

«Друг людини»
Колись для древніх культур вміння влучно кидати ножі було запорукою виживання. Згодом це стало атрибутом цирків та вуличних (а згодом і теле-) шоу. Сьогодні ж це мистецтво активно проникає в маси, формуючи окрему, своєрідну і вільномислячу субкультуру. В містах з’являється все більше яток із метальними ножами (втім, ці знаряддя годяться тільки на перших порах, «професійні» ж ножі, зазвичай, доводиться замовляти). Все більше ентузіастів, ідучи додому з роботи, завертає до найближчої лісової посадки чи парку, аби повправлятися у цьому вмінні. На історичних фестивалях все частіше з’являються мішені, де за символічну плату можна опанувати основу поводження з ножем та спробувати свої сили, а на спеціалізованих виставках холодної зброї проводяться міжнародні змагання. Більше того – не так давно в Україні відкрився перший спеціалізований заклад, тир «Спадок», де регулярно відбуваються зайняття і працюють фахові інструктори.
Метання ножів у сучасному вигляді, або, як його ще називають, фрінайф, лежить на межі між бойовими навичками (хоча сам метальний ніж практично не розглядається як зброя), цирковим мистецтвом та ковальською справою. Більшість професіоналів починають своє сходження з дерев та парканів. «Все почалося звідки – звісно ж, з індіанців! – ділиться спогадами трикратний переможець змагань із метання ножів «Сталева грань», колишній інструктор спортивно-метального стенду «Спадок» Денис Поліщук. – Кожна дитина, що надивилась фільмів про індіанців, а пізніше – про ніндзя, кожен поважаючий себе хлопака був зобов’язаний вкрасти з кухні ножа, піти в ліс чи до найближчого паркану та спробувати свої сили! Серйозно я почав цим займатися після того, як в одному з клубів побачив виступ подружжя Шкурадько, де були трюки з метанням ножа, що мене надзвичайно вразили і надихнули. І одного дня, взимку, коли був мороз, я подумав, що якщо я зараз не візьму ніж і не поїду в Гідропарк, ніколи цьому не навчуся. Можна було, звісно, почекати потепління, але я вирішив, що тоді також знайду собі якусь «відмазку». Тож взяв ножі і поїхав метати по снігопаду. Як не дивно, у мене почало швидко виходити: за дві години тренування, з трьох метрів у мене встрявали в сосну вісім із десяти ножів.»
Найпростіший варіант кидання – з трьох метрів в півоберта – починає виходити практично відразу, і цей факт захоплює і затягує. Азарт змушує забути про втому після робочого дня, і от новачок уже кілька годин поспіль гатить ножами по цілі. «Це річ, яка добре допомагає висловити накопичені, наболілі почуття – багато хто помічає, що, після того, як пометав ножі, на душі стає спокійно, добре, розслаблено, - розповідає інструктор та психолог за сумісництвом Віктор Агре. – А, крім того, метання ножів добре допомагає пропрацювати блоки тіла. Якщо у людини є якась замкненість, комплекси, невпевненість, це відображається не лише на психіці, а також на тілі – певними затиснутими м’язами. І от метання ножів змушує тіло розслабитись. Якщо не вмієш розслаблятися, у тебе не вийде доброго кидка. І тому у процесі метання я навчаю людей розслаблятися. Зняття блоків – цікавий ефект, який я спостеріг.»
Градація майстерності
Якщо початківцям і аматорам для щастя достатньо ножів і мішені, то професіонали розважаються більш вишукано. Це і гра в «хрестики-нулики», де поле бою – мішень із позначеними на ній «кораблями», і «двобій», коли з листів паперу на мішені викладається символічна фігурка людини, і противники по черзі поціляють у фігурки одне одного – якщо влучили в «ногу», суперник мусить надалі кидати, стоячи на одній нозі, якщо в «праву руку» - мусить кидати лівою, і так далі. Критеріїв майстерності існує чимало. «Для себе я виділяю наступні критерії майстерності: по-перше, це точність, - розказує інструктор, рятувальник за сумісництвом Олександр Стерліков. – По-друге, можливість вражати мішень з якомога більшої дистанції. По-третє, це можливість вражати ціль різними способами із різною кількістю обертів. І четвертий критерій – це здатність вражати мішень із різних незручних положень – в русі, в перекиді, з розворотом, зі зв’язаними руками тощо».
