Інтерв'ю з «Правим сектором»

Серед яскравої публіки ДУКу цей підрозділ найбільш харизматичний. При чому, харизма їхня – не спільна, а індивідуальна. Кожен з них виразний і цікавий по-своєму. Вони, якими б монолітними не були, напрочуд різні попри спільність задачі. Це – охорона Провідника. Їх запам’ятовуєш в лице відразу й назавжди. Кожного зокрема. Але є одна риса, котра єднає таких різних і незвичайних чоловіків. Вона – напрочуд зворушлива: піклування про Першого. Прискіплива й дотошна мамка так не глядить свою дитину, як глядять Яроша його охоронці. Саме їх піклування стало причиною нашої поїздки в справжнісіньку зону АТО. А попросту кажучи, на лінію фронту.

Увечері 3-го зателефонував мені Влад Василь – голова інформаційної служби політ виконкому й повідомив про те, що на Першому національному нам дають аж 30 хвилин для передвиборчої агітації. Безкоштовно. У нашому випадку – це щедрий подарунок. Підозрюю, що це чиясь політична воля (навіть здогадуюсь, чия) – ігнорувати здобутки «Правого сектора» у цій війні. Здебільшого, напряму коментуючи події в Пєсках, чи аеропорту, ведучі новин говорять «бійці АТО», або «добровольчі батальйони». Лише ті журналісти, що не злякались поїхати на передову, напряму називають у складі захисників добровольців ДУК ПС. Я взагалі люблю спостерігати, як репортери за кілька годин перебування у колі правосєків переймаються специфічним веселим духом ПС. Було б непогано, сказав Влад, якби у ці тридцять хвилин ми вмістили кадри, де видно, як наші воюють. І ще – коротке інтерв’ю з Дмитром Анатолійовичем. Кадрів війни нам трохи хлопці назнімали. Дякувати волонтерам, що прислали камери GoPro, тепер ми маємо можливість знімати прямо на полі бою. Залишилось трошки – взяти інтерв’ю. Колись, починаючи цикл «Корпус «Правий сектор», я писала про те, що не готова брати інтерв’ю у Провідника. За час роботи в ДУКу не так часто довелось спілкуватись з Першим. Свідомо уникала цього, бачачи, як він зайнятий, і розуміючи, що на базі доста людей, щоб вирішувати найскладніші питання, - нема сенсу Провіднику голову зайвий раз морочити. І от він – той випадок. Ідемо зі Стрілою до будиночка Першого. Вона – мій вірний Санчо Панса, хоч візуально це виглядає навпаки: у мене статура Санчо, а у Стрілочки – Дон Кіхота, тільки набагато фігуральніше. Домовляємось по ходу, що запитання буде задавати вона, а я зніматиму. Ну, й коригуватиму в разі чого. Надворі – тихий вечір. Доволі темний вже. З негустої темряви виринає назустріч фігура охоронця, наче фантом матеріалізується нізвідкіля:

«Стій, хто йде?» - не вигукує. Але мовчки перегороджує дорогу. Ми пояснюємо ситуацію.

- Слухайте, - обурюється він, - майте совість! Дайте людині хоч трохи відпочити!

Ми почуваємось достоту так, ніби весь день набридали Провіднику своєю присутністю. Виправдовуємось, що, мовляв, ми б з радістю й самі вже спати пішли, але ж справи… Врешті домовились, що ми прийдемо зранку, годині о дев’ятій. Задоволені пішли спати, розраховуючи, що до дев’яти ми все встигнемо і прийдемо на ранкову зустріч красиві й елегантні, як два роялі.

Прийти-то ми прийшли. І навіть красиві й елегантні, тільки, як у тому анекдоті: як дурні з помитою шиєю. У будиночку Першого нікого вже не було, о шостій ранку він виїхав на передову – у Пєски, які наші тримають вже третій місяць. Ну, ясно, що звечора ніхто не знав про плани Команданте Яроша, але ж у нас – свої плани. Що робити? Звичайно ж їхати на передову. На базі, як завжди, немає машини? Методом добре продуманого скандалу здобуваємо машину. У мене не годиться апаратура для гарної зйомки? Як кажуть у нас – «говно – вопрос!» на базі два журналісти знімають фільм про правосєків, та за можливість перескочити на передок, вони мені хоч втікаючих сєпарів назнімають. Немає грошей на бензин? У моєму гаманці ще є дві двохсотки, а один з журналістів – Володя Демченко, оператор – витягає дві сотенних купюри.

