…Зробіть так, щоб його смерть не була марною…
Мій світ. Затишний світ дружини успішного бізнесмена, матері двох дітей-погодок. Світ, у якому жили лише я, він, наші діти та мої вірші. У якому інтер’єри тренажерних залів, косметологічних кабінетів, кав’ярень по п’ятницях із подругами змінювались вересневими пустинними пляжами та світлими холами готелів із живими квітами на столах.
Що віщувало його зникнення? Незрозумілі посмішки друзів, коли я намагалась пояснити свої передчасні повернення з-за кордону, тим що там навіть церковні дзвони й осіннє листя під ногами промовляє до мене чужою мовою. Відмова від машини, яку він хотів мені подарувати на честь народження сина, викликана страхом втратити радість неспішних піших та велосипедних прогулянок моїм старовинним містом. Коробки з речами для дитячих будинків, що стали звичною частиною інтер’єру нашого передпокою.
Коли саме він зник? 30 листопада 2014, коли я побачила в новинах побиття студентів? Коли вперше поїхала на Майдан?..
Знаю лише, що в той вечір, коли я, нервово стискаючи телефон, набирала номер Толика Корнєєва, цього світу вже не існувало…
– Завтра зранку виїжджаю.
У слухавці чутно плач його дружини та його голос:
– У неї двоє маленьких дітей, чоловік після операції і вона їде. Я теж їду.
Ми об’їжджали міліцейські пости, тягнули, штовхали машину лісовими та польовими шляхами. Брудні та щасливі від того, що вдалось прорватись, несли сумки з вирощеними ним яблуками по Хрещатику. …Червоні яблука в закоптілих від диму руках. Він у захваті розповідав про свій сад.
Наступного ранку його не стало – куля снайпера влучила в серце.
Якби я йому не подзвонила…
Поховання. Гори квітів. «Пливе кача». Німі сльози в прорізах балаклав. Представники місцевої влади, розштовхуючи священнослужителів, намагаються підійти попрощатись із загиблим без черги, щоб зробити фото для передвиборчих газет. Переляк та здивування на їх спітнілих обличчях, коли хлопці з Правого cектора та 15-ї сотні Самооборони ввічливо просять їх стати в чергу.
Дощ. Очі його дружини. Рудоволоса гарна дівчина, яку я бачу вперше, звертається до мене, ледве стримуючи сльози: «Прошу лише одного – зробіть так, щоб його смерть не була марною.»
Це була його дочка. Я дала їй слово.
Наступного дня я стала членом Правого cектора.
…Після вбивства Сашка Білого прийшло остаточне розуміння, яким шляхом піде так і незмінена влада, і що питання тільки в часі…
Центральний офіс ПС Хмельниччини. Подруга Дана розповідає, як поводитися в разі затримання, спроби підкинути вам «речові докази» та в СІЗО. Що робити, коли не можеш більше терпіти біль побоїв та катувань. Слухаю неуважно. Десь глибоко всередині ще живе впевненість, що зі мною такого не станеться, і що, врешті-решт, я ж не член Тризуба в часи Кучми чи Януковича і… «Майдан переміг», «народ не дозволить», «країна змінилась»…
Війна. Він, як колишній військовий, тренує хлопців, як людина, яка має можливість, одягає та екіпірує їх, як чоловік, який не може інакше, з першою хвилею мобілізації в Правому секторі їде на Схід зі своїми бійцями та зі своїм мисливськім карабіном. Карабіном, що стане другою одиницею зброї на першій прифронтовій базі ПС.
Карлівка, Красногорівка, Степанівка, Піски. Коли він на виїзді, немає зв’язку. Зникає повітря, зупиняється час. Доба, друга… «Ваш абонент з`явився в мережі.»
– Живий… – перший подих.
Найстрашніший день у житті. 13 серпня 2014. Він на виїзді. Вже майже доба, як вимкнений його телефон. Шоста ранку. Не можу спати. Стрічка новин...
Перший запис, який кидається в очі: «Дмитро Ярош. Хріново! Тільки поїхав до столиці, одна з бойових груп напоролась на "підарасів". Маємо страшні втрати... Помстимося!..»
«Ваш абонент знаходиться поза зоною досяжності.»
«…Андрій Стемпіцький. Сьогодні понесли страшні втрати. Більше десятка загиблих, поранені, розстріляні наші полонені. Будемо знищувати як скажених собак. Тварини не повинні топтати землю…»
«Ваш абонент знаходиться поза зоною досяжності.»
«…Дякуємо, що Ви були й жили заради України.»
