Чому я вирішила лишитися у Києві під час російського наступу?

Мене попросили відповісти на це питання парою слів для одного мистецького проєкту. Зробити це коротко не вдалося.

Що я робила до війни?

На жаль, уже і не згадаю. Моя війна почалася із анексії Криму та окупації частини Донецької та Луганської областей в 2014. Нагле вторгнення росіян на нашу територію назавжди розділило світ на «до» та «після». Я стала шукати, чим можу допомогти нашим військовим та добровольцям. Моя основна на той момент професія – фінансистки – великої користі принести не могла, але знадобилися інші навички, і так я стала працювати з інформаційним підрозділом 5 БАТу ДУК ПС, котрий мав назву «ДУК-інфо». Ми створили цей веб-сайт «Сектор Правди», куди за новинами про наших добровольців ходили всі без винятку журналісти (не всі, правда, ставили посилання на першоджерело) але то вже інша розмова, розвивали одно мннний Ютуб-канал, де і зараз можна переглянути більше 300 відео з фронту, видавали газету. Із часом, по мірі затухання активних воєнних дій і виведенням із передової добровольчих підрозділів наша діяльність як військових журналістів перестала бути актуальною і ми переорієнтувалися на інший контент.

Із 2017 року наша невелика команда, де я є режисеркою та продюсеркою, знімала документальне, переважно історичне кіно, телепередачі, освітні відео. Починали як аматори, оскільки фахової освіти та досвіду не мали, але за кілька років «перейшли у професіонали» - почали співпрацювати із державними фондами, презентувати контент на широких екранах та телебаченні, отримувати фестивальні нагороди.

2021 рік завершився для нас рядом творчих проривів і сумарно 5 годинами створеного просвітницького та історичного відеоконтенту.

Плани на 2022 рік також були грандіозні, адже ми мріяли вперше спробувати свої сили у створенні ігрового фільму, активно працювали над сценарієм.

Добре пам’ятаю свій настрій із другої половини січня, коли стало зрозуміло, що розмови про російський наступ, то не плітки і не фейки. Частина мозку, яка відповідає за логіку відкидала цей факт, оскільки активна війна в центрі Європи, спрямована на знищення цілої держави – це абсурд у 21 столітті. Але наш ворог не користується логікою, тому до війни моя родина була готова: зібрали тривожну валізу, зробили запаси продуктів та ліків. У лютому відновили діяльність «Сектора Правди» як інформаційного ресурсу, навели лад у своїх соцмережах.

Війна

Коли прокинулася 24 лютого о 5 ранку від вибухів, перше, про що подумала: «нехай це будуть феєрверки». Але було очевидно, що це не вони. Над нашою багатоповерхівкою у спальному районі Києва на низькій висоті пролетів літак. На той момент ми не знали, що конкретно відбувається, чий це літак, і чи не полетять нам на голову бомби. Це відчуття страху … я добре розумію, чому багато моїх знайомих та друзів почали виїжджати з міста. Впоратися із цим поштовхом кинути все і бігти від війни якнайдалі надзвичайно важко.

Ми з чоловіком ще раніше вирішили, що нікуди не поїдемо. Друзі із західних областей одразу покликали до себе, але нам здалося, що першими Київ мають покинути ті, кому потрібніше: матері із дітьми, літні люди, і не стали займати їх місця в евакуаційних потягах. Єдине, що зробили, перебралися в інший район міста, до друзів, які лишили на нас квартиру.

Коли вже точилися бої у передмістях, погодилися, що, якою б не була наша доля, їхати не станемо. У коридорі-тамбурі багатоповерхівки за «правилом двох стін» облаштували собі більш-менш комфортний прихисток, налагодили контакти із ТРО та місцевим волонтерським пунктом, почали допомагати. Віддали на потреби фронту квадрокоптер, яким до цього знімали сцени для фільмів.

Потроху стали виходити на зв’язок побратими, які із перших днів війни перебували у найгарячіших точках. Когось треба було сконтактувати із волонтерами, комусь організувати доставку, комусь – купити щось із амуніції, друзі та знайомі, які перебували в тилу, навпаки, пропонували кошти та іншу допомогу, яку просили розподілити. Ні, ми не перетворилися у волонтерський хаб і не стали возити фурами гуманітарку чи оперувати сотнями тисяч гривень допомоги, але кілька конкретних добрих справ для кількох конкретних підрозділів зробили. І я надзвичайно вдячна всім тим, завдяки кому це стало можливим. В першу чергу друзям та колегам, моїм подругам, які проживають за кордоном і зробили для нас неймовірні речі. А ще - людям, яких ми раніше ніколи не знали, котрі зголошувалися щось здобути, щось доставити, за щось заплатити, безкоштовно віддавали цінне обладнання, купували за кордоном потрібні речі.

Ми вже, здається, здобували все: від шкарпеток до квадрокоптерів. А паралельно продовжували працювати за основним профілем: писати статті, монтувати відео, організували прем’єру та кінопрокат свого фільму. Але, якщо говорити відверто, основну частину творчої діяльності я відклала на

Після війни

Власне після війни, а точніше після Перемоги планую повернутися до режисерської та продюсерської роботи. Вважаю, що історичне документальне кіно – це те, що найближчим часом треба знімати і демонструвати глядачам, щоб більше ніколи ніякий окупант не посягнув на нашу історію і культурну спадщину.

Є багато тем, до роботи над якими хочу повернутися: Другі Визвольні Змагання, шістдесятники, листи українських остарбайтерів. Є стоси і томи історичних матеріалів і документів, які хочу опрацювати і створити на їх основі сценарії та фільми, є десятки місць, пов’язаних із нашим героїчним минулим, котрі хочу відвідати. Ще є живі свідки подій часів Другої Світової Війни, із котрими хочу записати інтерв’ю.

Звичайно, я також розказуватиму історії побратимів, які зараз відчайдушно стримують ворога на всіх фронтах.

Сподіваюся повернутися до роботи над ігровим фільмом.

Але найперше, що зроблю після війни – це відвідаю батьків, щоб провести хоча б тиждень у тихому місці, де немає вибухів та сирен.