Актуально:      Фронтовий щоденник     

Бій на горі Діл Бойові дії Української Повстанської Армії ще недостатньо досліджені. Про жорстокий бій УПА з німцями на горі Діл між селами Сприня – Недільна – Сторона 30 листопада 1943 року кількома рядками написано в книзі Петра Мірчука «Українська Повстанська Армія». На сторінці 39 там сказане таке: «Черговий удар німців був спрямований на Самбірщину. В перших днях грудня німці силою двох полків заатакували невеликий повстанський відділ коло села Недільна. Та й цим разом ворогові не пощастило. У важкому цілоденному бою 30 листопада, при власних втратах 34 вбитими, криваво зламано ворожий наступ. У майже безнадійному положенні повстанців, одна чота сміливим маневром прорвалася непомітно на ворожі зади і несподіваним ударом завдала ворогові рішальний удар. На полі нараховано понад 160 вбитих німців».

Ось розповідь про цей бій колишнього повстанця Євстахія Кульчицького-Живайла. Він народився 1920 року в селі Кульчиці в селянській сім’ї. Чудом уцілів, перебув сталінські концтабори. Мешкав у Самборі. Помер 30 лютого 1994 року. Його свідчення чи не єдине про цей вишкільний повстанський табір і має документальну вартість.

Протягом 1942 року і на початку 1943 року німецький режим посилив репресії проти національно свідомої молоді. На станціях, на вулицях сіл і міст, на базарах, при виході з кінотеатрів поліція проводила облави. Впійманих відправляли на примусові роботи до райху або в концтабори. Особливою ненавистю до українців відзначались шуцполіцаї, баншуцполіцаї, не кажучи вже про гестапо, які складалися переважно з поляків та польських фольксдойчів, що дуже ревно прислуговувались німцям. Свідомим українцям було дивно з того факту. Німці напали і розгромили та окупували Польщу в 1939 році, а вони, поляки, служать їм і то дуже ревно, демонструючи особливу ненависть до українців.

За рекомендацією мого зверхника з ОУН Володимира Ворончака в серпні 1943 року мене направили у вишкільний табір біля села Недільна. Пішов я туди із своєю зброєю. Табір розташувався на горі між селами Сприня – Недільна. Тут приділили мене до чоти «Карого» в сотні «Орлика». Дали мені псевдо «Богун». В цілому таборі розташувався півкурінь. В ньому нараховувалося 210 стрільці, які були розділені на дві сотні. В кожній з них по 105 стрільців, по 4 чоти.

Сотник «Орлик» був молодий, енергійний юнак, ймовірно, після матури(після закінчення гімназії). В таборі я застав вже збудовані дві півземлянки-казарми для стрільців. Кожна по 20 метрів довжини і 5 метрів ширини. Третій будинок збудовано з дерева. Це штаб куреня. В штабному будинку, в кількох кімнатах, розміщувалися шевські і кравецькі майстерні, в яких стояли ручні німецькі машинки. Там шили однострої та взуття. Недалеко від штабного приміщення були вмуровані два котли, в яких кухарі варили їжу.

Вишколом керував чотовий «Корній» та сотенний «Орлик». Майже що другий день, курінний «Омелян» приймав на плацу звіт сотенного «Орлика» про стан справ у сотні, про хід її вишколу. Табором керував курінний «Омелян», приблизно 40 років. Високий, стрункий військовик, підтягнутий, елегантний, дисциплінований. Він вимагав дисципліни від своїх підлеглих. Розпорядок дня: ранішня збірка, вмивання, спільна молитва, сніданок, військова муштра, політичне навчання. Після обіду – практичні навчання, ознайомлення з різними видами стрілецької зброї, тактика в бою, в наступі, у засідці, у відступі. Вечеря, спільна молитва, відхід до сну.

В табір приїздили політичні виховники «Медвідь», «Бей» і провідник ОУН «Оса», Терентій Піхоцький родом із села Сторона. Вони розповідали про міжнародну політичну ситуацію. Було очевидно, що німці мусять програти. В такій напруженій праці проймануло літо та осінь.

