Режисерка Марія Яремчук: “Історії наших забутих героїв просто кричать до мене!”

В рамках інформаційної підтримки кіномарафону "Синьо-жовта стрічка" публікуємо матеріали спецвипуску газети "Сектор Дії", присвяченої незалежній українській документалістиці та її впливу на суспільство.

Протягом останніх років (останнього десятиліття?) сучасне українське документальне кіно впевнено заявляє про себе на міжнародній арені. Будучи голосом нашої держави за кордоном, фільми на теми війни, історичної пам’яті, національної ідентичності та спротиву регулярно потрапляють до програм популярних кінофестивалів і часто отримують престижні нагороди. Однак пересічний український глядач, особливо у віддалених громадах, не має можливості ознайомитись з ними в кінотеатрах і не знає, де їх шукати в інтернеті. Як змінює ситуацію на краще локальний кіномарафон “Синьо-жовта стрічка”, цікавимось у його режисерки, сценаристки, членкині національної спілки кінематографістів України, головної редакторки порталу “Сектор Правди” Марії Яремчук.

- Маріє, розкажіть, будь ласка, про ваш шлях у кінематограф!

- Я розпочинала свій шлях в кіно, не маючи режисерської освіти. Спочатку мені якось навіть трохи незручно було нею називатися, тому що за фахом я фінансистка. Певний час працювала журналісткою- “Сектор Правди” з'явився у 2015 році як інформаційний відділ добровольчого підрозділу.Ми заснували його вдвох із колегою, посестрою, партнеркою по творчій діяльності Аллою Мегель і разом розвивали.Трохи згодом,починаючи з 2017 року, якось плавно перейшли від виключно військової журналістики до створення історичного документального кіно, тобто до повноцінного продакшену. Вийшло так, що історії наших перших героїв просто кричали до мене! І мені було важливіше розповісти їх глядачеві, ніж почати сумніватися в тому, зможу я це зробити чи ні без режисерської освіти.

- А про кого ви знімали перші фільми?

- Про українців, які брали участь у визвольних змаганнях. Перші три фільми з циклу “Жива УПА” мали назви “Орест”, “Повстанське танго” і”Я не з неба”. “Орест” розповідає про життєвий шлях голови Крайового братства ОУН – УПА Ореста Васкула. Це історія людини, яка в найскладніших умовах обрала боротьбу і вижила. “Повстанське танго”- фільм про драматичну долю Людмили Фої. Її особистий вибір стає частиною небезпечної гри між українським підпіллям та радянськими спецслужбами. “Я не з неба”- історія бойового шляху та спогади легендарного сотенного УПА Мирослава Симчича. Людини, яка пройшла війну, радянські тюрми та концтабори, але зберегла гідність та внутрішню свободу. Зізнаюсь, було нелегко, бо ми вперше працювали над таким форматом кінопродукту. Тоді ми ще вважали себе аматорами і не у всьому процесі належно розумілись. Але дуже хотіли розповісти українському глядачеві про нашу минувшину через призму історій ветеранів УПА. Розповісти і показати, як події минулого тісно перекликаються з подіями сьогодення. У нас це вийшло і ми пишаємось цією роботою. Ці фільми глядачі теж побачать в рамках кіномарафону.

- А як ви далі розвивали свій творчий потенціал?

- Вже після першого фільму, який ми зробили, я дуже багато часу почала присвячувати самоосвіті, відвідувала майстер-класи, читала багато книжок, вчилася в інших колег, ходила на знімальні майданчики до друзів і так розвивалася. Тому вже через кілька років перестала соромитися називати себе режисеркою, а зараз, відмічаючи фактично 10-ту річницю творчої діяльності, бачу, який великий шлях пройдено.

Якби 10 років тому мені хтось сказав, що наш продакшен тісно співпрацюватиме з Державним агентством України з питань кіно, Українським культурним фондом, міжнародними донорами, мабуть, я неабияк здивувалася б. Насправді мені дуже приємно, що зараз ми маємо підтримку не лише від глядачів, які чекають наші нові фільми. Нас підтримують державні інституції, нам довіряють експертні комісії, що високо оцінюють наші проєкти, які ми подаємо на конкурси.

Єдине, що залишилося незмінним за 10 років роботи “Сектору Правди” - те, що ми концентруємося переважно на історичній та військовій документалістиці. Ці дві теми дуже взаємопов'язані.

Якщо повернутися до подій українського минулого, легко і просто можна знайти паралелі і точки перетину з війною за незалежність України, яку ми ведемо зараз. Найголовніше, що ворог у нас зараз той самий, який був під час других визвольних змагань.

Приклади наших попередників, попередніх поколінь бійців за Україну надихають нас допомагати армії, знаходити сили і мотивацію не опускати руки і продовжувати боротьбу.

- Скільки фільмів за цей час ви зняли? Над чим зараз працює продакшен “Сектор Правди”?

