«Аве, Порошенко, ті, що йдуть за Україну, повернуться по тебе!»
«Вмирати треба, але тоді, коли жертви життя і крові дають певну перемогу». Яків Гальчевський
Останнім часом у ворогів Правого сектора, речників влади і, особливо, мєнтовських керівників набула популярності мантра про те, що всі націоналісти мають рівнесенькими колонами шикуватися за місцем проживання/дислокації і бадьоро крокувати на схід аби загинути «героїчною» смертю порошенківських мішеней. Багато хто з диванних патріотів та простих громадян починають згідно кивати: так-так, якщо ти націоналіст, то просто повинен бути на фронті. Воно ж бо так дуже зручно: не треба виправдовуватись самим чого ти не в армії, і «ми за мир», як наказує президент.
Так, націоналіст не обмежується жовто-синім прапорцем на авто чи патріотичним анекдотом за пляшкою пива – він діє. Саме націоналісти повели заколисаний політиками Майдан на штурм режиму Януковича, саме вони запалили шини, вогонь яких змів антинародну владу. Саме з Майдану пішли на Схід перші добровольчі батальйони, а тисячі бійців влились в деморалізовані Збройні Сили. Саме ці люди з Україною в серці роз’їхались по домівках для боротьби з минулою та сучасною владною наволоччю у кожному місті чи селі. Це вони виловлювали російських диверсантів, витягували з кабінетів до сміттєвих баків товстих чиновників та давили на інертну регіональну владу. Саме націоналісти (маю на увазі не лише дійсних членів та симпатиків організацій, а ЛЮДЕЙ ДІЇ) на Донбасі зупинили російську агресію, коли роздягнені та здеморалізовані частини ЗСУ були покинуті командирами напризволяще і керувались, в кращому випадку, з тилового бункеру за 30 кілометрів від передової. Саме Правий сектор створив Добровольчий Український Корпус, який без жодного наданого державою набою не лише в боях здобув зброю, а й б’є ворога на найгарячих ділянках фронту. Тисячі і тисячі наших побратимів влились в армійські частини, зцементувавши їх зсередини.
Порахуйте скільки найкращих синів і дочок України наклали головою за півторарічну позорну АТО. «А тепер усвідомте, що всі ці тисячі — це не числа, не цифри. Це українські вояки, конкретні люди, які загинули на цій війні. Кожен із них — це окрема біографія, це мрії і плани на майбутнє, це коло рідних і друзів, їхній смуток і біль від втрати. Тепер уявіть, що ви запитуєте у того чи іншого вояка: За що ти загинув?» («Бандерівець», Михайло Стусаненко, «Ми померли заради перемир’я?»).
Проаналізувавши «стратегічні» ходи Порошенка на східному фронті з серпня 2014 року, доводиться констатувати, що наші герої загинули аби «…головнокомандувач віддав наказ про одностороннє припинення вогню…аби СБУ за викуп відпускала заколотників…аби Геннадій Москаль мав заробіток з контрабанди… могли відбутися переговори у Мінську… щоби взимку 14-15 років забороняли використовувати артилерію… аби зустрічі у Мінську стали регулярними, і на них Україну представляли Кучма та Медведчук… за особливий статус Донбасу… заради запропонованої нашим президентом “програми децентралізації”...ВОНИ ЗАГИНУЛИ ЗАРАДИ ПЕРЕМИР'Я.» («Бандерівець», Михайло Стусаненко, «Ми померли заради перемир’я?»).
Зрозуміло, чому влада відводить з фронту добровольців, найбоєздатніші частини Збройних Сил, підписує і вимагає виконувати позорні мінські/мюнхенські угоди. Бо ж як тільки буде відбито зовнішню агресію, народ змете її, як таку, що по своєму образу і подобію скотилася до рівня режиму внутрішньої окупації Януковича, провалила відновлення країни і згвалтувала людські надії. Тому й надриваються посадовці усіх рівнів, захлинаються солодкі телеканали й мобілізується «одобрямс» усіх рівнів.