В кінці листопада за наказом зверхників одна сотня, що складалася з молодих студентів, відійшла з табору в терен у невідомому для мене напрямі. Залишилася лише наша сотня та кравці, шевці, кухарі та фірмани з кіньми.

Стійки стояли круглодобово в напрямі сіл: Сторона, Сприня, Недільна, Залокоть. Наша сотня на озброєнні мала один «Максим», совєтського зразка, кілька «дегтярів», десятизарядники, ручні гранати, кріси і кілька «папашок». На зиму були потрібні харчі. Наша чота «Карого» в жовтні була вислана в село Гординя біля Дублян реквізувати харчі з цього лібеншафту. З табору вибирались після обіду. Перейшли ми лісом між селами Сприня – Лопушна, далі через Глинне та лісом на Городище. Тут перейшли через шосе. Два рої оточили поліційну станицю, роззброїли поліцаїв, попередньо перерізавши телефонний зв'язок. Все обійшлося без єдиного пострілу. Коменданта Кучобського, який вірно служив німцям, заарештувала курінна жандармерія. Поліцаїв відпущено. Всі вони виявили бажання піти з нами в УПА. Другі два рої розгромили поліційну станицю в Дублянах. Здобуто багато зброї. Лібеншафтом управляли поляки і ми його розгромили. Забрали свині, худобу, коні з возами, борошно, крупу, цукор. Забезпечили себе на зиму харчами.

30 листопада 1943 року ввечері із села Сприня зв’язковий від станичного доставив штафету: «В село приїхали авта з німцями та кухнею». Командири радилися, чи не краще відступити з табору, бо сила в нас невелика. Окремі командири сказали, що якщо німці підуть до лісу, то ми їх роззброїмо. Наводили приклади наших успішних акцій на станиці поліції, які були проведені літом і восени 1943 року.

Раннім ранком, коли ще сіріло, розіслано стежі в напрямі сіл Сприня, Сторона, Залокоть, Недільна. Та стежа, яка пішла на Сторону, швидко повернулася і доповіла, що німці наступають. Вони, німці, захопили живими кілька повстанців, котрі везли до табору продукти. Серед них був ройовий Василь Якимів із села Сторона. Курінний «Омелян» дав завдання чоті «Карого» йти лісом в напрямі на Сторону і прийняти на себе удар, спинити німців. Решта табору буде відступати в напрямі села Залокоть. Я пішов з чотою «Карого». Зійшли з гори вниз, потім знову на гору буковим лісом в напрямі села Сторона. Ми зайняли вигідні позиції і в засідці чекали на німців.

Кулеметники з «Максимом» залягли за величезним буком і горбком. Звідтам було дуже добре видно лісову дорогу, яка пролягала через галявину, якою мусіли йти німці, бо іншої дороги не було. Віддаль до дороги не більша як 100 метрів. Кулеметником був веселий стрілець «Ковтун», який дуже добре знав зброю і з зав’язаними очима міг розбирати і збирати кулемета. Ми були впевнені, що навіть більшу силу німців ми в стані зупинити. Вже добре розвиднілося. Була десь 9 година ранку, коли із засідки ми побачили німецьку розвідку. Трьох німецьких вояків підпустили в зону нашого прицілу, але чотовий «Карий» наказав їх пропустити, а стріляти в основну масу, яка йшла колоною на віддалі 30-50 метрів за розвідкою. За якусь хвилину чотовий закричав: «Вогонь!». Заграв наш кулемет. Ми дали сильний вогонь із своєї зброї. Колона захиталася і впала на землю. Скошено також трьох перших розвідників. Ті німці, що були вдалині від нас і за деревами в хвості колони, залягли і почали стріляти в нашому напрямі із кулемета та ручних автоматів МГ, ЕМПІ. Їхні кулі нас не досягали, пролітали над головами. Ми почули крики та зойки поранених німців. Хвіст колони скрився поза деревами. Ліве крило чоти мало не допустити підходу німців ближче до наших позицій і унеможливити наше оточення. Німці посилили вогонь із МГ і тяжких кулеметів. Де-не-де вибухали міни з гранатометів, які розривалися десь над нами, над деревами, не чинячи ніякої шкоди. Галуззя дерев летіло на наші голови. Чотовий «Карий» зрозумів, що має перед собою потужну силу і, що втягуватися в позиційний бій не слід. Він послав мене, як зв’язкового, до курінного «Омелян», щоб доповісти про ситуацію і отримати розпорядження. Курінний, вислухавши мене, розпорядився німців наскільки можна притримати і помалу відступати на гору Бердо на Верх в напрямі села Залокоть.

