Vivĕre est cogitare, vivĕre est militare: жити значить мислити, жити значить боротися!

«Сьогодні нам не треба вишукувати нових теорій чи філософій – все це ми маємо. Ми повинні повернутися до тих днів, коли пролунали останні постріли національно-визвольної боротьби, підняти той прапор, скинутий ворогом з наших святинь...»
Зеновій Красівський

Кожній нації свій час – рости, мужніти чи марніти. Так, сходинку за сходинкою, нації проходять тільки їм властивий шлях. Одні залишають по собі папіруси і храмові руїни, деякі за кілька століть зникають, мов тіні, інших Господь задумом своїм тримає на Землі тисячоліттями. Українська нація замолода перед підтоптаними європейцями. Та нехай ми пізніше вибілили хату, у нас ще попереду здобуття і розбудова Держави української нації на українській землі, бо ж тільки у власній національній державі українці можуть зберегтися українцями і християнами, а Україна – Україною. Саме бруківка Майдану, втрачений Крим і сплюндрований Донбас таки розбудили приспану націю. Тільки через кров, кров власну і ворожу, українство здобуде майбутнє.

Та самого тільки патріотизму замало для перемоги: ніколи олігархи, чиновники та політичні пристосуванці добровільно не полишать ґвалтувати матір-Україну, а російська орда не увірує раптом в заповіді Божі та не відповзе за кордон, нагодувавши цукерками сиріт на Донбасі. «Тільки визвольна, революційна, безоглядна і масова боротьба українського народу, ведена власними силами Нації за всяких умов, усіма доступними методами, на засадах ідеології українського націоналізму…» дасть нам свободу. І сьогодні ми не теоретизуємо, а в боротьбі стверджуємо український націоналізм і у Визвольній війні на Донбасі, і під Верховною зРадою, і по мирних вінницьких містечках.

Трапляється так, що коли наші опоненти зцитовують когось із засадничих ідеології українського націоналізму (наприклад, П.Порошенко 24 серпня) ми, в запалі, навіть жалкуємо, що немає змоги пополемізувати з процитованим ідеологом. Так, з висоти 2015-го року Божого, з автоматом за плечима та інтернетом перед очима, ми мобільніші інформаційно та інтелектуально перед далекими початками минулого століття. Та чи повинні ми вступати в дискус із концепціями українського державотворення таких апостолів націоналізму як Микола Міхновський чи то В’ячеслав Липинський, акцентуючи на невластивому нам, бандерівцям, українському монархізму чи клясократії?

Початки формування українського націоналізму падають саме на злам ХІХ століття. Суспільні потрясіння в роки Української Революції (1917-1920) народили націоналізм як ідейну течію та політичний рух. Навіть невдалий досвід побудови держави українство використало для теоретичних пошуків, враховуючи помилки. Саме тоді вперше утвердилась теза про націю, як головний елемент творення української держави.

А якою має бути українська нація, хто має скласти її провідну верству, за якою формою будувати державу українську кожен із творців націоналістичної ідеології трактував по-своєму. Ідею самостійності України сформував 1900 року Микола Міхновський: «Одна єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Сяну аж по Кавказ». Він перший відкинув ілюзії щодо можливості перебудови Російської імперії на демократичних засадах, поставив інтереси нації вище інтересів класових. Його націоналізм набуває чіткого антиросійського спрямування: «Нехай вчені розшукують, хто кому був родичем; ображення чуття нації і кривда цілого народу гидують визнати моральні зв'язки з російською нацією...».

В свою чергу В’ячеслав Липинський вважав, що майбутнє української держави в правовій монархії в традиційній для України гетьманській формі: «Найбільш традиційною моделлю етнократії для України є гетьманат, що означає виборну одноосібну владу, яка несе повну відповідальність за стан справ у Державі». Він був проти наслідування західноєвропейської демократії, її елементи вважав політичною бутафорією.

Липинський висуває на ключове місце клас «селян-хліборобів», як формуючу українську силу, що віками зцементована культурою та традиціями. Він наполягав на тому, щоби український народ виховав власну панівну верству, аби не коритись чужим панам.

Нехай столітня практика націоналістичної боротьби і констатує відсутність у Миколи Міхновського чіткої програми дій, певний ідейний публіцизм і хитання в бік соціал-демократії. Однак, саме його національно-радикальні гасла вплинули на подальшу кристалізацію ідеології українського націоналізму, а революційний націоналізм, гасло «хто не з нами, той проти нас» і опертя на право сильного лягло в основу ідеології Донцова.

Так само можна виривати з контексту відоме твердження В’ячеслава Липинського про те, що націоналізм буває двояким – державотворчим та державоруйнівним, як, зокрема, український, і закидати йому «монархізм», а то і спробувати втрамбувати могилу «гетьманця» колгоспним трактором, як за совєтів. Однак, він був не лише теоретиком, а все своє свідоме життя працював на розбудову української держави, нехай і у формі Гетьманату. Хіба сперечатимемося з його словами: «Коли Ви хочете, щоб була Українська Держава — Ви мусите бути патріотами, а не шовіністами. Що це значить? Це значить, перш за все, що Ваш націоналізм мусить спиратися на любов до своїх земляків, а не ненависть до них, за те, що вони не українські націоналісти»?

Творці ідеології українського націоналізму початку ХХ століття були українськими Дон Кіхотами на ідейному роздоріжжі Заходу та Сходу. У тих історичних реаліях, при тогочасному суспільному розвитку, опираючись на власні переконання і життєвий досвід, вони витворили для українського народу власну національну ідеологію – ідеологію українського націоналізму, що вела українців у бій фронтами Першої світової, додавала снаги супроти білих та червоних колонізаторів в роки Української Національної Революції 1917–1920 років, не дала впасти на коліна перед нацистською Німеччиною та комуністичною Москвою, а сьогодні вклала до наших рук бруківку на Майдані і наставляє проти внутрішньої контрреволюції та московської окупації.

Веде нас в бій ідеологія українського націоналізму в інтерпретації Степана Бандери, в основі якої інтегральний націоналізм Дмитра Донцова. Таж без ріжних точок зору ідеологів початку минулого століття, їх, часто взаємовиключних, рецептів побудови української держави, конкуренції радикалізму з монархізмом навряд чи викристалізувалась би революційна націоналістична ідеологія.

Побратими, залишимо онукам систематизацію політико-ідеологічних концепцій, бо ж сogitationes posteriores saepe sunt meliores (пізніші думки часто кращі від попередніх). Нам ще так багато треба зробити сьогодні – здобути Українську Державу.

Слава нації!