Актуально:      Фронтовий щоденник     

Відродити українську Україну – це змінити стиль власного життя

Колись давно, році так у 1989-му довелось мені бути присутньою на мітингу у Запоріжжі. То були часи раннього постсовка, і мітинг викликав велике зацікавлення, на ньому почувались так, як у теленовинах із США, чи Заходу, який щойно перестав «загнивати».

Мітинг був скликаний на захист української мови від утисків. І ми з колегою – тоді завучем школи, у якій я працювала вчителем української мови і літератури (і, до речі, на власній шкурі і нервах відчула ті самі утиски, проти яких виступали на мітингу) – пішли на цю дифіляду і попросились там виступити.

Нам було що сказати. Ми не особливо тоді занурювались у історію українських визвольних рухів, але гени українські були в нас домінантними. Молодь на чолі з мудрою викладачкою історії, що була у нас одним із найстарших завучів, заснувала у своїй рідній 59-й з поглибленим вивченням англійської щось на кшталт «Просвіти»: діти і вчителі співали в українському хорі і грали  разом  на одній сцені вистави українських драматургів. Ті, хто був звільнений від вивчення української мови (було таке право у батьків, і у мене на уроках на початку вчителювання сиділо до десятка звільнених від рідної мови), такі от діти до хору і театру не допускались. У нас, мабуть, була єдина школа в Запоріжжі, де учні зі сльозами просили повернути їм право вчити українську. Саме про це ми й хотіли розповісти на мітингу: як складно, нервозатратно, але неухильно і навіть азартно ми повертали дітям їх рідну мову.

І нас обсвистали. Якби у мітингуючої публіки були гнилі помідори, то нас би й ними закидали.

- Ну, чому, чому так? – Ображено обурювалась я – з нас двох більш емоційна.

На що мій колега з усмішкою (він багато чого у житті сприймав і сприймає з гумором) відповів:

- Ти псуєш їм статистику!

З того часу пройшло багато років. Я покинула школу, побувала і бізнес-вумен, і бізнес-тренером, і навіть військовим журналістом. Але псувати статистику – це, мабуть, моя карма. Я і досі не люблю перебільшень, не підкріплених діями заяв та видавання бажаного за дійсне. Мене так і тягне підрахувати в цифрах, скільки у тих чи інших деклараціях чужої ворожої волі, а скільки власного недбальства, недалекості, ліні і пофігізму. І це дуже важко уживається в моїй роботі з необхідністю писати якісь переможні реляції чи PR-матеріали. Коли конфлікт між дійсністю і вимогами замовника статей викликає почуття нудоти, я йду геть.

Мій досвід вчить: ми любимо шукати ворогів зовні, мітингувати проти «проїсків» тоді, коли вони на 50% - в середині, іноді – в середині нас самих. І це часто не зла воля, а просто лінь, тупість, недбальство і недалекоглядність.

 

НПУ Драгоманова НПУ Драгоманова

Ось фото, зняте мною в одному з корпусів педагогічного інституту – внз, де готують тих, хто вчитиме завтра дітей України історії, мови та літератури. Мимо оцих бордів вони проходять щодня, і ці назви, ці ідіоми закарбовуються в їх свідомості, непомітно формуючи стиль їх мислення (адже стиль – це те, чим ми себе оточуємо), а відтак і дій. І вони підуть з цим у школи, коледжі та інститути. Вчити наступне покоління ідеології совка.

За чиїми вказівками висять тут ці стенди? Чия зла воля примушує студентів сприймати видатних людей України, видатних діячів цього вузу як героїв імперії, час якої для українців на щастя минув? Сумніваюсь, що ця воля – зла, що такі рішення прийняті якимось добре законспірованим «штірліцом». Скоріше, це просто пофігізм і недбальство. Тупе непомічання диявола, котрий, як відомо, ховається у дрібницях.

Слова, написані на цих стендах,  мають значення! Повірте, буває так, що й - вирішальне значення! Втративши на Донбасі півсотні побратимів у війні з тим, хто «встал на защіту русскогаварящего насєлєнія і русскага міра», я знаю, про що кажу.

Ми не можемо змінити образ мислення росіян у Росії, змінити політичні рішення їх і нашого уряду. Але змінити стиль нашого життя, стиль життя наших дітей ми цілком можемо. Змінюючи ось такі деталі. І це – справа нашого з вами життя. Цією статтею я роблю свій крок. Хто зробить наступний? Я напишу про нього.

Теги: Блог Алли Мегель