Мистецтво як зброя: як війна формує нову українську культуру
Документальний серіал «Новий коd_» — про воїнів, які навіть на фронті залишаються митцями.
Повномасштабна війна зруйнувала сцени, театри й кінофестивалі — але водночас дала початок новій мові української культури. Там, де лунають вибухи, народжуються пісні. Там, де зникають міста, з’являється поезія.
Саме про це розповідає документальний серіал «Новий коd_» — проєкт, який фіксує, як на фронті народжується нова культурна ідентичність: чесна, оголена, справжня.
«Війна не знищила творчість — вона зробила її силою, що об’єднує. Мистецтво стало зброєю, якою ми тримаємо свій культурний фронт», — каже режисерка Марина Чанкова.
Подія у Львові
Днями у Будинку Воїна у Львові відбулася подія, що зібрала митців, військових і глядачів: відкриття фотовиставки та показ документального вебсеріалу «Новий коd_». Це була не просто культурна презентація — це розмова про те, як війна формує нову мілітарну культуру.
Авторка і режисерка Марина Чанкова, відома своїми документальними фільмами про силу людяності в темряві війни, представила історії воїнів-митців, які перетворюють творчість на зброю.
У рамках події показали фотографії фронтового оператора Антона “Стронга” Печатнова (Третя окрема штурмова бригада) та фотографки Дар’ї Чупрун — візуальні свідчення краси й стійкості серед руїн.
Особливо зворушливим моментом стала присутність родини Юрія Гавалка, воїна з Львівщини, який загинув у квітні 2025 року під Покровськом. Його історія звучить у другому епізоді серіалу — про город, який він посадив і який продовжує родити після його смерті.
Цей город — символ життя, що триває попри війну. І, можливо, найточніша метафора всього проєкту.
Стихії війни — як новий код
Кожен епізод серіалу побудований навколо однієї зі стихій — Води, Вогню, Повітря та Землі. Вони не просто образи, а живі символи того, що тримає українців на плаву.
«Стихії — це символи нового мілітарного коду українців. Ми переплавляємо мистецтво в силу, а війну — у нову ідентичність», — пояснює Марина Чанкова.
«Війна забрала старі сенси, але дала новий код — і саме він допоміг моїм героям відкрити справжню силу української культури».
ВОДА. Музика, що тече крізь вибухи
Герой першої серії — Олег Грабар, позивний «Дон Кіхот».
У мирному житті — композитор і продюсер. На війні — у відділі безпілотних систем Третьої окремої штурмової бригади.
В перервах між бойовими виїздами – навіть на передовій – він пише музику й створює сучасне українське мистецтво.
«Почала сама собою формуватися така штука, як сучасна мілітарна культура російсько- української війни. Як на мене, правдиво, більш чесно, коли це роблять саме військові», — каже Дон Кіхот.
Олег зібрав команду побратимів-музикантів. Разом із Монкою — бандуристкою, яка тепер пілотує FPV-дрони, та Пушком — фронтменом гурту «Діти інженерів», вони створюють музичні композиції, коли дозволяють обставини.
«В мене була ціль зібрати музикантів, які зараз військові. Ми зібралися в Харкові, поділились на три групи, зайшли в студію — і просто стали музикантами. Планували три треки, вийшло шість», — додає він.
ВОГОНЬ. Поезія, що тримає лінію
«Моє покоління плаче так, щоб ніхто не бачив…»
Ці рядки належать Павлу Вишебабі (позивний «Капелан»), письменнику й мінометнику підрозділу «Мінотавр» 68-ї окремої єгерської бригади імені Олекси Довбуша. Його слова палають так само, як міномет, із якого він веде вогонь.
«Писати треба не про те, що знаєш, а про те, що відчуваєш», — говорить він.
«Для людей творчих важливо показати, що ми тут, на фронті, разом з усіма».
Павло родом із Краматорська.
«Я виріс у російськомовному середовищі. Але після 2014 року все змінилося. Це як усе життя носити чуже взуття, а потім нарешті вдягнути своє».
Його вогонь — це не руйнування, а очищення. Це поезія, що тримає побратимів на плаву, коли світ валиться.
ПОВІТРЯ. Кіно, що літає разом із дроном
Третій герой — «Ткач», оператор-постановник кіно у мирному житті, нині — головний сержант роти безпілотних систем Третьої ОШБр.
«Люди з кіно звикли до форс-мажорів, до постійних змін, до необхідності вирішувати все миттєво. У цьому й полягає війна», — каже він.
Його стихія — повітря. Камера й дрон — ніби продовження його ока. З неба він бачить війну як величезне полотно — масштаби боїв і дрібні деталі, що вирішують долю. Разом із ним воює його кінородина — оператори, продюсери, митці. Вони керують дронами й документують історію у прямому сенсі цього слова.
ЗЕМЛЯ. Жінка, що тримає пензель і зброю
Фінальний епізод — «Земля». Його героїня — Олена Білозерська, письменниця, художниця, офіцерка. Вона на війні з 2014 року — снайперка, командирка, мати.
«Навіть заради дитини ми будемо виживати тут. Ця дитина належить цій землі так само, як і я», — каже вона.
У фільмі контраст: бронежилет і дитячі очі, окоп і малюнки. Вона пише портрети загиблих жінок-військових, повертаючи їм присутність у нашій пам’яті.
Її історія завершує цикл — як символ ґрунту, на якому тримається все. Землі, що пам’ятає все та дає життя.
Культура як фронт
«Новий коd_» — це не просто серіал про війну. Це документ часу, коли культура стає зброєю.
«Прямо на передовій народжується нова мова української культури — мова спротиву і гідності», — каже режисерка Марина Чанкова.
Культура сьогодні — теж фронт. І цей фронт не має відступу.
Коли говоритимуть про післявоєнний ренесанс України, його фундаментом стануть саме такі історії — чесні, людяні, прожиті.
Бо в них — не лише війна, а життя, яке триває.
Проєкт створено за підтримки Українського культурного фонду та 3-ї окремої штурмової бригади в рамках програми «Культурний Штурм»
