Актуально:      Фронтовий щоденник     

Дружина

Я знаю як виглядає війна. Я бачу її в дзеркалі, в обличчях своїх дітей, коли вони, сидячи біля вікна, чекають на батька.
Я одна з тих жінок, які знають як порожньо стає навколо та всередині, коли за ним зачиняються двері й останнє, що ти бачиш, – великий солдатський мішок на плечі, той самий, появі якого у сінях ще вчора так раділи чотирирічний хлопчик та п’ятирічна дівчинка, та підбадьорюючу посмішку:
– Не прощаємось…
Я одна з тих, хто за інерцією продовжує хрестити вже зачинені двері, а потім прокидається від задумливості в дитячій, поступово повертаючись до життя під сопіння маленьких носиків.
– Господи, спаси і збережи!
Я знаю як виглядає війна: зруйновані будинки, на підлозі яких розкидані чорно-білі дитячі фото із сімейних альбомів, ярий погляд червоних від безсоння та невиплаканих сліз очей, металевий присмак адреналіну на пересохлих губах, тривожний запах гарі, пороху, крові.
Я одна з тих жінок, які звикли носити бронежилет, розрізняти за звуком роботу нашої «арти» та сепарську «отвєтку», крізь сон визначати, як далеко «кладуть», та прокидатись, почувши по рації знайомі позивні…
Маючи можливість бути поруч, я знаю де він, чому вимкнений його телефон і коли приблизно він вийде на зв’язок, коли йому доводиться спати і що їсти, знаю куди влучили сьогодні ті міни, про які так багато розповідають з екрана телевізора в перервах між так званими «перемир’ями» і про які так старанно мовчать під їх час. Мені пощастило бачити очі тих, хто стоїть із ним пліч-о-пліч, та прикриває зі спини.
Схиляю в шанобі голову перед тобою, посестро, тою, хто чекає на коханого в повній невідомості, яка стає тільки глибшою й тривожнішою від телевізійної брехні, від протирічної інформації в Інтернеті та від його незмінно бравого «Все добре!» під акомпанемент пострілів і вибухів у рідкі хвилини появи телефонного зв’язку в безнадійній зоні недосяжності. Тою, яка майже втрачаючи свідомість в інформаційній пустелі, сподіваючись на ковток життя, пише незнайомій жінці, не маючі ніякої впевненості в тому, що лист буде прочитаний, а не зависне в повітрі, як залишена без потиску рука.
«Добрий вечір! Вибачте за те, що турбую! Я дружина одного з командирів вашого батальйону, вже більше тижня з ним немає зв’язку. Якщо маєте хоч якусь інформацію, будь ласка, повідомте. Наперед дякую.»
«З ним все добре. Глушать зв’язок.» – відповідаю, роздивляючись портрет русявої дівчини в літній сукні. Я знаю її. Знаю з розповідей бійця з худорлявим, засмаглим на сонці обличчям та розумними, синіми, як літнє небо, очима.
Спливає в пам’яті картинка с передовоі, коли він згадував її біля вогнища, перебираючи в руках майданівський білий пластмасовий хрестик: «…Маленький приватний магазинчик на стіні якого висить плакат з портретом Яроша, що залишився з передвиборчих часів. Представники місцевої влади, що увійшли до приміщення, з огидою роздивляються дорогі черевики, забруднені на шляху від машини до дверей. Їм здається, що вони звертаються до власниці із цілком правомірним проханням – зняти плакат, бо це може не сподобатись новому нардепу (одному з тих, «нових», що голосували за закони 16 січня). На що тоненька тендітна дівчина, росіянка, яка декілька років тому переїхала жити в це невеличке село на західній Україні, бо покохала, відповідає: "Ви знаєте, хто вішав цей плакат і знаєте під чиїм прапором він зараз воює, тому вважаю, що тільки він буде вирішувати кому й коли його знімати, а вам краще піти."». Перед тою, яка стояла, там, у маленькому магазинчику, навпроти здивованих гладких чоловіків в однакових пальто з норковими комірцями, обіймаючи дворічного малюка, якого немає з ким залишити.

Всі відео від Сектору Правди: