Актуально:      Фронтовий щоденник     

Я дочекаюсь тебе, синку…

Коли він повідомив, що отримав повістку й завтра йде на війну, вона вчепилася йому в рукав і тихо промовила: «Операція. У тебе ж була операція, ти ж можеш показати виписки. Там все зрозуміють, адже там теж люди, ти не можеш піти». – «Я не "коситиму". Я піду. Хто як не я?».

Вона ще сподівалася на диво, коли зранку проводжала його, а він ховав очі, коли з болем помітила, як незграбно він намагається нагнутися, щоб зав’язати берці. Наслідки операції, вона хапалася за останню соломинку: «Операція, у тебе ж була операція, синку, тобі ж не можна».

«Мамо, я скоро буду. Все нормально.» – він закинув старенький рюкзак на плече, взяв мисливську рушницю, притиснув сухі губи до материної щоки та вийшов, тихо причинивши двері. Тремтливою рукою вона перехрестила двері: «З Богом…».

Невідомість роз’їдала зсередини – куди пішов, де шукати, навіщо взяв із собою улюблену мисливську рушницю. Ні дзвінка, ні вісточки – нічого, щоб заспокоїти материнське серце, що ниє з того самого ранку. Вона прийшла до військкомату – ніхто нічого не знає: «Ім’я, прізвище, рік народження? Ні, немає.» Після декількох невдалих походів до міського військкомату вона згадала, що в обласному є знайомий офіцер. Дощовим похмурим ранком вона приїхала до нього: «У мене син зник, я знаю, що пішов на війну. Де він?». Дзвінок – повістки не було, дзвінок – у ЗСУ немає, дзвінок – у добровольчих батальйонах немає… Офіцер крутить олівець у руках, дивиться у вікно: за вікном дощ і білою піною цвіте вишня. «Я не знаю, де твій син, – олівець ламається, із хрустом розриває тишу строгого кабінету. – У нас немає бази даних Правого Сектора, скоріш за все він там… Усе буде добре, він у тебе справжній мужик».

Вона розгублено повторювала, як мантру, всю дорогу: «Правий Сектор, Правий Сектор, може живий... Може війна скоро закінчиться, і він повернеться додому. Потім тягнулися дні очікування – можливо зателефонує або напише листа, або (боялася навіть вірити) повернеться додому. По дорозі до магазину зустріла сусідку, яка пошепки чи то вихвалялася, чи то соромилася: « А мій "відкосив". І в Петрівни теж все владнали. А твій де, не повернувся? Кажуть, що він у Правому Секторі, це ж бандерівці…». Мовчки похитала головою, розвернулася й, забувши про магазин, пішла додому. Спогади крутилися в голові різнобарвним калейдоскопом: його перші кроки, перше слово «сам», перша бійка, перше кохання, перша робота. Усе його життя пронеслося за пару секунд перед її очима й мозаїка склалася в повністю закінчену картину – «Хто як не я?».

Це вона його так виховала. Із перших днів, коли хрестила в маленькій церкві й поряд стояли світлі люди у вишиванках, коли на змаганнях він надягав жовто-блакитний прапор на спину й співав гімн. Вона зупинилася вражена власним відкриттям – через безкінечний в’язкий потік брехні й пропаганди, що нав’язувалася через телевізор, газети, все одно прорвалося справжнє, код нації, поклик предків.

А потім він телефонував, просив вибачення, що так пішов, казав що все добре і він повернеться. Вона стискала трубку, плакала й мовчки кивала головою, ніби він міг її бачити. Він телефонував, а вона плакала та молилась. Як зараз сказати йому, коли він на передовій, що його бізнес під загрозою, що місцеві чиновники, змінивши назву, але по суті й по совісті залишившись «регіоналами», розтягують, як шакали, його улюблену справу. Поки він на передовій захищає країну від зовнішнього ворога й окупанта, внутрішній ворог мародерствує вдома всюди й безкарно.

Увімкнула телевізор, у новинах повідомили, що підрозділи ЗСУ оточили базу Добровольчого українського корпусу Правого Сектора. Одночасно пролунав дзвінок: « Ма, все нормально…» Встигла сказати: «Синок, я все зрозуміла. Ніколи не сумнівайся – я горджуся тобою. І я дочекаюся тебе…».

Зв'язок несподівано перервався, вона повільно поклала слухавку, погладила телефон, ніби він живий й передасть її тепло туди, де лишилося її серце. Знаходитися дома вона фізично не могла, важко було дихати. Вийшла на ґанок, прислонилася до дверей, вечір опускався на місто, співали пташки, знову цвіла вишня, знову брехали новини. Увесь досвід минулого життя, віра в непохитність влади та єдність братських народів поступилися місцем розумінню – війна продовжується, війна із системою, те, що робить її син, і є єдиною важливою справою.

Вона повернулася додому, двома пальцями, гидливо взяла пульт, викинула у відро для сміття. Потім поставила вазу з бузком біля ікони, перехрестилася, розправила згорблені плечі й ледве чутно прошепотіла: «Я дочекаюсь тебе, синку!..».


Всі відео від Сектору Правди: