"Віннєту"... Таке псевдо йому дали побратими за те що дуже влучно стріляє з "лука" різних калібрів, бо в дитинстві займався стрільбою.
Надєєв Ігор Іванович, сержант, головний сержант 4 роти 2 механізованого батальйону 53 ОМБр.
Ігор Іванович народився в м.Цюрупинськ. Дитинство та юність пройшли в цьому ж місті. Після закінчення середньої школи отримав спеціальність слюсаря та пішов працювати за фахом. Через деякий час змінив місце роботи на начальника зміни однієї з торгових мереж.
Народився в 1989 році в смт. Арбузінка Миколаївської області. Дитинство пройшло в цьому населеному пункті.
В юності займався футболом та КВНом, був капітаном команди "Доза", з якою виграв кубок м.Миколаїв.
В дитинстві мріяв стати вчителем і свою мрію здійснив.
У 2011 році закінчив Миколаївський Національний Університет та пішов працювати вчителем фізичної культури та предмета "Захисник вітчизни" до рідної школи, де незабаром став классним керівником.
На початку російської агресії на Сході України разом зі своїми учнями почав збирати допомогу бійцям та робити патріотичні акції. Почалась четверта хвиля мобілізації. Євген був призваний до лав Збройних Сил України. Прибувши до 53 ОМБр, командир взводу лейтенант "Вчитель" відразу завоював повагу серед своїх бойових побратимів.
Незважаючи на різницю у віці, його підлеглі слухали свого бойового командира як батька. Під час боїв в районі населеного пункту Авдіївка "Вчитель" був призначений командиром механізованої роти.
Хочу вам розповісти про наших побратимів – друга Коваля та друга Крапаля. Нас познайомив добровольчий рух, прагнення вибороти краще майбутнє Україні та дати тягла окупантам.
Ці хлопці абсолютно різного віку, вподобань, мрій, але любов до рідної землі їх об’єднала.
Ми часто спілкуємось, листуємось. Не було й дня, щоб про них не згадувалось. Ми молимось,отримуючи тривожні новини з передової, аби наші добровольці пережили атаку і дали гідну відповідь ворогу.
Я можу сказати, що горджусь нашою дружбою, пишаюсь, що можу назвати їх побратимами, і хочу, щоб про них дізналась вся -країна. Це наші герої - Волиняки, котрі славляться неабиякими подвигами. Коли я думаю про це, то розумію, що перемога над ворогом вже близько.
Він не лише парамедик. Хлопець-спелеолог, освічений та розважливий - знахідка для батальйону! Його присутність на передовій додає відваги і заспокоює, як надійний тил! Не вірить у забобони, переконаний - перемога за нами! Дякуємо Мангусту за його працю, жарти, і поради.
Начальник Медичного Управління та реабілітації поранених Добровольчого Українського корпусу.
У 18 добровольцем пішла на передову в складі ДУК. Парамедик. Не маючи медичної освіти, ця дівчина змогла організувати рятування поранених на полі бою, стабілізацію і транспортування їх в тил.
Врятувавши не один десяток бійців і побачивши, що надання допомоги пораненим та рівень знань санітарних інструкторів знаходяться у жалюгідному стані, задумала і створила найефективнішу на той час в Україні службу польової медицини – окремий батальйон «Госпітальєри». Допомога всім пораненим і хворим на передку (не лише ДУКівцям, а й бійцям Нацгвардії, ЗСУ тощо) плюс багатоденні вишколи за методикою «глибокого занурювання», роботи парамедика в умовах реальної імітації бою – ось що стало запорукою успіху і поваги до Госпітальєрів.
Стрункого, високого Ювеліра важко не помітити серед бійців батальйону. Завжди спокійний, врівноважений, а в розмові цікавий та стриманий. Соромився, коли я попросила розказати про себе, та на наступний день мені таки вдалось трішки розговорити Дмитра. Завжди з цікавістю слухаю, як наші хлопці говорять не тільки про війну чи зброю, а й просто про захоплення, про вподобання. Війна закінчиться, і всім нам повертатись до звичного, мирного життя. Захоплююсь розповідями бійців про їхні долі до АТО, адже за цей час вже у своїй уяві вималювала певний образ хлопців, який ламається, як тільки вони розповідають про себе.
