Друга думка – особиста. (історії з картинками)
Звісно ж, перша думка, що приходить в голову після так (!) поданої інформації «Миротворця» з боку деяких осіб щодо акредитованих в ДНР/ЛНР українських журналістів: «От же ж, наволоч - продажна та безпринципна!»
І після цього варто лише сидіти, і чекати – коли на ум спаде друга, більш спокійна думка. І думка ця проста і ясна. Хто не розуміється на ремеслі журналістики, той нехай помислить аналогіями: дипломатично-консульська діяльність; бойові або тихі та негласні завдання розвідки-контррозвідки; медики, представники міжнародних гуманітарних та спостережних місій; нарешті – місіонерська діяльність, – чом би і ні?! Є певна кількість професій чи видів діяльності, що прямо передбачають неоднозначність механізмів та алгоритмів виконання поставлених завдань. І роздмухування тотального скандалу з того, що хтось «акредитувався» в невизнаних бандитських ДНР/ЛНР як журналіст, чим начебто апріорі визнав їх легітимність, – це трошки безглуздо і нелогічно. Авжеж, якщо ми не визнаємо ДНР, то чому тоді критики визнають, як таку, саму цю скандальну «акредитацію»?!
Інша справа – чи шкодили дії такої особи Україні? Чи це було моментом самолюбування, а не професіоналізму? Чи отриманий результат, або ж це простий і безтолковий потяг до сумнівних авантюр?
Журналістика ніколи не була моєю основною професією. Жодного разу вона не приносила хоч якихось доходів. Але це завжди було ремеслом, що подобалось. І – більше того – завдяки якому можна досягнути певних практичних результатів, реалізувати певні ідейні мотиви або ж використати це з тим, щоб отримати якусь користь, що буде меншою за можливу шкоду.
Безпринципність. На війні є вірогідність попасти в полон. За наказом та принципами «правосєк» здаватися в полон не має права. Та і перспективи не має, як всі добре знають. Але ж, бувають випадки, коли це не залежить від вибору чи бажання. Якось ще у травні 2014 року я попросив редактора одного ЗМІ, в якому інколи раніше друкував «журналістські розслідування», дати мені підтверджуючого листа про те, що у якості журналіста та за редакційним завданням я направлений для збору інформації в зону АТО. На той час я не писав, не знімав, не збирав інформацію. Їздив з хлопцями в АТО з іншими завданнями та «інструментами». І цей документ – це було чистої води маніпулювання. І використання ремесла, до якого маєш відношення, з метою досягнення інших цілей. Що давало змогу при певних обставинах виграти для себе і двох-трьох «помічників-водіїв» деякий час, хоч декілька годин. Я не сказав про це редактору газети, хоч він мужик розумний, досвідчений та патріотичний, і, мабуть, сам здогадався. А інформації, між тим, я накопив досить. Тільки не оформив всю у тексти.
Чи є це безпринципністю чи якоюсь паскудністю? Може для якихось диванних естетів і так, але я й досі бережу той папірець. Зі вдячними спогадами. То була моя «акредитація». Продажність. Закиди та порівняння двох найдавніших професій в ракурсі цього скандалу. обвинувачування в тотальній «джинсі» – це дещо істерично. Є професіонали, що подеколи дійсно тягнуться за інформацією до чорта на рога. Є люди до безтями закохані у власну справу. Є і ті, що створюють фейки, але теж із фанатичним захопленням. А є просто торговці замовленими новинами чи псевдо-сенсаціями, такі собі падальники. Звісно ж, зробити з цього скандал чи політ-піар для когось – то простіше або доцільніше, ніж розібратися, хто, чому і як робить свою справу. Як повідомила мені одна чудова Пані – серед тих журналістів дійсно є патріоти, самовіддані справі та віддані Україні люди. То ж для тих, хто кричить про масову журна-«шлюшність» та продажність повідомлю. Якось у грудні 2014 року я разом з однією дамою вирішили нажити собі «головного болю». Вона вирішила питання про організацію та матеріально-технічне забезпечення (верстку, друк), я – щодо наповнення, одного друкованого видання – «Бойовий листок Укропа». І почали просто робити, без пафосу та само-піару. Це видання не реалізовувалось хоч би за які гроші; не розміщувало реклами; для нього не залучалось жодної копійки якихось меценатів чи благодійників – воно цілком передбачалось для розповсюдження на фронті, робилось власними силами та доставлялось за власний кошт. Дехто з тих же бізнесменів чи чиновників схвалював. Але хоч би копійку на забезпечення не запропонував ніхто. Більш того – ні я, ні вона (певний час) навіть не публікували там власні прізвища. Не з секретності якоїсь, просто так ось, з якихось вищих мотивів. Мабуть, завдяки тому виданню я попав і в ДУК-інфо. І там теж люди працювали безкоштовно. Там люди жили і воювали. І мало сподівалися на те, що буде їм хоч яка винагорода, окрім України! І ми її зараз маємо, і надалі здобуватимемо. Тому тим, хто звинувачує всіх журналістів і інформаційників у тотальній продажності, скажу (бо заслужив собі таке право), що нехай підітруть розвішані по фейсбукам соплі та хоча би навчаться самі - як мінімум збирати, розуміти та фільтрувати інформацію.
Об’єктивність та громадянська позиція. Це, власне, та палка з двома кінцями, якою в цьому скандалі розмахують обидві сторони. Але, мабуть, як завжди – «держи крадія!» найгучніше кричать ті, у кого рильце в пуху. Одні обвинувачують журналістів у відсутності громадянської позиції. Ті ж виправдовуються потягом до об’єктивного висвітлення інформації, правом на неї та омріяною неупередженістю. Є і ті, що просто мовчать та далі роблять свою справу. Знав би хто, як я хочу зібрати різну інформацію з різних боків про взагалі все, що відбувається у світі! Але чи можу я це зробити, зважаючи на своє журналістське посвідчення?! Це, зрозуміло, напів-жарт. І не став би це робити і з інших особистих мотивів – просто я не зможу бути об’єктивним співрозмовником з ворогом та окупантом своєї країни. Бо це моя війна, і почав я в ній не як журналіст. Але якщо в мене буде хоч найменша можливість послати кореспондента за лінію фронту, під будь-яким прикриттям та з будь-якими документами – я це зроблю. Бо це моя робота, і вона - робиться для України.
Що ж до звинувачень «Миротворця» у зливі конфіденційної інформації та контактів – шановні звинувачувачі, а ви в якому сторіччі живете? І якщо журналіст прямує до ДНР, Афганістану, ІДІЛ чи Сирії і Судану, то повинен розуміти, навіщо це робить і чим це може закінчитися. І те, що комбатантом згідно міжнародного права він теж не є. І агентом-007 теж. А «Миротворець» - він робить свою справу, яка теж кує Перемогу України… Краще би подумали, навіщо і кому саме в цей час і в цьому місті потрібен такий інформаційний «вкид» і галас навколо нього?!
"редакція сайту може не поділяти думки автора та надає право авторам мати власну точку зору."