- Правосєки рвуть стереотипи, - сміється Вовка, - зазвичай мені платять, щоб я кудись поїхав, а тут, щоб познімати правосєків, самому платити доводиться.

Збирають нас по всіх правилах бойового виходу – каски, броніки, тактичні рукавички. Мій натівський бронік для мене занадто важкий, тому його віддають Вовці, а на мене одягають Шведів кевларовий. Каска дуже незручна, тисне в підборіддя, але серйозність пацанів не дає приводу для капризів, - «бо то є вОйна!», як каже наш Кум. Нарешті вмощуємось, втискуємось серед автоматів з піддульними гранатометами, планками Піккатіні й оптичними прицілами – наша розвідка упакована волонтерами гарно (усім би підрозділам так).

- От не заздріть! - Уловлює мій настрій Швед, що вмощується на місце водія.

Ми реально – круті! Нас везе сам Швед, а поряд з ним – легендарний розвідник Бандера.

Мабуть, розвідники й повинні так виглядати, щоб ніхто їх не запідозрив у приналежності до розвідки. Тому ці два крутих персонажі аж ніяк зовні не схожі на тих, чия служба «і опасна, і трудна, і на перший взгляд как будто нє відна». Швед схожий на інтелектуала-доцента, що давненько втратив роботу з усіма наслідками втрати на лиці. А Бандера… Бачили фільм «Ліквідація»? Так от Бандера, так само як і командир розвідників Барс, запросто могли б там зіграти помітні ролі. Причому, з різних боків барикад. Тим не менш, умощуючись поряд з Шведом у нашу камуфльовану машинку, худорлявий, сухий Бандера у темних окулярах на пів обличчя наспівує пісеньку Франека Кімоно на вишукано-чистій польській, не зіпсованій жодним акцентом, і цитує Міцкевича. В оригіналі. Та це вже не дивує, позаяк Швед, що вже сидить за кермом на моє:

- Швед, а кажуть, ти вільно володієш чотирма мовами, це правда?

Кидає недбало:

- Брешуть. Трьома. Англійською, німецькою, шведською.

Вилітаємо. Крейсерська швидкість 120 кеме на годину зменшується тільки на блокпостах. Звиклі до їзди по фронтових дорогах, правосєки не рухаються повільніше.

- А пам’ятаєш, - звертається до Шведа Бандера, як на цьому блокпосту наші даїшників налякали? – І до нас, - ті вибігли навперейми, а наші двері відкрили, на коліно впали й стволи навскидку. Ті й присіли, й руки догори.

- Га-га-га-га! – Дружно регоче машинчина камуфльована, броньована й нашпигована зброєю начинка. Всі не люблять блокпостівських ментів, особливо беркутів.

- Стоять на постах, - жаліється Бандера, - нарядні, як півні: броня, каски, камуфло. А там хлопчики голі-босі під кулями.

- Зате напишуть їм «учасники АТО» - обурююсь я.

- Та, які вони учасники? – докидає Бандера, - так, «співучасники»!

Знову регіт. От так і народжуються байки правосєків.

- Увага новчакам, - раптом серйознішає Швед, - ми в’їхали у двадцятикілометрову зону. Це – територія перед останньою фронтовою смугою. Вважайте, що ми вже на фронті. Охорона, тримаємо зєльонку, наші передали, справа працює снайпер.

Притихлі влітаємо на останній блокпост. Нас там чекає конвой. Зустріч, як в кіно: закуті у броню, затулені балаклавами й касками, озброєні кулеметом бійці перелітають через борти броньованої «ельки». Сміх, жарти, обійми:

- Гюльчатай, відкрий личко!

Гюльчатаї – чорні від постійного осіннього сонця, припилені. Змінені обличчя, видублені запеклими боями, - навіть близьких друзів не відразу впізнаєш. Барс – командир розвідки – незвично суворий і зібраний. Про тилового Барса – такий собі типаж одеського конкретного пацанчика з опереточною золотою фіксою – можна забути. Чіткі команди, жорсткий тон. Барс проганяє Шведа з місця водія у кузов «ельки» й сам вмощується за кермо:

- Дівчинко моя, - ласкаво гладить кермо, скучила за мною? – І до нас, - ну, шо, покійнички, поїхали?