Кісткою поперек горла владним попихачам на фронті є батальйони ДУК ПС, а осередки Правого сектору по мирних областях та районах не дають владі відкрито і швидко здати державу або Росії, або за гроші Заходу. Тому рожевим сном порошенків від печерських пагорбів Києва до хутора Михайлівського є смерть націоналістів. Для нас же вона не лише не виправдана, а й безглузда по своїй суті: втрати під час війни – то ціна за свободу. Але ж війни нема, є якась АТО, де українських вояків, шо мають наказ не відкривати вогонь, методично, наче в тирі, підставляють під вогонь сепарів та російських снайперів.
Влада Порошенко робить усе, аби українські вояки гинули за що завгодно, лише не за перемогу над ворогом. Бо так вигідно йому, іншим олігархам, Заходу та Москві. Після того, як з десятків добровольчих формувань з тисячами загартованих і вмотивованих бійців влада переформатувала підрозділи, підконтрольні МВС, єдиною бойовою правою силою залишається Добровольчий Український Корпус Правого сектора і батальйон ОУН. «Наші бойові підрозділи зараз несуть свою службу в зонах своєї бойової відповідальності. Ми не знімаємо своїх бійців з фронту, щоби не дати ворогу почати широкий наступ на сході України» (промова Провідника Дмитра Яроша 22 липня підчас Віче на Майдані). Нині тисячі наших побратимів по областях України пильнують сепаратистську небезпеку і не дають спокою владі. Тисячі обстріляних, пройшовших Визвольну війну на Донбасі і таких, що тільки долучились до нашої боротьби – молодих і незагартованих. І на усі закиди, що, якщо ти націоналіст, то повинен бути на фронті, відповідь одна – ми завжди на фронті, навіть в мирних областях, кожного дня. Націоналіст діє завжди: і під Донецьком, і під районною адміністрацією на мирній Полтавщині. Саме цим ми і відрізняємось від наших ворогів і опонентів, що активні або за гроші, або за ноутбуком в чітко відведений час.
Тому, як би не хотіли наші вороги загнати нас в один котел аби спекатись, не вийде. Нас занадто багато аби з нами говорити з позиції сили, і ми занадто свідомі щоби змусити нас повірити, що мирний план Порошенка діє, що економіка виходить з кризи, що от-от потечуть молочні ріки з кисільними берегами.
Нещодавно широкодупні придворні генерали рапортували Порошенку про відновлену українську армію в 250 тисяч багнетів. Сила? Якби влада не чинила спротив і не боялась свідомих борців ці 250 тисяч могли б бути добровольцями, яким по силі не лише повернути Крим, відвоювати Донбас, а й, за славною козацькою традицією, обкурити мушкетним димом стіни московського кремля.
Додайте сюди чи не півмільйонну міліційну масу – люди, які давали присягу, мають навички поводження зі зброєю і пільги за «небезпечну» службу. В сотні тисяч можна рахувати військових і міліційних пенсіонерів, які вийшли у відставку з 40-45 років та отримують зовсім не мінімальну пенсію. Додати сюди відставних «заслужених» пенсіонерів з прокуратури, СБУ і отримаємо величезну рать. От тільки чомусь ця орда не поспішає не лише гинути за Україну, а й навіть показати носа на передовій, обмежуючись висотуванням державного бюджету. А постмайданівська влада виловлює для чергової хвилі мобілізації сільських хлопців по курниках і намагається видавити на фронт єдину силу, яка її протистоїть – Правий сектор.
Правда в тому, що будь-яка влада, особливо якщо вона знає свою антинародну сутність, боїться вільну озброєну ідеєю і автоматом людину більше аніж тисячу голодних рабів, бо ж голодного можна купити за шматок ковбаси, а вільного купити не можна, тільки убити. Нас же купити неможливо. Знищити себе не дамо.
Ми не гладіатори. Ми не вмираємо з волі олігархів чи на потіху бундючним чиновникам і підпилій юрбі посеред цирку.
Ми готові померти і зробимо це, коли на то буде воля Господа нашого і національного революційного Проводу.
Слава Україні! Смерть ворогам!
