Ліля

Історію про Лілю я буду точно розповідати своїм онукам, якщо доживу.

Вона почалась у кінці червня минулого року з моєї другої поїздки на фронт у якості волонтера. Тоді в Амвросіївці ми з хлопцями набрали телефонних номерів у бійців 72 Бригади, щоб переконатись, що продукти й речі, які ми привезли, точно попадуть на дальні блок-пости. Й свої номери теж пороздавали.

Не встигла приїхати додому – дзвінок:

- Ви журналіст Алла Мегель?

- Так, я журналіст.

- Вас турбує командир 2-го батальйона 72 Бригади. Ми зараз стоїмо в Донецькому аеропорту. Ви можете написати те, що я Вам скажу?

- Так, можу. Кажіть!

- Кожного ранку до нас приходять сепари з білим прапором і пропонують здаватись. Звичайно, ми не здамося. Але у нас питання: якщо можна створити коридор для виходу сепаратистів у рашу, то чому не можна зробити коридор, щоб нам підвезти воду і їжу? Напишете?

- Так. Обов’язково напишу!

Я написала. У газети. Але спочатку розмістила постом у Фейсбуці. Через хвилин 15 отримую особистого листа. Пише якась дівчина: «Дайте координати бійців, я підвезу їм їжу з Донецька». Телефоную хлопцям, кажу, що не знаю, хто це пише, переживаю, може, сепаратистка якась.

- Та, давайте мій телефон, – каже комбат, – гірше не буде!

Пишу їй телефон. Через деякий – зовсім короткий – час отримую повідомлення, що все гаразд, їжу і воду батальйон отримав. І підпис – «Ліля Сова». Потім був ще один лист, після моєї публікації «Війна і горілка». Ліля написала, що я ще м’яко говорю про проблему пиятики, насправді все набагато гірше. І знову тиша. Втретє я почула про Лілю, коли розповіла своїй подрузі Валентині Леонідівні Олефіренко (Мем Баші) – людині, що вклала більше сотні тисяч власних грошей (не гривен!) в армію і ДУК – про перше знайомство з проблемою ДАП.

- Ліля Сова? – Вигукнула сміючись Мем, – так це ж моя учениця! І вона вже не дівчина!

Земля має форму валізи, – резюмувала я, й ми домовились, що Мем колись влаштує нам зустріч.

Але зустріч влаштувалась інакше. На базу сьогодні приїхала знімальна група, що робить фільм про аеропорт. Все – як завжди: прийом, кава, планування, вибір місць для зйомки. Герої фільму курять з авторами.

- Ще має під’їхати волонтерка, яка перша починала забезпечувати бійців в аеропорту, – каже мені Поліна Толмачова.

- Так першою ж була Ліля Сова? – Серце трошки тьохнуло в грудях.

- Ну, я не знаю, як її звати.

Я впізнала її, як тільки Ліля вийшла з машини, хоч ніколи не бачила. Як ми обіймались! Збоку це, мабуть, виглядало так, наче зустрілись рідні сестри після тривалої розлуки. Відірватись одна від одної не могли. Кіношники завмерли, спостерігаючи за нами, а ми сміялись, обіймались і з усіх сил тамували сльози, – ми ж на війні.

Я не могла повірити, що нарешті бачу її і тримаю в обіймах. Ту саму Лілю, що з окупованого Донецька через сепарські блок-пости везла харчі нашим. І не тільки харчі. Тепловізори й нічники, приціли й купу всього потрібного ховала, наприклад, у мішки з курячим кормом «Бабусі в село везу! Курей нічим годувати!» Це потім у машині з’явилось подвійне дно. Ту Лілю, яку навіть сусіди-сепаратисти не здали, хоч її помешкання, як і всяка хата волонтера, більше нагадувало склад. Ту несамовиту Лілю, яка жбурнула гранату в «Дьюті Фрі», коли снайпер підстрелив чергового бігуна за спиртним.

Робота Лілі на фронті далеко не обмежується волонтерством, але це вже я буду розповідати своїм онукам. А поки що – роздивляюсь фото й знову переживаю ту мить, коли побачила її: у військовій формі, з непокірною копицею темного волосся і усмішкою – такою сонячною, яка може бути тільки в тих, хто не раз заглядав в очі смерті.