Кіно, у якому ми бачимо себе

В рамках інформаційної підтримки кіномарафону "Синьо-жовта стрічка" публікуємо матеріали спецвипуску газети "Сектор Дії", присвяченої незалежній українській документалістиці та її впливу на суспільство.

Як війна змінила українську документалістику і як документалістика змінює наше бачення України і світу

У трагічному є, кажуть, певна частка корисного. Війна дивним чином вплинула на галузь вітчизняного документального кіно, яку від початку її виникнення хейтили знавці, потім - за інерцією - фейсбучні експерти, а останнім часом - і ворожі підрозділи, давно інфільтровані в наш інформаційний простір.

«Українське документальне кіно настільки мізерне, що його, вважай, і немає», - в один голос твердили і одні, й другі, й треті.

Перші посилалися на недостатню підтримку й відсутність чітко сформованої державної політики стосовно галузі. Другі - на відсутність документалістики на малих і великих екранах. Треті, зрозуміло, - на низьку технічну якість продукту і відсутність талановитих митців.

По факту ж Україні ніколи не бракувало ні талановитих кінематографістів, ні яскравих, глибоких тем для кіно. І документалістики знімали багато весь час - із перших днів нашої незалежності. Українське документальне кіно, проте, нагадувало дерево з міцною гілкою фаховиків і тоненькими паростками незалежного новаторського контенту, бо все ж таки кіно - то складна, недешева справа, і змагатись незалежникам з фінансованими бізнесом та (іноді) державою цехами було вкрай складно.

А потім прийшла війна.

Війна за Незалежність України у 2014 році спричинила хвилю зацікавленості широкої аудиторії документальним кіно. На прем’єрі фільму «Добровольці Божої чоти» Івана Яснія та Леоніда Кантера у Київському будинку кіно глядачі сиділи на підлозі, на сходах і навстоячки тислися біля дверей зали. То був грандіозний поворот: те, що відбувалося на фронті в реальному часі, виявилося для глядача в рази цікавішим за вигаданий світ Марвел і мелодрами Нетфлікса. Людям раптом захотілося заглибитися у буремність буденності замість утікати від неї у світи художніх вигадок.

У митців-документалістів відкрилося друге дихання. У галузь прийшли люди, які мали талант і сміливість знімати на передовій. Почала швидко рости й розвиватись гілка незалежної документалістики. Кінотеатри розкрили свої двері. Незалежне документальне кіно почало отримувати фінансову підтримку з боку держави, культурних і просвітницьких фондів.

І тут з’ясувалася цікава річ: можливо, справа весь цей час була не в браку української документалістики і навіть не у відсутності глядача. А в тому, як кіно знаходило - чи не знаходило - свого глядача.

Про перипетії спілкування з телеканалами можна писати томи: від публічних розслідувань до - правда-правда! - детективних і навіть шпигунських романів. Не кожен продюсер був і є готовим пройти дев’ять кіл пекла, щоб побачити своє творіння на телеекрані у прайм-тайм. Не всяк готовий вкладати кошти у продакшн і потім, замість продати свій продукт, кланятися і платити тим, хто по факту мав би сам фінансувати виробництво контенту.

Та сама історія з кінотеатральним прокатом. На великому екрані вигідніше показувати масштабні голлівудські екшени.

• У нас у країні відсутня культура перегляду документального кіно, - запевняли нас директори кінотеатрів.

• Ви можете стверджувати, що у вашій родині немає культури поїдання устриць, якщо ви жодного разу їх не купували? - хотілося відповісти нам.

Події 2014 року показали: глядач є. Просто він має отримати можливість побачити на широких екранах кіно про себе, свою країну і реальність, у якій живе.

Ще більший попит на документалістику спричинила велика війна. Новини на екрані єдиного марафону швидко змінювали одна одну, а звичка не вірити телевізору укорінювалася з кожною розбіжністю між подачею і фактами з фронту. Фахові журналісти пішли у Телеграм і Фейсбук. Кардинально змінилася культура подачі й споживання новин. Люди почали читати їх у транспорті, на перервах у роботі, в кав’ярнях в очікуванні їжі й напоїв.

Але разом зі швидкістю інформації виникла протилежна потреба - зупинитися, замислитися, глибше зануритися у роздуми про сьогодення:

• про причини втрат і стратегію перемог;
• про життя людей на прифронтових та окупованих територіях;
• про будні військових підрозділів, бої й полон;
• про еміграцію і демографічну катастрофу;
• про виживання тилу під обстрілами.

“Зараз у тренді військова документалістика, - ділиться думкою фахівець із Луцька, - і в цьому є проблема: документальне кіно про війну в тилу не знімеш, а на фронт не пускають”. А, точніше, пускають не всіх.

Проте культурні потреби глядача значно ширші за військову тематику. Чи усвідомлюють це ті, від кого залежить розвиток галузі?

Українська нація переходить на новий щабель свого розвитку: усвідомлення суті своєї ідентичності, свого місця і своєї місії у сучасній світобудові. Цей перехід поступово формує запит на документальне кіно глибшої тематики:

• історичні розвідки та дослідження — для розуміння свого коріння, відновлення забутих сторінок національного буття та формування власної ідентичності;
• висвітлення проблем сучасності — для бачення шляху в майбутнє через вирішення цих проблем;
• створення пантеону українських героїв, державників та митців — для відродження національної гордості та подолання найменших паростків меншовартості, сторіччями вирощуваних росією.

На нашу думку, є два шляхи розвитку українського документального кіно. Перший - шлях рефлективного реагування на виклики історії, який пролягає через глобальні потрясіння. Другий - проактивний: створення документального продукту, що не лише осмислює пережите, а й освітлює поступ нації у майбутнє, будує фундамент, надає підтримку і підказує, на який минулий досвід можна спиратися.

Сьогодні ці два шляхи неминуче перетинаються.

Біда розкидала українців по фронтах і тилових містах, по прифронтових і звільнених територіях, по Україні й десятках країн світу. Ми переживаємо одну війну - але переживаємо її дуже по-різному. І що довше вона триває, то важливішою стає здатність бачити й розуміти досвід одне одного. Документальне кіно може стати одним із майданчиків для такого порозуміння. Воно дає цивільному можливість побачити війну очима військового, тим, хто залишився вдома, зрозуміти тих, хто виїхав, тилу - почути прифронтові міста, а людям, розкиданим по світу, не втратити відчуття причетності до того, що відбувається на батьківщині. Так приватні історії стають частиною спільної історії. Різний досвід - спільною пам’яттю. А документальне кіно - не лише способом зафіксувати час, а й способом об’єднатися, щоб вистояти і не загубити у цьому часі ні себе, ні країну.

Рано чи пізно нам доведеться не лише осмислювати війну, а й будувати країну після неї. Домовлятися про те, що ми беремо із собою у майбутнє, а що залишаємо в минулому. Повертати забуті імена. Переосмислювати героїв. Говорити про наші перемоги і наші помилки. Вчитися бачити Україну не тільки такою, якою вона була і якою є сьогодні, а й такою, якою ми хочемо її створити. І тут документальне кіно - не тільки свідок, воно - співрозмовник.

Яким шляхом іде нині українське незалежне документальне кіно? Як митці обирають свій шлях і чого на ньому досягають? Як відгукується на це наш глядач? І чи зможе українська документалістика не лише зафіксувати час, у якому ми живемо, а й допомогти нам разом побачити, куди ми хочемо прийти?

На ці питання ми разом із вами шукаємо відповіді у цьому номері і на заходах кіномарафону.

Текст підготовлено за підтримки Українського культурного фонду в межах конкурсної програми "Локальна культура"