Записки фронтового кореспондента. Друг Дрім
Кінець осені. Позаду тисяча двісті кілометрів нічної дороги з дощем, мокрим снігом змінилися водночас на сірий морозяний світанок і кінцевий пункт призначення - "нульовку"... За кермом друг Тихий - комбат. Не зважаючи на втому, впевнено утримує кермо "течика" на віражі між вирвами на перетвореній у скло дощем і морозом дорозі від заносу. Швидкість максимальна, стишується тільки у вервечці "мертвих" зон...
Найбільш незабутні у житті враження від тих подій, що приходять віхово або вперше. Я вперше на війні. Тому у гамі перших відчуттів найважче вибудувати логіку змісту того, що пройшло через єство і напевно залишиться у мені до останнього мого подиху. Я людина, ніби списана з рахунку придатних захищати зі зброєю свою землю, бо маю на свої п'ятдесят дев'ять два інфаркти. Але їду в якості волонтера допомогти нашому підрозділу, котрий зайняв позиції, облаштувати побут та попутно передати подарунки. Від побаченого - шок. Перед очима руїни. Ні, не на екрані телевізора, а ось - наяву! Пробиває від п'ят і до коренів волосся, б'є через серце, забиває подих смерть ще недавно квітучих, виплеканих душами, мріями, надіями сотень людських обійсть - нині зруйнованих, полишених, але не похованих... Війна не дала!
Приходжу до тями лише після привітань побратимів. Очі скляні, зіниці розширені, ніби після наркозу, розум ще не здатен осягнути дійсність. Друг Пепс дав ляпаса, подіяло.
- Бать, ти що є***увся? Отямся, звикнеш скоро, - промовив своїм звичним з нотками радості голосом. Роздаю подарунки. Черга дійшла до пакунка з книгами і запискою "Другу Дріму".
Рух вояків, хаос, кожен з них має своє завдання, але так лише у сприйнятті "нової" тут людини. Втома від дороги дається взнаки - важко зорієнтуватися.
- Де знайти друга Дріма? - питаю вояка, який проходить повз.
- Піднімешся поверхом вище, чуєш, де гупає? Знову Дрім дрова рубає.
Йду в повній темноті - умови світломаскування на позиції, де всі пройоми закладені мішками з піском, орієнтуюся на звук глухих ударів, присвічую ліхтариком мобілки. По світлу, що пробивається, знаходжу двірний пройом кубрика. У ніздрі б'є запах кіптяви і медикаментів. Скельця окулярів блиснули - вояк кинув швидкий погляд на мене. -
Присідай, - промовив і продовжив чатувати над буржуйкою, що вперто відмовлялася "їсти" дрова.
Присів з краю лежака і, коли очі звикли до тьмяного світла, розгледів тісненький кубрик - колишню у мирі кухоньку. З першого погляду зрозумів, що помешкання належить педанту. На поличках - книги, зошити, якісь медикаменти, посуд. Все має своє місце, акуратно розставлене, ноутбук на столику... Єдине, що не вписалося в цю ідилію - бронік, каска і "калашмат" на лежаку.
Нарешті буржуйка здалася - відблиски підхопленого полум'я осяяли худорляве обличчя побратима.
Знайомимося - і все, що по чину, далі. Юрій, так звати побратима, швидко прибрав до давно визначених ним місць речі, полишені на лежаку.
- Пробач, тільки змінився з наряду. Тому тепло на першому місці, - промовив, - Зараз будемо чаювати.
Слідкую за впевненими, відпрацьованими рухами рук, які, не зважаючи на втому, ставлять кухоль з водою на буржуйку.
- Тут тобі передача, - простягаю привезені з дому книжки нашого дубенського письменника Миколи Оттова.
- О, дякую! Давно хотів, бо вдома маю лише одненьку.
Дрім відкрив першу сторіночку, а там - підпис рукою автора. Лише в цю мить звертаю увагу на долоні, просочені кіптявою. Разючий контраст на фоні білого паперу.
П'ємо чай. Кубрик наповнюється теплом: тепло на душі від чаю, від спілкування, від того, що ми з ним, як виявилося, однолітки. Працювали на педагогічній ниві, майже на всі речі маємо спільний погляд, ще й земляки. Доля? Напевно так!
Діалог порушив молодий вояк - зайшов по ліки від застуди. (Друг Дрім ще й обов'язки парамедика виконує) Найбільше вразило, що видані ліки - кому і коли - чітко зафіксувалися в зошиті. Точність і педантизм Юрія мене вкінець добили! Як серед усього, що можна назвати хаосом військового побуту, ще й вести облік від "А" до "Я"? Цю людську рису, напевно і помітило командування, - до прямих обов'язків воїна другу Дріму додали посаду парамедика і начальника штабу...
Марнота буднів війни... У верхній колбі цього, ніби піщаного годинника, стікають через лієчку піщинки - миттєвості, секунди, хвилини, години, дні, наповнюючи змістом нижню колбочку - душу, серце, і кожна піщинка - це пам'ять. Ніколи не думав, що списати портрет штрихами з писаної олійними фарбами картини важко. Друзяко Дрім, я дякую Богу, що цю нашу зустріч мені на долю поклав. Бо писаний олійною фарбою портрет - це той час, що провели разом у вервечці важких буднів війни, серед яких народжувалися "Записи фронтового кореспондента". Їх народженню я завдячую тобі, бо неотесана ідея, задум або відкидалася або філігранно полірувалися і бачили світ. Завжди дивувався твої невгамовності, енергії, реалізуючи котрі у вчинках, отримував від інших прикладений до виска палець. Ти мовчав, зносив, бо Бог дав мудрість. І коли проходив час - істина чину твого завжди підтверджувалася. Бо вчитель, як ти сам казав, - це не професія, а діагноз. А ти вчителем був, є і ним залишишся...
А пам'ятаєш? Сонячний морозяний день. Завантажилися свіжими буханцями хліба. Несемо на нашу позицію. Слизота неймовірна. Перед входом на позиції шлагбаум. Черговий-вояк щось кричить і руками розмахує. Ти попереду, згинаєшся щоб пройти під шлагбаумом, і тут - цвьох! - приліт кулі калібру дванадцять і сім акурат по трубі над тобою. Попадали обидва, як за командою. Переповзаємо у "мертву" зону.
- Куди ж ти, сука, стріляєш? Тут же живі люди ходять! - Кричу ворожому снайперу.
Регочемо, обтрушуючи роби. У відповідь по поміченому вояками виходу запрацювало ДШК - "дашка". Продовжуємо йти і сміємося, бо куля, котру вже почув - не твоя…