Ми реагуємо на фронтовий гумор якось кволенько. Відчуття нереальності посилюється. Мабуть, так діє адреналін: почуття загострюються, навіть зір, здається, стає гостріший. Я давно знаю за собою таку рису – концентруватись у екстремальній ситуації. Поряд виструнчена Стріла як ніколи нагадує натягнуту у тятиві справжнісіньку стрілу, така вона зосереджена. А один із журналістів – Коля – той геть переляканий і навіть не намагається цього приховати.

Машина йде зигзагами по поганенькому асфальту на швидкості сто п’ятдесят. Такі викрутаси, очевидно, мають ускладнити роботу снайперу. Зеленка по обидва боки майже зливається у суцільний зеленаво-жовтий фон. Скло опущене по обидва боки:

- Звиняйте, дами, - ґречно кланяється у наш бік Бандера з переднього сидіння, вистромлюючи у вікно автомат, - буде трохи холодно.

Дами не сперечаються, - холодно, то й холодно, аби не стріляли. В’їзд в Пєски навіює стан дежавю: я вже бачила цей пейзаж з елементами понівеченого техно на відео, знятому Богемою. Хіба цілої техніки стало більше, але вояки (абсолютно тверезі й неусміхнені) звеліли, щоб відео і фото, яке ми зняли про них, не з’являлось в ефірі протягом тижня. По вулиці, заповненій всякими залізяками з дулами, в’їжджаємо до оселі, в якій розташувався Ярош з охороною. Тут гамірно і людно: Яна, Дід, хлопці-медики. Вітаємось. Всі трохи здивовані нашій появі, але питань не задають і не осуджують, навпаки, поглядають схвально. До Першого ми не потрапляємо, йдемо спочатку дивитись побут наших бійців. Побут в стилі сюр. На фоні досить добротних пєсківських будинків, де-не-де розбомблених і обшарпаних, у підвалах і під навісами розташувались наші зі своїми стволами, столами, заставленими консервами, мангалами із закопченими казанами, стільцями й кріслами просто неба. Таке відчуття, що правосєкам незручно жити у чужих покинутих будинках і вони туляться у підвалах і гаражах. Хоча, може я й перебільшую, а в гаражах з погрібами просто безпечніше, коли криють градами. Хлопці, що вже давно тримають цю ділянку фронту, виглядають змученими. Особливо непокоїть молоденький Давінчі. Він – художник, як і мій Саша. Син навіть передавав йому зі мною альбом для ескізів, олівці й купу начиння для малювання. Щось так тривожно не душі за цього хлопчика…

Прощаємось тепло, обіймаємось. А у наступному дворі знову обійми, - з глибин гаража виходить на світ Божий наш Арістарх. Він медик і, здається, монах. Яскравий персонаж – статурний, світло-рудий, про таких кажуть, золотоволосий. А головне – очі. Добрі і мудрі. За Арістархом вибігає – виходить ще купа наших. З ними новенька білявка. На базі вона пробула щось із пару днів і відразу потрапила на передову у складі команди госпітальєрів. Це – велике досягнення, зазвичай Яна так швидко медика не вибирає. Ми цікавимось, що білявка робить у них, і чуємо, що готує їсти. Здається, у цих теж з’явилась мама-няня. Це дуже добре. Треба буде з нею поближче познайомитись.

Йдемо назад у розташування Провідника теж медійною дорогою, вона вже у кількох кліпах засвітилась. Але цього разу ми крокуємо швидко по стежці вздовж паркану в оточенні автоматників і бійця з кулеметом, - дорога прострілюється ворожим снайпером.

Подвір’я дому, де цього разу спинився Перший, явно колись було впорядковане ландшафтним дизайнером. Під навісом веранди – охорона.

- Тихо, - шипить друг Калина, - Провідник спить.

- Ліг о третій, а о в шість – уже в дорозі. Не будемо будити, - пояснює котрийсь.

