Полковник Андрій Тимофєєв. Позивний “Петрович”

Бійці відгукуються про нього по різному. Хтось, як про мудрого наставника і “бога артилерії”, хтось, як про рідного батька, ще хтось, як про цілеспрямовану і вперту людину, здатну вирішувати складні питання і досягати поставлених цілей. Інші підкреслюють непересічне почуття гумору і відкритість. Але всі сходяться на думці, що полковник – людина неординарна і гідна поваги.

Чого вартий лише той факт, що кадровий військовий, людина російськомовна і в такому віці, коли вже сформовано життєві критерії і цінності, коли життя йде своїм, цілком забезпеченим і вмотивованим, руслом, лишає все і їде давати військові вишколи в польових умовах саме тим, проти кого спрямована пропагандивна машина Кремля і до кого неоднозначно ставляться в самій Україні.

Легендарна артилерія ДУК ПС, той самий “джаз-бенд”, від мелодій якого в сепаратистів відпадало бажання воювати, а в Росії зустрічали рефрижератори “гумконвоя” з траурними стрічками – то його праця.

Народився Андрій Петрович в м. Красноярську. Коли хлопцеві виповнилося шістнадцять, родина переїхала в Україну до м. Суми. Там в 1978 році вступив до Сумського артилерійського училища, котре закінчив з відзнакою. Служив в Угорщині, в Закавказзі, в тодішній Південній групі військ. З 1989 року відбував службу в Азербайджані. Брав участь у воєнному конфлікті в Нагорному Карабаху. Там був поранений і отримав важку контузію. З 1996 по 2004 рік працював викладачем у рідному Сумському артилерійському училищі на кафедрі Тактики, викладав спеціальність “Бойова робота”.

Нагороджений орденом ” За особисту мужність”, медаллю ” За бойові заслуги” і медаллю ” За відвагу”.

Але про це Петрович не любить говорити. Особисті нагороди згадує, мовби ненароком. Мовляв: та що там – справи давно минулих днів. Своє завдання він бачить в тому, щоб нагороди отримали ті, хто зараз, уже в українській “гарячій точці” проявляють мужність і героїзм.

- Я бачив цих хлопців у Пісках, під Кураховим, у ДАПі. Вони проявляли чудеса героїзму і виживання. От як можна їх оминати і нагороджувати тих, хто порох нюхав здалеку? Хто папери в штабах перекладав? Та ці хлопці можуть світ і завоювати, і змінити. Це наша, козацька кров, доблесть і честь. То наша гордість.

- Я ніколи не забуду той момент, коли на Покрову в Пісках капелан о. Петро Бурак служив Службу у зруйнованому храмі. Почався обстріл. Ми всі попадали, попригиналися, а він стоїть коло стола і продовжує молитву. Для мене то було одкровенням, я вперше побачив силу молитви і силу віри. Над ним свистять кулі, та – що там, – снаряди летять зі 120-тки і зносять перекриття, а він молиться, наче нічого не відбувається…

В тому, що бійці ДУК ПС отримали нагороди ” За оборону Донецького аеропорту” – заслуга, власне Андрія Петровича. Це він вносив їх у списки, писав на кожного нагороджувальні листи і клопотання, правдами і неправдами “прибивав” на них печатки. Не обходилось і без, тепер уже складової нашого життя – корупції.

Андрій Петрович давно на пенсії. Але війна на Донбасі, непроста ситуація із забезпеченням війська, особливо добровольців, і почуття відповідальності і за бійців, і за майбутнє України, не дозволяє йому насолоджуватись заслуженим відпочинком.

- Розкажіть, що привело вас в ДУК ПС ?

- О, то така історія… Я, взагалі, рибалка. Не професіонал, але й не дилетант. І ось приїхав я до свого колишнього учня на Полтавщину. Він теж фанат спортивної рибалки. І ось ми зварили юшку. Ви, до-речі, знаєте, чим юшка від рибного супу відрізняється? Так ось: якщо на тарілку юшки випадає сто грам горілки – це юшка, все решта – рибний суп. Цю теорію винайшов я особисто ( сміється). Ну, не смакує мені рибний суп…

Так ось ми насолоджуємось рибалкою, і тут заходить ще один мій випускник і каже : - Петрович, тут є хлопець на реабілітації з Правого Сектору, позивний “Хміль”.

Ми з ним поговорили, довго говорили, багато про що. Вразив він мене. От не думав, що з моїм досвідом мене можна вразити, а тут. Щирий, він, відкритий і патріот. І на прощання я пообіцяв, що приїду до них з коньяком.. А “Хміль” каже : - Я в аеропорту буду.

І я в жовтні минулого року поїхав в аеропорт. Хміль з групою Подолянина якраз там були. І я по “дорозі життя”, як вони називали злітну смугу поїхав до хлопців. Потім був у Пісках і лишився тренувати артилерію.

- Як саме ви допомагаєте ДУКу, окрім тренувань і вишколів?

- Чим можу. Маю невеликий бізнес у Сумах, тож можу трохи підтримати матеріально. Однострої, берці, продукти… Те, що на фронті найнеобхідніше. Іноді, вдається допомогти по крупному. Як з тою БМП ( сміється). Там така, просто детективна історія.

- Розкажіть, будь-ласка.

- Знаєте, іноді таке буває, що навмисно не придумаєш. Напередодні Дня збройних сил знайшли ми поламане БМП. Ну, тобто правосєки “віджали” його в сєпарів. Але машини потребували ремонту. Домовився я в Дніпропетровську на вагоноремонтному заводі. Але там кажуть, що зроблять, якщо буде новий двигун. Ну, двигун коштує 15 000 доларів. Але, я через колишніх співслужбовців знайшов двигун в Росії, в Ульяновську. Там ми його купили за смішну якусь суму, не пам`ятаю яку. Ну, як традиційно у росіян: майже за пляшку. Звідти ми його привезли і таємно, під покровом ночі, переправили через кордон.

- Як?

- Та як? Кран з одного боку, російський, кран з іншого боку – наш. Переставили і повезли. Добрі люди потім контрольну смугу грабельками заскородили – і все чисто. Зробили ми цю БМП, як лялю і передали Правому Сектору. Так у комбата Чорного з`явилась БМП.

- А як ваші друзі, родина сприйняли те, що ви тренуєте і підтримуєте ДУК?

- Друзі – по різному. Багато хто розуміє, і, навіть, пробує допомогти, де-хто ставиться вороже, є такі, хто зовсім перестали спілкуватись. А родина…

В мене такий випадок був, десь в молодості, років у сімнадцять. Підійшла до мене циганка і напросилась поворожити. І наворожила, що в зрілому віці я буду багато грошей тратити на жінок. Ну, тоді я не про те подумав. А зараз ось у мене : мама, теща, дружина, дві доньки, внучка… От на цих жінок я трачу гроші. А, щоб не розбалувати надто – то змушую їх ділитись із правосєками. Вони розуміють і мене, і хлопців, і мету, за котру ми боремось. І вірять, що ми переможемо. Бо як інакше?

Майбутнє України залежить від кожного з нас, але ці люди взяли на себе священну місію – бути авангардом, бути на передовій. Вони відклали, чи й пожертвували своїм життям заради УКраїни, заради кожного. Тому ми мусимо їм допомагати, підтримувати їх там, а їхні родини – тут. І вірити. Вірити в Перемогу!

Спілкувалась Дзвінка Торохтушко