«Вищий пілотаж» - це вправи з елементами екстріму, як то кидання «міліметронів» навколо людини, що стоїть біля мішені, ловіння ножів в польоті голими руками тощо. Хоча, за словами майстрів, екстрім в цій справі більше видимий, здатний вражати глядачів на різного штибу «показухах», направду ж це – відточена техніка та чіткий розрахунок: «Те, що виглядає видовищно – трюки в цирку або по телевізору – це, насправді, вивірені кидки, - розповідає Віктор Агре. – Це задана дистанція, це напрацьована техніка. Я почав кидати ножі біля людини, коли зрозумів, що влучити мимо людини набагато простіше, ніж влучити в неї. Якщо ми хочемо влучити у кружечок діаметром десять сантиметрів – питання, що простіше: влучити в нього, чи влучити мимо? Просто є зона, в яку неможна поціляти в жодному разі. Для цього потрібно випрацювати техніку, яка дозволяє чітко стабілізувати ніж в польоті, аби він із заданої дистанції приходив завжди заданим чином. У таких випадках небезпеку представляють не «промахи», а рикошети, коли ніж не втикається. Точності з однієї певної дистанції можна досягти досить швидко. Тут важливіший психологічний фактор, який необхідно подолати». Одним із поширених міфів в «навколометальній» тусовці є міф про небезпеку подібного зайняття. Натомість, це значне перебільшення: по-перше, як і будь-яка фізична активність, метання ножів має потужний заспокійливий вплив, і любителі цієї справи зазвичай умиротворені та позитивні люди. На метальні ножі видаються спеціальні документи про те, що цей ніж не є холодною зброєю – попри погрозливі з виду розміри та вагу. Зазвичай подібне свідоцтво видається при покупці або замовлення знаряддя, в противному разі його можна отримати у будь-якому відділу міліції, за символічну плату, пред’явивши ножі спеціальній експертизі. «Я би не назвав ніж небезпечною і агресивною зброєю, як прийнято вважати, - зазначає Стерліков. – Бо, якщо поглянути на історію вбивств, то тими ж, наче безпечними, лопатою, ременем чи шомполом від автомату було вбито значно більше людей, аніж метальними ножами. Насправді ніж є більш розвивальним знаряддям. Це, швидше, розвиток особистості, аніж ураження противника.»
Індіанський спадок
За словами інструкторів, найкраще розвинена ця майстерність у США, адже саме там, біля древніх індіанських культур лежать її витоки. Натомість, американці менш схильні до експериментів, роблячи наголос на класичну техніку. В той час, як у країнах СНД, куди мода ця почала проникати, максимум, за останні 20 років, майже кожна школа прагне виробити свій авторський стиль, певний особливий спосіб і особливу манеру співпраці з ножем. На жаль, Україна дещо пасе задніх в порівнянні із сусідами – у нас цей рух тільки починає зароджуватись, існує один спеціалізований клуб та один заклад ширшого призначення, де, окрім всього іншого, стоїть ножова мішень. Майстри тренуються у винайнятих гаражах або ж у лісі.
Проте, своя специфіка роботи у нас простежується досить чітко: «В країнах СНД існує багато шкіл, всі різні, всюди своя техніка, відточена до філігранного рівня, - розповідає Олександр Стерліков. – У нас ситуація дещо інша. Ми намагаємось, окрім класичних прийомів, характерних для всіх шкіл, оволодіти усіма техніками, запозичити звідусіль потроху. Звісно, є свої нюанси, характерні виключно для української школи, але окрім того ми намагаємось перейняти усе цікаве, що є в інших».
Фестивальний рух також віддає належне новій забаві – ножові мішені та змагання з’являються на київських фестивалях «Сталева грань» та «Майстер клинок», на запорізькому фестивалі «Щелезуб», є нагода покидати і на заходах, організованих історичним парком «Київська Русь» у селі Копачів.
«Метання ножів – це спосіб висловити себе, щось внутрішнє, що дуже важливо випустити назовні, так само, як у художника, котрий пише картину, чи музикант – композицію, - ділиться Денис Поліщук. – В душі кожного чоловіка живе дитина, в душі кожної дитини живе індіанець, ніндзя, мушкетер, спецназівець... і випустити цю внутрішню дитину, дозволити їй висловити себе – мені здається, це один з найкращих дарів, котрий може дати метання ножів.»