі. Для начальства, що, мовляв, наказ виконано. І фотограф упорався з цією нескладною роботою. А між ділом просто зробив кількадесят фото.
Ось ці фото – початок майбутньої виставки «Діти Сходу». Уважно придивіться до них… Зима 2016 року ХХІ століття. Центр Європи. Мирна територія, сюди війна дійшла тільки у вигляді військових навчань та блокпостів. І це – наші діти… Ми живемо поряд. Щодня ходимо повз їх домівки, бачимо їх питущих батьків, голі пузики, нечесані голівки і голодні очі… Коли ви востаннє думали, що поряд хтось голодує?
Поки у нас є такі діти – добра не буде. Ні воєнні перемоги, ні реформи чи недореформи, ні допомога сусідів – Європи, Штатів – не принесе добробут у дім, де є такі занедбані діти. Вони – наша старість. Якщо ми відвертаємось від них сьогодні, не навчаємо, не шкодуємо, не доглядаємо, - завтра вони, подорослішавши, перестрінуть нас у темних провулках зі зброєю і відберуть останнє. Або замутять якусь СНР – східну недореспубліку. І поставлять до стінки всіх, хто краще жив, солодше їв і ошатніше вдягався, ніж вони. І розстріляних буде багато.
Очевидно, що існують державні установи, які би мали опікуватись дітьми, муштрувати, якщо треба, їх батьків. Але й армію теж мали би годувати й одягати такі собі установи, та – ба! Якими би не були гнаними у моральному сенсі зараз волонтерські організації, вони – єдині, кому під силу робити неможливе. На волонтерів велика надія. Потрібна розумна, сувора й вимоглива політика щодо занедбаних дітей з одного боку, і дієва опіка і допомога – з другого. Тоді, друзі, нашим дітям і онукам не доведеться волонтерити на якомусь іще тошно-АТОшному фронті.