«Ваш абонент знаходиться поза зоною досяжності.»
Сепаратисти викладають відео. Змушую себе дивитись. Ще і ще раз. Розстріляні наші хлопці, настільки рідні, що здається, ніби у кожного з них його статура, колір волосся, відтінок шкіри. Здається, що з кожним із них я була поруч, коли він купував камуфляж, міряв берці, прискіпливо вибирав розгрузку.
«Ваш абонент знаходиться поза зоною досяжності.»
Десятки годин пекла.
...Дзвінок. Чужий номер:
– Він живий. Мав бути в тому автобусі, але за кілька хвилин до виїзду отримав наказ забезпечити доставку з-під Степанівки трофейного міномета.
Думаю про тих, кому ще не подзвонили. Кому не подзвонять вже ніколи…
Не знаю, чи була я щаслива в тому світі Бродського на ніч, дизайну в пастельних тонах, та вмираючих у вазах квітів. У світі, де діти запитували «куди ти йдеш», а не просили пообіцяти, що повернешся. …Певно так. Але я точно знаю, коли була щаслива в цьому новому світі червоних від безсоння очей, зруйнованих чиїхось віталень, випалених мінами садів.
Перша його довгоочікувана відпустка. Зв’язок із ним пропав вже на території мирної України. Ще одна доба в невідомості, що не дає дихати. Нічний дзвінок у двері. Навіть у темряві помітні свіжі забої на його обличчі та тілі – наслідки «спецоперації із затримання правосеків», на яку представники правоохоронних органів ностальгуючи оділи, приховані до кращих часів, шеврони «беркута», під час якої забрали «до выяснения» його карабін, «загубили» годинник, подарований братом, нічник, куплений волонтерами, та зірвали шеврон «ДУК» з рукава форми.
– Вибач, що не як герой.
Цілую свіжі опіки від компенсатора на його плечі, він обіймає прибігших серед ночі у наше ліжко дітей...
…Прифронтова база Правого сектора. Він вже комбат одного з батальйонів. Його бійці, доклавши чималих зусиль, все ж таки, знаходять ключ від вільної кімнати й урочисто, посміхаючись так, ніби «віджали» у сепарів, як мінімум, автомат, вручають його нам разом із пляшкою (не повірите)
«Шампанського»! Якби хтось сказав мені в тому іншому світі, що ми будемо відзначати річницю нашого весілля на лінії фронту українсько-російської війни, «Шампанським», налитим у залізну кружку з двома смужками приліпленого до неї скотча (атошний колаж), у кімнаті з ящиками патронів та гранатами під ліжком, і це буде найщасливіша ніч у моєму житті, я б подумала, що ця людина невиліковно хвора…
Мій новий світ. Він навчив мене розрізняти постріли нашої арти та обратку за звуком, не відвертатись, побачивши понівечені, обгорівші останки людських тіл, писати прозу, ховати друзів, ненавидіти зрізані квіти.
Гори квітів…
Навчив бути поруч. Не підходити із сентиментами, які натякають на те, що він може не повернутись, коли бряцає зброя, шурхотять липучки броника та чути чиєсь радісне «Буде гаряче!»
Не помічати, як він кладе в кишеню розгрузки ту «правосеківську гранату, що тільки для себе» та сліз в очах побратима, якого не пустили йому на допомогу, туди, де йде запеклий бій, до тих, із ким немає зв’язку, щоб батальйон, у разі чого, не залишився без командування.
Навчив, струшуючи з волосся штукатурку, яка сиплеться зі стелі підвалу від вибухів, молитись за тих, над чиїми головами немає ніякого укриття й захисту, крім віри в Бога.
Не виказувати хвилювання за нього, коли він веде за собою в бій хлопців, що за віком могли б бути нашими синами. Не сидіти в штабі із сумним лицем, коли там, де точиться бій, іронізують і сміються.
Навчив бути далеко й дихати… Кохати й ненавидіти. Тримати слово.
Чого ще він навчить мене? Як поводитися в разі затримання, спробі підкинути «речові докази» та у СІЗО? Що робити, коли не в змозі більше терпіти біль побоїв та катувань? Змусить обманути дітей, не виконавши обіцянку повернутись? Не знаю.
Але я точно знаю, чого він мене ніколи не навчить: боятись товстих переляканих щурів, що штовхаються, поспішаючи сфотографуватися біля труни мого побратима зі свічкою пам’яті та посмішкою, яку не в силах стримати, для передвиборчих газет.
Мій світ. Світ дружини справжнього патріота, матері двох дітей. Світ, у якому живемо я, він, наші діти та наша країна.