- В моєму особистому творчому доробку є 15 власних фільмів, де я виступала режисеркою, продюсеркою. Також ми, як команда, вже залучаємося до проєктів інших режисерів та авторів і допомагаємо втілювати їхні ідеї від задуму до реалізації. Зокрема, наш продакшен брав участь у створенні фільму циклу документальних фільмів Влада Робського “Народжені, щоб жити”. Зараз ми допомагаємо режисерові Максиму Онанку у створенні його циклу “Невідомі”, а також беремо участь у розробці проєкту фільму “Незакрита справа” вже не лише як незалежні креатори, а як продакшен.

- Розкажіть, будь ласка, про роботу продакшена “Сектор Правди” під час повномасштабної війни.

- Як я вже згадувала, другим важливим напрямком діяльності продакшена є військова документалістика. В 22-му році ми знімали на Київщині та Чернігівщині. Були в Харкові, проїхали Донецьку область. У нашому доробку є фільми, зняті на прифронтових Сумщині та Запоріжчині. Скрізь ми бачили ті страшні наслідки, які спричиняє війна. І всюди, де могли, намагалися документувати, знімати, говорити з людьми. Ми створювали фільми за результатами зйомок і показували їх в Україні. Демонстрували ці фільми за кордоном. Їх дивились українці, що виїхали. Наші роботи для них були єдиним способом побачити, як виглядають їхні рідні міста і села зараз. Ми знімаємо інтерв'ю і зі своїми побратимами. І дуже шкода, коли ці біографічні фільми виходять вже після їхньої загибелі. Наприклад, так сталося з фільмом “Барс. Незакінчена справа”, історією добровольця, народного героя України Валерія Красняна.

Загалом у кожній нашій роботі, присвяченій нинішньому етапу війни, намагаємося акцентувати увагу на чомусь, що не просто змусить глядача задуматися, засмутитися і пожаліти людей, які страждають.

Ми прагнемо зачепити в його душі таку струнку, що спонукатиме до єдності, допомоги армії, розвитку власної громадянської свідомості. Того, що в майбутньому обов'язково стане маленьким таким чинником, фактором нашої майбутньої перемоги. Вся наша команда вірить в перемогу України у цій війні беззаперечно.

Ми жодного разу не ставили це під сумнів. І за допомогою фільмів, які створюємо, просвітницького контенту, відеоуроків, текстових матеріалів, статей, які пишемо, заходів, які проводимо, щоразу намагаємося це утвердити. Що б не відбувалося зараз на фронті, Україна обов'язково вистоїть.

- Чому, на вашу думку, наші глядачі так мало знають про сучасне українське документальне кіно? І як зацікавити ним молодь на противагу російськомовному контенту?

- На жаль, історичне кіно, а в тому числі документальне, не настільки популярне в українського глядача, як, можливо, фільми комедійного жанру. Але, як на мене, не тому, що наша минувшина не цікава людям, котрі тут живуть. Якраз навпаки. В особистому спілкуванні, на творчих заходах ми відмічаємо великий рівень зацікавленості аудиторії в інформації, пов'язаної з нашою історією. Після перегляду фільмів чимало людей зізнаються, що багато фактів про минуле України вони не знали.

На показах наших кінострічок хтось виявляє перетини з історіями власних родин, з особистим досвідом. Знаходить щось, що болить попереднім поколінням. Але в той же час українське історичне документальне кіно недостатньо популярне і інформація про нього недостатньо поширюється.

Саме тому глядач, який і хотів би дивитися історичні фільми, просто не знає, що що вони існують. І це не такий контент, який часто випадає в контекстовому пошуку в тому ж самому Ютубі. Це той контент, який потрібно шукати. І тому ми вважаємо, що мало просто зняти історичний фільм і розмістити його в мережі.

Дуже важливо показати цей фільм глядачеві і не чекати, поки глядач колись випадково в соціальних мережах його наґуґлить. Дуже важливо проводити творчі зустрічі, відвідувати громади, де немає можливості переглядати фільми в кінотеатрах чи часто організовувати покази. Дуже важливо нести український контент, український історичний контент, український просвітницький контент в навчальні заклади і говорити з молоддю. Тому що молодь - це наше майбутнє. І ми розуміємо, що самі по собі школярі не будуть шукати інформацію або фільми про другі визвольні змагання. Їм треба розповісти, що така тема існує, і вона надзвичайно багатогранна та цікава. Переконати у тому, що українська історія виходить за межі битв і дат, які вони вивчають у підручниках. І так зацікавити й розвивати в молоді патріотизм.

А ми, як українці, котрі перебувають в тилу, маємо підтримувати військо, плекати своє. Маємо дізнаватися, вивчати нашу історію та культуру, споживати український культурний продукт. У нинішній час надзвичайно важливо повністю стовідсотково витіснити російський і російськомовний культурний продукт із нашого інформаційного простору. І наш кіномарафон “Синьо-жовта стрічка” цьому успішно сприяє.

Текст підготовлено за підтримки Українського культурного фонду в межах конкурсної програми "Локальна культура"