Ми погоджуємось, що будити не будемо. Сидимо, розмовляємо про життя, війну, порядки й побут на базі. Розмова не завжди елегійна, часом переходить в гостру фазу. Тоді хтось шипить:

- Та, тихше, ви, не кричіть, бо збудите.

Посміхаюсь подумки, так колись моя бабуся шипіла, коли мої хлопчики спали, а хтось шумів. Нарешті виходить їх підопічний. Дивується нас побачивши, посміхається. Це треба бачити, як ці здорові й сильні дядьки, що не раз доводили свою вірність і звитягу в бою, дивляться на Яроша. Таке враження, що це вони його народили й виховали.

Швидко пояснюю Дмитру Анатолійовичу ситуацію, коротко обговорюємо тему розмови. Працювати з ним – задоволення, бо не треба зайвих подробиць, в’їзд в тему – моментальний, розмова про значимість події – зайва. Перший – розумник: треба – то треба, й ніяких зайвих мансів. Сіли. Почали. Стріла задає питання. Провідник відповідає. Моє побажання говорити більше, ніж запитують, враховує. Все йде, як по маслу. І раптом на дерево, що росте позаду, буквально вилітають дві кицьки.

- Я перепрошую, - не може стримати сміх оператор Вовка, - але вже байдуже, що Ви, друже Провідник скажете, глядач все одно дивитиметься на кицьок.

Ярош оглядається й сміється. Який же в нього гарний, відкритий сміх!

Очікуємо, поки кицьки позлазять з дерева.

- Ні, бо й справді, - виправдовується Вовка, - це надворі вони на віддалі, а у кадрі прямо у Вас над головою, наче зараз стрибне.

Перший все розуміє. Зосередились. Йдемо далі. Питання задаємо про команду, яка не тільки демонтуватиме існуючу систему, але й будуватиме нову. Ярош розповідає про своє бачення системних перетворень у суспільстві, які йтимуть швидко, якщо змінити підходи до формування професійних команд різного рівня. Я питаю про готовність ПС брати на себе відповідальність за радикальні дії.

- Я не люблю слова «радикальні», - посміхається Перший, - у зв’язку з певними політичними силами. Давайте будемо вживати термін «революційні». Правий сектор готовий брати на себе відповідальність за продовження національної революції. І так само готовий відновлювати, відбудовувати країну.

Намагаюсь запам’ятати дослівно, хоч і буде відеозапис розмови, який ми згодом розшифруємо. Можна буде спокійно перечитати, без канонади на задньому плані. Так, саме канонади, що складається з автоматних і кулеметних черг і погуркування мінометів. Добре, що це буде чутно на відео, ніхто не скаже, що запис вівся десь у затишному дворику в тилу.

Вовка підзнімає технічні моменти, а ми в цей час жартуємо й сміємось.

- От життя, - жартома жаліється Перший, киваючи в бік красуні-Стріли, - говоримо про політику з гарною жінкою. Треба би про любов. Сподіваюсь, цього не покажуть по телевізору? Я ж маю дружину.

Так весело, не звертаючи жодної уваги на мінометний фон, доходимо до наших машин. Фото напам’ять виходить органічно. Нарешті і в мене буде фотографія з Дмитром Ярошем. Тепло прощаємось. Гарна зустріч. Шкода, що мало. Хоча, я не думаю, що з людьми Ярошевої харизми, розуму і почуття гумору, колись було би досить часу, щоб наговоритись.

Відходимо. Нас знову обіймає війна, - охорона з автоматами й кулеметом, камуфльовані машини, швидкість на грані шкали спідометра. Але Господь милостивий до нас, додому вертаємось цілими й без перешкод. Кажуть розвідники, пощастило. На задньому дворі біля гаража вивалюємось з черева машин збуджені, почуваючи себе майже героями й полегшено зітхаючи, що не мали змоги перевірити рівень свого геройства. У одній з машин врубаємо музику на всю іванівську. Дискотека правосєків, що повернулись з передової – явище не до описання! Бандера, Швед, Барс, брородатий Педро, схожий на пірата з дитячого кіно, Вовчик у шоломі, Стріла в броніку з трояндою, зірваною у палісаднику будинку Першого, полегшено зітхаючий Колька з носом, задертим до неба від власного геройства, - ось саме зараз і вони теж трохи нагадують кіборгів.