Ладен померти за Україну

Господи, як же красиво це звучить! Браво. Скільки мужності і готовності у цій фразі. І самозречення, і самопожертви в ім’я Батьківщини, правда? І промовляють ці слова завжди виключно гордо направивши підборіддя до носа, розпрямивши плечі, і щосили намагаючись усіх засліпити своєю блискучою неперевершеністю.

Сто відсотків, таким одразу можна сміливо ліпити на лоба напис великими жирним літерами «ГЕРОЙ, СПРАВЖНІЙ ПАТРІОТ», вручати купу медалей, цілувати в усі місця, берегти від усіх земних і неземних бід, бо не дай Бог, з цим відчайдушним сміливцем щось тай станеться! Він же, дідько, ладен…

Фу… Смішно до огиди. Смішно до знесилення. До презирства. І щонайменше, з двох причин. Перша: таких «ладних» по всій Україні, хоч за собаками кидай. А ще, як правило, вони зазвичай ходять у вишиванках, викладають у соцмережах фото з державним прапором, на сумках і рюкзаках у них теребеняться жовто-блакитні стрічки, і на різноманітних «проукраїнських» тусівках вони просто обожнюють, захлинаючись своєю, безсумнівно, свідомою слиною, бити себе в груди, доводячи, як щиро люблять Україну. І все…

Явище порівняно нове, апогею свого досягло по завершенні Майдану. Так зване вишиватнічество. І от поки ці всі «ладні» кричать направо і наліво про те, що вони, власне, ладні (пробачте за тавтологію), на фронті дійсно помирають люди. А вони продовжують кричати, що не день, то гучніше і нестерпніше. Бо патріотом бути модно. Патріотом бути стильно. Патріотом бути сучасно. Але, здається,ми почали забувати, як виглядає той справжній патріотизм…

Причина друга: померти – це, напевно, найпростіше, що можна зробити для країни. Куди важче для неї жити, жити гідно: вчитись, розвиватись, здобувати досвід, професійно воювати, перемагати – своє життя зробити прикладом для інших. Набагато важче… Але в головах більшості чомусь все виглядає приблизно так: загинув? – що ж, значить любив країну, значить – герой; лишився живий? – хм…, недостатньо старався, любий. І певний відсоток людей, як би то сумно не було, йде на війну, щоб загинути, щоб стати героєм, байдуже, хоч і посмертно…

Коли там, на передовій, хлопці з різних сіл і міст, спеціалісти з безлічі напрямків діяльності, юнаки і дідусі, одружені і холостяки, заможні і бідні, гуманітарії і техніки, добровольці і військові і ще багато різних протилежностей роблять все можливе, щоб вижити. Подумайте, хто буде тримати оборону, захищати нашу землю і наших людей, якщо всі вони (щоб показати свою безмежну любов до України) безрозсудно кинуться на кулі? Ніхто. Вони це знають. Чудово знають. Тому прагнуть жити, воювати, при тому робити це класно, впевнено, професійно. Бути кращими за свого ворога.

**********************
Війна закінчиться. Військові повернуться в цивільне життя. І з поглядом, повним презирства, зневаги і жалості, скажуть тобі: «Я заради країни вижив, а ти і далі будь «ладним померти».