Рівночасно з нашим боєм ми чули сильну стрілянину зі сторони Сприні та Заліктя, куди мали відступати. Наша чота, продовжуючи бій, відступила в табір, навколо якого були добрі укріплення – глибокі рови, з яких можна було прицільно вести вогонь.

Опинившись в таборі, ми помітили, що німці підбігають з протилежних напрямів: з Сторони, Сприні, Недільної. Стало страшно. Ми оточені. Частина вогню нашої чоти була скерована проти одних і других. Віддаль між ними була не більше 250-300 метрів. І тут почався шалений бій між німцями. Кожна із сторін, очевидно, вважала другу своїм противником. Ми тим часом, ведучи вогонь по німцях, відступили в напрямі села Залокоть. Прорив в оточеному перстні зробили головні сили сотні, які відкинули німців далеко з гори вниз, і ми цим коридором скористалися. З нашої чоти загинуло 6 стрільців. Прізвищ і псевд не пам’ятаю. Як мені стало відомо пізніше, сотня втратила 32 вояків. Німецькі втрати – понад 160 вбитих.

Десять повстанців та їх симпатиків німцями було захоплено в полон та повішано в Дрогобичі на ринку 2 грудня 1943 року. Їх прізвища: Василь Цимбаляк та Гриць Макар із села Сприня, Василь Якимів, Іван Хом’як та Гаврило Жентичка із села Сторона, Михайло Дмитришин – с. Уличне, Осип Фім’як – с. Созань, Михайло Петрів – м. Дрогобич, Степан Копач – с. Підбуж, Дмитро Брик – с. Кружики.

А 27 серпня 2017 року новим поколінням борців за волю України на чолі з Дмитром Ярошем відкрито унікальну Вежу Пам'яті.

Теги: Наша історія


Блог Алли Мегель

"Сектор Правди". Хто ми і які наші цілі

"Сектор Правди" - це волонтерська команда журналістів-документалістів, яка розпочала свою роботу в 2015 році, на фронті, як інформаційний підрозділ Добровольчого Українського Корпусу (пізніше УДА).

Вся робота, пророблена нами за цей час, зібрана на даному сайті, каналі Youtube, соціальних мережах та річних звітах: 2016, 2017, 2018

Головний проект, над яким ми працюємо - це проект зі збереження української національної пам'яті "Жива УПА". Вже знято перший та другий фільми циклу.

Найціннішим ресурсом для «Сектора Правди» є час, тому ми намагаємося використовувати наявні обмежені ресурси із максимальною ефективністю. Найобмеженішим нашим ресурсом і найбільшим викликом на даний момент є фінанси.

В той час як на фронті проходять бойові дії, на інформаційному фронті точиться не менш запекла боротьба. За роки війни ми навчилися протидіяти та запобігати ворожим інформаційним атакам, але найважливіша битва ще попереду. Це битва не проти когось, а ЗА розум та серця наших співвітчизників.

Роль та місце національної ідеї у постіндустріальному цифровому суспільстві, у світі біткоїнів, блокчейну, безпілотних авто та нейронного мережива на перший погляд здається невизначеною.

Вражаючі технічні прориви вимагають відкритого суспільства. Неможливо створити передову технологію, не маючи доступу до глобальної бази знань та вже існуючих технік. Неможливо підштовхнути людство до нових горизонтів без широкої комунікації на всіх етапах процесу. Неможливо виточити нейронну сітку на токарному станку.

