Замітки з відпустки
Відпустки в тил – тяжке випробування для тих, хто так чи інакше дотичний до війни. Перехід із світу АКСУ і мінометів, камуфляжу і броніків до мирних буднів країни, яка замружившись старанно робить вигляд мирної – болюче неприємний. У цей приїзд до Києва вперше за рік помітила: ті ж люди, які з цікавістю і сентиментальним замилуванням розглядали шеврони на моїй формі раніше, зараз відводять чи опускають долу очі, намагаються швидше минути. Нажаль, враження не тільки мої. Друзі діляться випадками, коли їм радили не носити форму вдома, дратує, мовляв, людей, які не хочуть думати про фронт.
У ЗМІ та соцмережах все частіше можна зустріти фразу «втомились від війни». Звичайно, у перший момент вона, фраза ця, зносить дах. Хочеться схопити мовника за барки й добряче струснути:
- Та, трам-тарарам! Коли ж ви встигли? Що, так багато воювали? Чи працювали в авральному режимі? Чи відчули на собі дію ворожої армії? Уже втомились? Будемо капітулювати?
Але це все – емоції. Теж, мабуть, результат втоми й втрат. Потім приходять роздуми. Вони структурують потік інформації, вибудовуючи картини сьогодення.
Суспільство розділилось. Як завжди – непропорційно. Певна частина дотична до фронту. Велика? Я б не сказала… Адже і раніше у нас була армія. Дуже ми її помічали? Ні, напевно. Хіба ті, хто у професійному сенсі стикався, або по-родинному чи по-сусідськи перетинався. Отак і зараз. Війна торкнулась лише тих, чиї близькі там. Це – одна частина.
Інша – люди совісті. Добровольці, волонтери. Вони міцно пов’язані між собою. У рамках цих груп виникають нові зв’язки, дружби, сім’ї . В основі цих зв’язків – абсолютно нові підходи і принципи. Походження, середовище, навіть професійні кола – все це відійшло на другий план. На першому – сектори… «М», «Д»… Іловайськ, Дебальцеве, Піски, Аеропорт, Широкине… «Азов», «Донбас», ДУК… На першому – медицина, форма, харчі. Поранені, сім’ї загиблих, реабілітація… Ці групи людей викликають у суспільстві все менше захоплення, все більше роздратування.
- Чого вони воюють? Адже ця війна вигідна… (тут кожен підставляє тих, хто, на їх думку, будує собі капітали на крові).
- Навіщо гинути за (знову ж таки, у кожного свої уявлення про вампірів, що харчуються кров’ю загиблих).
- Там, на тій стороні немає тих, за кого варто боротись.
- Та територія – тягар для України майбутнього, її взагалі вигідніше віддати.
Согрішаючи, завжди відчуваєш в глибині душі неприємні спазми. Так само і тут: наче й аргументи не порожні, а очі від людини у формі суспільство все більше відводить.
Ще одна частина – це ті, від кого відводять очі. Останнім часом починаю помічати дуже сумну і тривожну тенденцію: зміни в інформаційній політиці країни стосовно воюючих. Після подій з добробатами , після блокування бази 5 ОБАТ Добровольчого Корпусу, після мукачівських подій, з лайфньюзівськими загадковими хлопчиками була думка, що інформаційна атака ведеться так, аби збезчестити добровольчий рух. Але поїздки останніх тижнів дещо відкоригували цю думку. Люди ж, які відводять очі, не дивляться на шеврони? Вони уникають стикатись з поглядом того, хто у формі, не розбираючись, доброволець він, чи кадровий військовий. Тим більше, я зі своєю, м’яко кажучи, неспортивною фігурою і віком ніяк не вписуюсь у рамки ДУКу. Почала придивлятись уважніше до інформаційного потоку стосовно армії. І намалювалась така картина.
Дискредитують всіх, хто зараз на фронті. Задумайтесь на хвильку, які асоціації викликають у вас слова «Азов», «Айдар», «Торнадо», ДУК, армія? Скільки в них позитиву з огляду на те, що «кажуть люди»? Прекрасно, якщо у вас є власна думка. Але ментальне поле навколо цих груп – конкретно негативне. «Айдар» - фашисти, «Азов» - мародери, «Торнадо» - взагалі збоченці, ДУК – некеровані бандити, «Донбас» - у них взагалі Семен, інші – приватні армії чиїсь. А ЗСУ – зігнані копняками у окопи лохи, що не встигли вчасно сховатись від повісток. І синяки. Аватари. А нагорі у них сидять нездари у лампасах, зрадники і злодії. А волонтери мутять, привласнюють дані їм людьми гроші. А ті, хто перейшов на державний рівень – скурвились. Картина маслом! Почитала коментарі у блозі Георгія Туки на «Цензорі» - жахнулась. Хто платить ботам за роботу?
Для чого це робиться? Навіщо формується така суспільна думка? Не бачу у влади нашої держави мети перемогти у війні. Домовленості – бачу. Торгівлю – бачу. А от бажання наступати, перемагати і повернути собі вкрадене – ні. Уряд перемоги мав би формувати у суспільства віру в свої сили, в свою армію. Адже армія, добровольці, волонтери – це частина цього суспільства. Не побоюсь сказати – краща його частина. Хіба у нас немає героїв? Хіба мало на фронті – в армії, добробатах – прекрасних, щирих, мудрих людей? Навіщо ж так?
Я розумію: немає грошей, страшно путіна, складно з партнерами… Але навіщо відбирати у людей віру в тих, хто їх захищає? Навіщо сіяти зневіру у своїх силах? Навіщо навіювати «втому від війни»?
Щоб переконати суспільство, що ми – нікчеми, що перемога неможлива, просто ні з ким перемагати. Іншої відповіді на свої питання я не знаходжу. А ви?