Ювелір родом з Житомирщини, в 14 років закінчив Суворовське училище в Казані, пізніше вчився в Нижегородському училищі тилу. З 1998 р. проживав у одному з найбільших міст Російської Федерації.
З ним з’являється впевненість, що безвихідних ситуацій не буває, як і запитань без відповідей, та історій без добрих закінчень. Колись його неймовірні розповіді хтось випише у "Пригодах друга Альфи", в томах:). Альфа пройшов жахи афганської війни, втратив друзів і навчився жити зі спогадами про неї, тому його поради з досвідом. А ще немає роботи, якої не вмів би Альфа. Від дієтичної кашки до екстремального водіння... Чоловік-свято, без перебільшень, для всього батальйону! Добре, що ти є!
Рік тому перша група бійців Правого сектору зайшла на бойову позицію старого терміналу аеропорту м.Донецьк. Вони зайняли найнебезпечнішу позицію «Єнот». 18 добровольців практично без зброї, спорядження, важкої техніки утримались на позиції. Більш того, за допомогою воїнів ЗСУ, бійці Правого сектору зачистили ворожих спец призначенців з Омська. Згодом саме завдяки нашим хлопцям всіх, хто воюватиме в аеропорту називатимуть кіборгами.
Друг Козачок… Спокійний, врівноважений молодий хлопець. Як і більшість бійців ДУКу, до подій Майдану жив звичним життям, – буденні справи, друзі, сім’я... Події в центрі столиці торкнулись тих струн душі, які ми звемо Патріотизмом. Вирішивши певні сімейні справи, Олександр (так звати нашого героя) вирушив на Схід боронити свою Землю від російсько – терористичного загарбника. Під час перебування на прифронтовій базі, хлопця разом з побратимами відправляють на бойове завдання, яке закарбується в його пам’яті назавжди. Адже входив у склад групи, яка була направлена в аеропорт Донецька. Бійці даного підрозділу довго "просились" на бойовий виїзд, та їх не відправляли. І от – Аеропорт! Командири вирішили, що пора й Правому сектору долучитись до звільнення донецького летовища від загарбників.
На початку травня 2014р. разом з харківськими ультрас я поїхав будувати блокпост в прикордонній смузі в N-ському районі Харківської області. Збиралися з другом, передзвонювалися, радилися, що будемо з собою брати, що ні. Теплі речі, змінне взуття, запас сухого пайка, ліхтарі та багато-багато іншого, - на щастя, друг їхав на своїх «жигулях», тому місце було. Основна маса хлопців їхала на найманому автобусі, а ми - навантажені по дах - слідом.
Приїхали і побачили, що місце абсолютно голе і порожнє, хоча людина, яка відповідала за організацію всього руху, запевняла, що, як мінімум, палатки там вже повинні бути. У підсумку - порожньо.
Благо, в той момент у районі вже працювала зведена прикордонна ММГ зі Львова. За кілька хвилин приїхали їхні хлопці, познайомилися. І, бачачи наше далеко не найкраще становище, одразу ж стали нарізати стовпи і взялися майструвати намет, як кажуть, з того що було. А було не так вже й багато. Тридцять чоловік міських хлопців, які готові битися, але не горять бажанням гарувати. Та й, відверто кажучи, будувати теж практично було ні з чого... Той брезент, який був знайдений, після установки виявився якимось польовим ангаром для легкової техніки, як ми зрозуміли, просто кажучи, дві стінки і дах. Ночували в результаті, не в наметі, - холодно - вирили невелику яму і розвели в ній багаття, розклали навколо мати, і так спали.
Роман "Чеcний" Стойка - командир 1-го ЗБАТ ДУК ПС. Багато суперечливої інформації можна зараз про нього знайти у ЗМІ. Однак, версія бійців батальйону - людей, які «варяться» з ним в одній каші вже півтора року - суттєво відрізняється від версії журналістів. Як ви думаєте, кому видніше?
Франківець Сергій Мороз з січня цього року перебував в АТО, у найгарячіших точках. Він госпітальєр ДУК ПС — вивозив поранених з поля бою. Потім вивчився на капелана, тепер лікує душі бійців. А ще вони разом з дружиною Тетяною возять на Донбас допомогу для побратимів.