Ми живемо в той час, коли знання, отримані 10 років тому, вже є застарілими, а традиційно важливі вміння та навички перестають щось важити. Ми переживаємо трансформацію людського світогляду, безупинно стикаємося із новими смислами, ламаємо бар’єри або спостерігаємо, як хтось ламає те, що ще вчора здавалося непорушним.

П’ять років тому неможливо було уявити навіть теоретичну розмову про те, що безробіття – це нормальній стан суспільства. Сьогодні ж ведеться глобальна дискусія із цього питання із залученням відомих бізнесменів , журналістів, вчених.

Питається: як у такому світі можуть існувати націоналісти? Яке їх місце серед робототехніки, кіберспорту, великих даних та кріо-кулінарії? Чи, може, наше майбутнє – це ліберальна безідеологічність на базі необмеженого споживання?

У світі майбутнього, крім чисто візуальних та біологічних, між людьми ставатиме все менше розбіжностей. Стиратимуться рамки соціальних груп, професій. У цьому контексті усвідомлення своєї національної ідентичності є важливим фактором формування соціокультурних спільнот. Нація має залишитися тим чинником, який нас поєднує.

На сайті науково-ідеологічного центру ім. Донцова дуже влучно сказано про трансформацію суті економічного націоналізму. Вважаю, що цей підхід можна застосувати і до інших сфер. Націоналізм в сучасних умовах не може мати форму виключно протекціонізму, він має балансувати між протекціонізмом та експансією.

Говорячи про інформаційну сферу ми говоримо в першу чергу про експансію, про створення цифрової нації, генерацію таких масивів інформації, які не дадуть загубити нашу ДНК у віртуальному просторі. Не дадуть витіснити її з інформаційного поля або знищити зумисно.

Здається, що мова йде про високі матерії? Їх дуже просто опустити на землю. «Сектор Правди» наголошував і буде наголошувати на тому, що українцям потрібно якнайбільше ВЛАСНОГО ЯКІСНОГО контенту та потужні ЗМІ. Тільки так ми можемо формувати власний потік інформації та захищати його від ворожих дій.

Беручи до уваги існуючі тенденції, вважаю, що дуже скоро ми зіткнемося із ситуацією, коли назва політичної сили, яка формально знаходиться при владі, не матиме значення. Значення матимуть структури, здатні працювати на рівні окремих громад та організовувати їх на спільні дії.

Головна редакторка порталу "Сектор правди", режисерка проекту "Жива УПА" Марія "Яремчук"


Новини

  • Жива УПА частина 3: "Я не з неба". Трейлер

    "Я не з неба" - третя частина документально-ігрового циклу "Жива УПА" від "Сектора Правди". Цього разу ми розповідаємо історію єдиного живого командира УПА, Мирослава Симчича, як завжди, ні слова не змінивши, лише доповнюємо цифрами, документами, фактами. Фільм вийде за декілька місяців, але сьогодні ми готові презентувати трейлер до нашої нової роботи.

    Образ Мирослава Симчича втілює боєць добровольчого підрозділу друг "Вогонь".

    Музика: "Зродились ми великої години"

    Аранжування: Григорій Лук'яненко, "Рутенія"

  • "Сектор Правди" у 2018 році

    Звітувати саме 31 грудня для «Сектора Правди» річ традиційна. Зазвичай в останні дні року навантаження таке, що сісти, подумати і якось систематизувати пророблену за рік роботу можна лише у цей вранішній час, коли призначати ділові зустрічі вже пізно, а різати Олів’є ще рано. Звітність – це взагалі наш фірмовий маркер. За роки існування проекту ми навчили звітуватися багатьох, що дуже тішить.

    2018 завершиться завтра. Це четвертий рік існування «Сектора Правди». Не побоюся назвати його знаковим. Сьогодні вже можна зізнатися, що на початку року ми перебували у кризі: від команди лишилося двоє, зйомки не просувались, по всім ініціативам прилітали лише відмови. Питання полягало не лише в нестачі коштів для продовження роботи. Ми так часто останнім часом чули «у вас нічого не вийде, це все нікому не потрібно», що підсвідомо почали вірити в те, що проект, дійсно, «не відбувся».

    Взяти себе в руки допомогла успішно проведена кампанія з фінансування «Повстанського танго» на «Спільнокошті». В нас повірили і нас підтримали люди, котрим наша робота виявилася потрібною. А вже на прем’єру фільму восени зібралася повна зала глядачів, і, традиційно, ніхто не хотів розходитися після показу. Значить, наша робота, дійсно, потрібна.

    Буває так, що ти сам обираєш свій шлях, а буває, що шлях обирає тебе. І вже не має значення, наскільки він важкий чи тернистий. Цього року нам довелося повернутися до навчання і глибше опановувати кінопрофесії. Довелося обрости залізною бронею, щоб витримувати чергові відмови та хамство на кшталт «знову ви тут зі своєю УПА, набридли вже ці патріоти». Довелося по-новому розставити пріоритети в роботі і переглянути перелік задач.

    Ми перестали перейматися невдачами і сконцентрувалися на здобутках. Ми перестали боятися поразок, бо перемоги та поразки – це умовність. Натомість, має значення лише рух вперед до поставлених цілей.

    Нам не потрібен нічий дозвіл чи схвалення, щоб знімати своє кіно та вести інші проекти. Нам потрібні лише ви, наші друзі, глядачі та шанувальники, ваші очі, ваші думки.

    Дякуємо, що були з нами в році, що минає. Зустрінемося наступного року!

    Сектор Правди звіт за 2018 рік
  • Вшанування найстаршого воїна-добровольця відбулося в НМІУ

    Увічнення пам’яті про звитягу добровольців захисників української держави, що стали живим щитом зі зброєю на шляху окупанта, - одна з основних цілей «Сектора правди». Тому ми щиро долучились до церемонії занесення у Книгу рекордів України імені найстаршого в Україні добровольця - бійця 5-го Окремого Батальйону Української добровольчої армії, 77-річного Бориса Антоновича Мельника (позивний - друг Тихон).

    Борис Мельник на війну пішов після того, як його двоє синів зі зброєю в руках вийшли з Іловайського котла. З вересня 2014 р. та по теперішній час воює у складі 5-го Окремого Батальйону Української добровольчої армії, тобто вже 5-й рік на війні. Троє дітей нашого побратима теж пройшли горнило боїв з окупантами на Донбасі.

    Детальніше...
  • "Повстанське танго" - прем'єра 20 жовтня в НМІУ

    - Чому в українському суспільстві й досі не звучить щира й правдива розмова про УПА?

    - Чому, на противагу Січовим Стрільцям та УНР, подвиги вояків Української Повстанської Армії нині – поза зоною уваги реєстрових ЗМІ та офіційних науковців?

    - Як плелись інтриги навколо підпілля ОУН та УПА? Хто був автором легендованого підпілля, що кинуло чорну тінь на справді народну визвольну армію?

    - Як була викрита й знищена верхівка чекістської мережі в лавах ОУН, що більше 20 років плелась у високих кабінетах НКВС?

    - Як молода дівчина з Житомирщини Людмила Фоя стала ключовою фігурою найгучнішої розвідницької контргри?

    Документальні відповіді на ці питання – у другому фільмі циклу «Жива УПА» - «Повстанське танго».

    Прем’єра нової роботи «Сектора правди» буде представлена в Національному Музеї Історії України

    в рамках проекту «Дні УПА в Національному музеї історії України, м.Київ, вул. Володимирська, 2» 20 жовтня 2018р. о 16.00.

  • Урочиста передача нагород Василя Процюка та Василя Кука відбулася в НМІУ

    17 серпня в Національному музеї історії України відбулася церемонія урочистої передачі до музейної колекції – нагороди «Золотий хрест бойової заслуги» начальника штабу УПА-Південь Василя Процюка ("Кропиви") та «Золотого хреста бойової заслуги» Василя Кука.

    "Сектор Правди" із радістю відвідав пам'ятний захід та ділитсья із вами відео. Радимо прослухати спогади Миколи Процюка та Наталії Осьмак. Такі історії - одна із причин, чому ми працюємо над проектом "Жива УПА".

    Детальніше...