Візит «по-багатому»
Напередодні зателефонувала Ірочка Кульбашна. Представилась по всій формі. І хоч Ірочку я добре пам’ятаю по волонтерському центру «Мєчки», основаному за всіма правилами шикарного волонтерства і навіть краще, у її новому статусі помічниці мера Дніпра спілкуватись нам ще не доводилось.
- Борис Альбертович хоче відвідати церемонію нагородження орденом «Народний герой України» на базі 5 ОБату. - І Ірочка зажадала подробиць.
Не скажу, що візит мера був аж такою несподіванкою. Подія обіцяла бути гучною, отже присутність певної когорти високих гостей очікувалась. Однак Філатов не був би Філатовим, якби в чергове не здивував. «Альбертич» (так смішком, але з доброю дозою поваги називають його наші «старики») прибув повітряним шляхом. Пофарбована в оливково-зелений лаконічна крапля гелікоптера «припаркувалась» на стадіоні, піднявши хвилю куряви і цікавості.
- По-багатому! – Весело констатували офіцери – організатори й розпорядники дійства, ласо поглядаючи на гвинтокрил. Будучи свідками специфічних подарунків Бориса нашому батальйону від початків його існування, вони вже напевне накинули оком на літаючу штуковину і почали виділяти на неї відповідні ферменти. При цьому кількість і якість військових подарунків, а також уміння дарувальника залишатись осторонь церемоній даріння, давно переконали всіх, що такі почуття, як жлобство і снобізм, абсолютно не властиві одному з перших наших меценатів. Внески у розбудову нашого добровольчого підрозділу жодним чином не афішувались. «Філатов подарував,» - тихо сповіщали один одному, спостерігаючи, як на черговий «агрегат» встановлюється кулеметна станина.
На базі Філатов буває рідко. І ніколи не приїздить без запрошення. Але під час візитів він завжди в центрі уваги. Тільки не зараз. Піднесена метушня навколо винуватців урочистостей, безкінечні гучні вітання, потиски рук і обійми відтісняють Альбертича вбік. І я дещо скептично спостерігаю, як він, звиклий бути центровим гравцем, некомфортно почуває себе скраю – переступає з ноги на ногу, змінює дислокацію, шукає очима об’єкти для зосередження уваги. Вглядаюсь у вираз обличчя. Раніше не мала такої можливості, і моє ставлення ґрунтувалось на вінегреті: жменя цікавості до непересічної долі, дещиця захоплення непередбачуваністю вчинків і реакцій, півсклянки несприйняття будь-якої романтики (а Філатов в українському істеблішменті постать романтична, що не кажи) і міцна приправа роздратування його заочними і, сподіваюсь, мимовільними втручаннями у мою інформаційну роботу. Та ще закуска! Отож я злорадствую, аж допоки не помічаю природу його дискомфорту. У якусь коротку мить стає зрозуміло, що Філатов нервує не тому, що залишився поза увагою. Його нервовість – реакція на вимушену бездіяльність людини, що звикла до напруженої повсякчасної роботи. Оце мені зрозуміло! «Зараз я знайду тобі роботу!» - Спонтанно приймаю рішення і підходжу до Ірочки:
- Як думаєш, Борис не відмовить мені в інтерв’ю?
- Я зараз спитаю, - включається Ірина і прямує до шефа. Отримуємо згоду і домовляємось про деталі.
Ще ніколи я так не брала інтерв’ю. Зазвичай передує ретельна підготовка: пошуки інформації про співрозмовника, перегляд публікацій, прискіпливе вивчення матеріалу. Одним словом, спонукаючи співбесідника до розмови, я вже маю про нього сталу думку. А зараз – думки в кольорових латочках – я намагаюсь зосередитись на питаннях, шукаючи, де присісти, виганяючи бійців з-за компів у залі інформцентру. І подумки матюкаю себе за дошкульну звичку вічно ускладнювати своє існування. Як завжди, коли треба швидко, диктофон десь заховався. І я нервово включаю свій на телефоні, подумки молюсь, аби хтось не надумав подзвонити і обнулити запис.
Мене цікавить команда Філатова. Будучи в курсі гучних кадрових скандалів, хочу побачити мера – командного гравця і зрозуміти, як амбітний Філатов вибудовує стосунки. Через десять хвилин вже розумію, - як. Рівний, спокійний голос, виваженість і логічна обґрунтованість думки заспокоюють і налаштовують на глибоку розмову. Страх, що запис зірветься, зникає. Я й так не забуду, про що ми говоримо. Філатов уміє формулювати свою думку реченнями.
Завжди чекаю в інтерв’ю момент, коли співрозмовник забуває говорити зарані підготовленими фразами.. Спочатку – все як у всіх. І раптом – клац! – думки і судження потрапляють у смисловий резонанс, емоційні пульсації співпадають – і розмова переходить із заданої теми «як я провів літо» до можливих висот імпровізації. Тут переклацнуло на питанні:
- Вам легко звільняти людей?
