Анатомія втоми від війни
… Зараз, коли суспільство втомилось від війни… – Молоденька журналістка, котра має сміливість ось уже рік постійно їздити в зону так званої АТО, подає сентенцію про втому суспільства, ні на секунду не замислюючись про реальне значення цих слів.
– Зачекайте, – перебиваємо майже хором, – від чого втомилось суспільство?
Кілька секунд – пауза. Дівча ще раз прокручує в голові сказане нею самою, – сказане, не думаючи, простим стилістичним штампом. До неї не відразу доходить суть нашого запитання: від чого втомилось суспільство країни, де війни немає, не оголошено війну?..
– Ну, ви розумієте, ця тривога, ці новини про перемир’я… – намагається пояснити те, що їй самій видається очевидним, але поясненню не піддається. І дивиться на нас, як на блаженних ідіотів, які не розуміють елементарних речей.
Розуміння анатомії втоми суспільства від війни – річ важлива. Навіть більше – життєво необхідна, адже від цього, цілком вірогідно, залежить саме існування держави Україна. Що робить суспільство, яке втомилось від війни? Воно програє. Або капітулює. Ні? Ми в чомусь помиляємось? Навряд. Тоді від чого ж втомилось суспільство?
Люди втомились від напруги очікування вторгнення. Очікування вимотує більше, ніж очікувані події. Постійне підігрівання тривоги: наступ буде тоді-то і там-то, – створює специфічний психологічний тон життя – напівістеричний, напівпофігістський. Конструктиву – як в одному, так і в другому – нуль. Страхи, викликані очікуванням, долаються за допомогою простої формули: уяви, що все, чого ти боїшся, вже відбулось. Уявляємо? Що буде робити суспільство? Розділиться навпіл: одні радітимуть перспективі повернутись у срср, а інші боронитимуть свою домівку, як зможуть? Чи монолітно встануть за захист Батьківщини? Як встануть? Окремими загонами, поодинокими партизанами, чи згуртованою самообороною, підтримуваною у кожному домі, кожній квартирі? Де братимуть зброю? Витягнуть із шафи з-під замка, чи здобуватимуть у бою, як добровольці? Якщо суспільство і втомилось, то точно не від підготовки до ймовірного вторгнення, а лише від тривоги його очікування.
Суспільство втомилось від зневіри у своїх захисниках. Інформаційне поле навколо воюючих зараз дуже специфічне: розповіді про голу, босу, вічно п’яну армію, яку копняками заганяють у шанці, ніяк не сприяють зростанню віри у свою силу і перемогу. І вивішені більш як півроку назад МО бігборди з обличчями героїв ситуацію не рятують. Ще цікавіше з добробатами. Спочатку йшла кампанія підпорядкування батальйонів добровольців, потім кампанія їх дискредитації і розвалу. У більшості спрацювало. «Добровольці виконали свою роль!» – чується все частіш. Справді? А ми що, вже виграли війну? Відвоювали свою землю? Встановили на ній мир?
Люди потомились від економічних проблем і очікування погіршення життя у цьому сенсі. Звичайно, уряд Яценюка райського життя не обіцяв, але невідповідність обіцяного і зробленого виглядає вже цинічно. Суспільство виснажують економічними негараздами – це факт. Питання тільки в тому, що розглядати як первинне: підготовку до капітуляції по причині виснаження економіки, чи виснаження економіки з метою капітуляції? Ми, з огляду на всі чинники інформаційної політики влади, схиляємось до другого варіанту.
Але найбільше суспільство втомилось від поразок. У всіх сферах: на фронті, в економіці, на виборах, на всіх рівнях життя. Від безцільності. Жодним своїм рішенням, жодною дією влада не продемонструвала суспільству готовність перемагати. Домовлятися – так. Перемагати – ні. На словах ми ніби хочемо повернути наші землі, вимести ворога як мінімум «за паребрік», а на ділі – здаємо свої території, втрачаємо людей. Буквально сьогодні у розповіді про бій під Білою Кам’янкою почула: «Командування наказало взяти за будь-яку ціну!» (Операцію планувало командування ЗСУ). Повіяло совком…
Пам’ятаєте казку про жабку, що впала у сметану? Спочатку лапками ворушити їй було простіше, бо сметана була густою. А потім утворився колоїдний розчин і стало складніше. І лапки втомились. У нас – те саме. Стало складніше: система зміцніла, стала нахабнішою і цинічнішою.
А ми втомились від втрат і зневіри. Здаємось? Ні?
Суспільство не може перемогти у цій війні, – воно піддається навіюванню втоми і депресії. Суспільство не може зламати систему, – воно показало це на двох виборах. Хто ж зможе це зробити? Відповідь очевидна. Нація.
