Сова

"Мій батько, якого я втратив, коли мені було 16 років, залишив мені у спадок цілу, непошматовану Україну і я мушу передати її своїм дітям такою ж. Тому, що відданість святій справі – боронити землю від ворога, з яким протягом віків бились наші славні предки, у нас в крові!"
Після ранкового шикування в «Рукавичці» (одна з будівель на передовій, де живуть бійці) панує безлад: бряцає зброя, шурхотять липучки «броників» – хтось збирається на виїзд, хтось повернувся з нічного чергування; чути накази, уривки розмов, сміх.
– Дружфе Гайдамако! – лунає молодий голос з другого поверху. – На якій руці ти носиш каблучку? Вигляд Гайдамаки, який дивиться на свою праву руку, говорить про те, що питання ввело його в ступор: – На правій, а що?
– Хочу, коли повернусь додому, дівчині освідчитись, каблучки треба купити. – по сходах спускається високий статний хлопець із вдумливими темно-карими очима та правильними рисами обличчя.
– Звідки такі гроші візьмеш? Зроби їх краще з кілець для гранат! – жартує хтось нагорі.
Розвідник 7-го окремого батальйону ДУК Правого Сектора, з промовистим псевдо Сова, відмовляється давати інтерв’ю, тому доводиться сказати, що це - наказ. У відповідь на моє зауваження, що гуркотіння генератора та шум вітру заважають розмові, менше ніж десяток слухачів, налаштованих на жартівливу хвилю, він бере зброю і неохоче виходить на вулицю. Зосереджений, пильний погляд, яким він за звичкою проводить по степу та лісосмузі, зупинившись на моєму обличчі, змінюється на запитальний.
– Чому ти тут, Сова?
Замислюється, спостерігаючи, як здригаються кетяги калини на невеличкому кущику, з якого лунає веселе цвірінькання:
– Тому, що мій батько, якого я втратив, коли мені було 16 років, залишив мені у спадок цілу, непошматовану Україну і я мушу передати її своїм дітям такою ж. Тому, що відданість святій справі – боронити землю від ворога, з яким протягом віків бились наші славні предки, у нас в крові! – сталевіє його обличчя.
– Хто на тебе чекає вдома?
У відповідь очі хлопця світлішають, здається спогади переносять його далеко від цього посіченого осколками фруктового саду та зруйнованих будівель. – Мати, молодший братик, якому виповнилось 12 років, і кохана дівчина. Я збираюсь їй освідчитись, сподіваюсь все буде гаразд і скоро вже в хлопців не буде приводу мене підколювати, у мене теж буде сім’я – дружина і маленька донечка… Дуже хочу дівчинку, навіть ім’я вже придумав.
– Хлопці розповідали, що ти єдиний годувальник в сім’ї, що у твого братика серйозні проблеми зі здоров’ям і це змушує тебе терміново залишити фронт на деякий час. Чи не краще піти служити в якийсь легалізований підрозділ, щоб отримувати бодай якусь зарплатню?
– Я не можу. Це вже моя сім’я: хлопці, як брати, комбат замінив батька. Постійно відчуваю їх підтримку, в даній ситуації навіть фінансову, на яку не сподівався, розуміючи, що майже всі тут у схожому становищі. У Бойко, наприклад, двоє дітей, молодшій дівчинці п’ять місяців, а він ще й собаку підібрав і додому відвіз, щоб не залишати під обстрілами, каже: «Жалко її». – посміхається, але тон його залишається стриманим та серйозним.
– Як ти уявляєш собі мирне життя? Перша картинка, яка спадає тобі на думку.
– Мирне життя… – замріяний погляд у далечінь робить його лице майже іконописним. – Весняний сонячний день… Година четверта… Я йду по рідному Львову з коханою дружиною, між нами маленька дівчинка. Втомившись, вона проситься на руки, я підіймаю її , цілую, зариваюсь лицем у її волосся… Ми йдемо в гості до мами й братика, який потроху стає на ноги. І я знаю, що мені вже ніколи не потрібно буде повертатись сюди…
Мені здається, що його очі стають вологими, можливо тому, що він стоїть обличчям проти вітру, який помітно набирає силу, можливо тому, що на мої навернулись сльози…
Звичним рухом він закидає зброю на плече, даючи зрозуміти, що хоче піти.
– Сова! – зупиняю його. – Яке ім’я ти придумав для донечки? – Вікторія! – повторює за ним вітер над вигорілим від мінометних обстрілів степом…