Філатов вперше дивиться в очі.
- Приходится увольнять… Особенно тяжело, когда человек с тобой уже прошел какой-то отрезок жизни и борьбы раньше…
Він говорить про соратників по майданних справах, людей, з якими пліч-о-пліч здобувалась перемога. І зараз, коли Філатов став мером, вони цілком логічно розраховували в його апараті на ключові позиції. А вийшло так, що у професійному сенсі не потягли. І не тільки в силу недостатньої професійної підготовки.
- Я же на коммунальщика тоже нигде не учился. До прихода на должность мера имел, конечно, понятие, что моя работа будет не политического характера, а хозяйственного. Но только позже пришло понимание, что город – это как дом, его нужно обихаживать, ремонтировать, поддерживать в хорошем состоянии, да ещё и управлять живущими в нем людьми. Только таких домов, квартир, семей в городе – сотни тысяч. И дать тепло и воду в детский сад – это никак не связано с патриотизмом и революционной деятельностью. А больше – с ответственностью и дисциплиной. Я понимаю, что сейчас говорю непопулярные вещи.
Певно, що непопулярні! Зате проблема кадрового голоду не тільки в Дніпрі наразі дуже популярна. Як мінімум, з двох причин. По-перше, настав час пожинати плоди дипломів, куплених «за сало», а по-друге, «закритий клуб» так званої еліти довго не пускав і нині ще не пускає розумних і кмітливих прибульців, ревно охороняючи свої кордони.
- У нас в последнее время акцент делается на партийности, политической ориентации, а не на профессиональных навыках. Хотя с точки зрения мэра могу сказать, что мне все равно, какой политической силе сочувствует человек, который должен обеспечивать подачу электричества в, скажем, роддома. Я по иным критериям его оцениваю.
Відчувається, наскільки питання для нього болюче, хоч зовні він виглядає незворушним. Мабуть, нам всім боляче від усвідомлення, що революційна романтика Майдану і повсякденна робота на будівництві нашого нового дому при здебільшого старих «прорабах» і їх старих звичках і підходах – то є різні, а часом і протилежні речі. На превеликий жаль! Але результат ми отримуємо по мірі вкладеної праці, а не по наших сподіваннях і прагненнях. І тут я розумію Філатова, який впевнений, що патріотизм – це відповідальність і професіоналізм.
Зненацька нас переривають. Вже час іти на вечерю. У великій їдальні ми опиняємось за різними столами. Тут шумно і гамірно, - бійці, командири, гості, організатори, - свято триває. Та у якийсь момент ловлю на собі зосереджений погляд:
- Алла, мы же продолжим?
- Так, звичайно!
Плюс! Оце був момент, коли Філатов отримав величезний плюс. Попри свято, попри масу цікавих людей навколо, які прагнули спілкування, він почував необхідність закінчити розпочату розмову. Звичка доробляти роботу, як кажуть у нас на Волині, до «квітки» - повного завершення, - це останнє, що сформувало моє сприйняття і прийняття . Таку людину зі шляху не зіб’єш. Уміння доробляти почату роботу – якою б вона не була, і як би до неї не ставився, – видається мені ключовою рисою характеру Бориса Філатова.
Ми так і не закінчили інтерв’ю. Його покликали невдовзі після того, як ми приземлились на дивані інформцентру. Він бідкався, що у гелікоптері лишились голодні пілоти. І сміявся на моє питання, чому б не відправити їх у їдальню:
- Ага, тут только отвлекись, так ваши по винтикам разберут!
І я сміялась у відповідь:
- Так, залізячки наші точно відіжмуть, ой, пардон, здобудуть!
Знаючи вже, як Борис ставиться до незакінченої роботи, спробувала знайти вихід:
- Знаєте, Борисе, інтерв’ю може взяти будь-яка ретельна студентка журфаку. Оці питання: чи важко Вам бути мером, як Ви формуєте команду, які Ваші плани на майбутнє, - це те, що Вас питатимуть не раз і не двічі. А давайте, я напишу про Вас нарис?
- А давайте!
І я пишу. Але заразилась від Філатова невдоволенням від неможливості виконати роботу. Питання незавершеного інтерв’ю сидять у моїй голові. І це не питання стандартного газетного формату. Я хотіла б спитати, з чим співзвучна в світосприйнятті японська культура, на якій так знається Філатов. Я би поговорила про очікування і плани, про бачення майбутнього міста і країни. Про джерела, звідки черпаються сили і терпіння. Про натхнення і всілякі такі нематеріальні речі, з яких справді складається характер.
Є така старовинна англійська пісенька, про те, з чого зроблені справжні хлоп’ята. Мені важливо знати, з чого він зроблений, оскільки є серйозне передчуття, що доля країни напряму залежить від нього і таких, як він.
