Актуально:      Фронтовий щоденник     

Друг Пром

Друг Пром

Насіялось… На безмежному полі відчуттів та думок. Проросло пагонами спогадів та штрихів до портрета мого побратима, посіяне ще з осені минулої – відколи разом… на війні.

З Олегом за віком однакові. Різницю, зовсім незначну у віці, можна відкинути, бо маємо спільні погляди на життя. У часі, вільному від рутини воєнних буднів, коли-не-коли вдавалось перекинутися словами, так десь за кружечкою чаю біля буржуйки…

Друг Пром родом з Маріуполя. Має за плечима піввіку. Та по невичерпній енергії і жазі до життя цього не скажеш, – Богу дякувати. Напевно тому він і є старшиною у підрозділі. Тому на запитання: «Де Пром?» - сто із ста почуєш відповідь:- «Десь літає»… Для мене, особисто, він є феноменом. Бо так чітко знати, де і що в його «хаотичному» господарстві лежить – від цвяха до голки з ниткою! Ні, комп’ютер згорів би! Тому і привчив, напевно, щоб усі бігли до нього… І так двадцять чотири години на добу…

Ніч. Тільки що закінчився обстріл наших позицій. Від ударної хвилі потужного «приходу» сто двадцятого калібру злітає, підвішений на стіну кубрика, килимок. Повернулись з позицій. Наводимо лад у кубрику. «Скупого» світла від ліхтарика недостатньо. Пробую причепити на місце килимок – бракує декількох цвяхів.

Іду до Прома… Світло ліхтарика зупиняється на… Від коментарів з уст побратима утримаюсь з етичних міркувань, бо він щойно приліг, щоб заснути. Та за мить – «Братику, прости.., пішли чайку поп’ємо.» Дістає з тумбочки свічку.

- Ліхтарика виключи, економ заряд.

П’ємо чай. На Олеговому обличчі втома. У світлі від полум’я свічки зморшки на його обличчі – ніби глибокі борозни.

За віком завжди легко знайти спільну мову, в основному, про прожите там, у мирі.

- Братику, пробач, рефлекторна зонівська звичка посилати на … , коли тебе будять. Десять років виживав і вижив.

Сиджу і від почутої сповіді самого кинуло в піт. Олег розмовляв короткими, ніби постріли з «Калаша» фразами – мовою із глибин своєї душі, ніби залишаючи щось недомовлене на доосмислення. Сиджу, уважно приглядаюсь до співрозмовника. Мовчу. Розумію, що слів співчуття буде замало. Бо у кожного десь у житті бувають миттєвості, коли потрібно скинути той важкий камінь, що на душі. Кожна людина знає лише те, що вже прожила, та не може відати того, що відбудеться за мить – Богом їй цього не дано. Тим більше тут, на передку, де лише довіра до побратима набуває особливої ваги. Коли у момент істини знаєш, що побратимство вартує більше, ніж ціна життя… Це занадто високі почуття і, можливо, це зрозуміють лише ті, хто це проніс у собі, «сьорбнувши» із казана, де кипить війна…

Ні, друже, ти не змінився. Добряк ти. Ним був, є та будеш. Десять років не змінили суті твоєї. Потягнув ти цього «паровоза» сам, узявши на себе вину з того, що не чинив. Бо ті, кого ти вважав «друзями», знайшли у тобі цапа відбувайла, ожиріли, витерши ноги об твою долю, зайнявши високе положення собі – не тобі… На собі відчув «справедливість» суду, бо де ж тобі, простому роботязі, було знайти захмарну суму для викупу?..

Роблю спробу перервати сповідь, запитуючи: «А чому «Пром» твоє псевдо?».

Олег поставив кружку, посміхнувся:

- А це з фільму «Місце зустрічі змінити не можна». Там такий бандюк був «Промокашка», пам’ятаєш? То мені «Пром» як «поганяло» на зоні дали.

- Не обтяжує?- перепитую.

- Та ні, вже звик, бо десятку років з життя не викинеш. Набув тільки досвіду у виживанні. Там було всього, але, з однієї сторони, тільки легше. Тоді був мир…

- А воюєш за що?

Полум’я від запальнички на мить освітило обличчя – Олег запалив цигарку.

- Як тобі, братику, пояснити… - настала пауза. – Подивись на свою долоню, - продовжив. - Скільки пальців бачиш?

- Ну, п’ять, - відповідаю, а самого почало брати за живе – що за алегорію надумав?

- Ну а тепер уяви, що ті, хто тобі колись пробував вже їх ламати – бандюки, у котрих твій старший брат «у законі», одрубали спочатку одного пальця і тепер ще хочуть відтяти іншого… Що, погодишся? Я – ні! Тому я тут! Думаю, що, зрозумів…

Мовчимо.

- Іди, друже, відпочивай!

Підіймаюсь і збираюсь йти, бо шаную побратима, що майже добу на ногах.

- Стій, ти ж за цвяхами прийшов!

Олег вийшов з кубрика, включивши свого ліхтарика, і за мить повернувся з пригоршнею цвяхів.

- Молотка маєш? Ні, можу дати, тільки поверни.

- Маю,- відповідаю, жалкуючи, що така побутова дрібниця відняла у побратима дорогоцінний час на відпочинок.

Олег поглянув на годинника.

- Ще є зо дві години, піду «відімкнусь», якщо вийде, бо завтра, хоча ні, вже сьогодні, комбат дав декілька завдань…

Світло з’явилося. Десь ледь чути роботу бензогенератора – подарунок волонтерів.

Наводимо порядок у кубрику.

Світанок. Розвідники зібрані. Комбат, як завжди, відправляє групу на чергове завдання. Серед вояків і друг «Пром». Можна бути спокійним. Він старший за віком і побратими йому – діти. Життєвий досвід Олега добре стримує «гарячі голови», адже йде його група у саме, саме… Це дещо заспокоює, адже з розвідниками все буде «о’кей». Я б теж з ними у розвідку пішов…

Віталій Кудін (старший) – окрема тактична рота «Волинь»
Української добровольчої армії,
«Сектор М»

26.05.2017

Теги: Щоденник фронтового кореспондента


Всі відео від Сектору Правди: