Кроки врізнобіч. Про реалії мобілізації
Йому закидають зверхність і зарозумілість. У поглядах, у реакціях, в інтонаціях. Йому приписують синдром кіборга. Надмірне вип’ячування свого недоречного «героїзму». Або просто – поствоєнний синдром. Хворобу. Його звинувачують у приниженні звичайних, невійськових людей. У небажанні робити кроки назустріч. У навмисному розподілі на «нас», тих, хто на фронті, і на «них», тих, хто не причетний до війни. Коли ж має бути навпаки.
Так хочеться вірити, що має бути навпаки. Що зовнішній ворог об’єднує в боротьбі за незалежність усю країну. Що спільне горе змушує підтримувати один одного. Допомагати. Не залишати напризволяще. Не тікати.
І ніби так і є. У чому справа? Хіба ми не бачимо шаленої активізації суспільства у допомозі армії і добровольчим батальйонам? Хіба не відчуваємо божевільної роботи волонтерського руху, що однією величезною хвилею накрив чи не з головою нагальні потреби військових? Хіба солдати на фронті не отримують сотні і навіть тисячі щирих, часто наївних, але позитивних і світлих дитячих листів? Хіба, ні?... Дивіться ж, люди згуртовані. І навіть єдині у своїй роботі і в її кінцевій меті.
Війна все ж об’єднує. Але не всю країну. Не всі 45 мільйонів. На жаль. Бо серед них лишаються ті, хто в «Google» вводить щось подібне на «Як відкосити від мобілізації»…
Закарпаття. За останній рік напрочуд неприродно зросла кількість шлюбів чоловіків призовного віку з жінками, що мають трьох і більше дітей. Все частішими стають випадки офіційного оформлення опікунства.
За словами начальника мобілізаційного управління Головного управління оборонного та мобілізаційного планування Генштабу Збройних сил Олега Бойка, іноді люди виїжджають за кордон цілими селами.
«Є доповідь голови селища Косівського району, згідно з якою місцеве населення найняло два автобуси і виїхало на них у Російську Федерацію. На кордоні військовозобов'язані заплатили за його перетин», - зазначив начальник мобілізаційного управління.
Волинь. За час проведення АТО близько трьох тисяч потенційних волинських солдат покинули територію України.
19% оповіщених військовозобов'язаних Волинської області відмовилися від проходження військової служби за релігійними мотивами, хоча в попередні роки відсоток відмови за даним формулюванням не перевищував 0,7%.
Зараз мій знайомий друг Сашко (назвімо його так), боєць розформованої 51-ї бригади, не знаходить собі місця через відповідь Генерального консульства Польщі на його запит щодо виїзду за кордон: "Інформація, яку ви надали для підтвердження мети та умов поїздки, є недостовірною". Зараз виїхати за кордон – проблематично.
Вінниця. Ірі, близькій подрузі медика 1-ої штурмової роти Арійки, під час поїздки у маршрутці випала нагода переконатись у феноменальній винахідливості місцевих юнаків, що досить вдало обійшли мобілізацію шляхом вступу в університет на денну форму навчання. На всі боки цим тішились. Цвіли і пахли.
А щоб так сильно ніхто не мучився, українські юристи, зіставивши численні протиріччя, констатували просто і ясно: уникнути мобілізації можна на цілком законному рівні, допоки в країні не оголошено воєнний стан. Пишеш у відповідній заяві: відмовляюся виконувати злочинні накази, - і гуляєш на всі чотири сторони. З чистим сумлінням. Якщо, певна річ, воно ще може таким лишатись. Позбавлення волі до трьох років за відмову від мобілізації можливе, знову ж таки, лише за умови воєнного стану. Ляпота.
Воєнний стан. Неоднозначно. Багатоаспектно. Дискусійно. Якщо коротко, то це своєрідна легалізація війни. Дурневі ясно, якщо це неофіційно, тобто нелегально, отже це і незаконно. Іншими словами, якщо війни нема, чому мене на неї відправляють? Логічно. Виправдано.
Але це наївні закиди до влади. До влади, що і сама ситуацію на Сході України вже наважується називати війною. Де факто. Але визнати на офіційному рівні – ні, рішучості, на це, не стає. Поки-що. Та всі розуміють, що війна. І всі мають змогу бачити або читати експресивні, напружені репортажі з місця бойових зіткнень. І кожен має мінімум одного знайомого, що служить в «АТО».
Тож оці наївні закиди до влади – не більше й не менше, аніж як намагання вмити свої боягузливі руці, вбрати своє рильце в пушок, відхреститися від усіх своїх чоловічих, громадянських обов’язків і ходити несповна розуму від відчуття власної компетенції та ерудиції в українському законодавстві.
Добровольчий український корпус – теж нелегальне збройне формування. Проте це не заважає його бійцям вже рік воювати на так званій нелегальній війні.
Справа у власній гідності кожної людини. У її наявності або відсутності. Бо щоб піти захищати свою землю, насправді потрібно небагато. Лише бажання. Лише розуміння.
А хлопця, що повернувся додому у рамкам планової ротації, звинувачують у зверхності і зарозумілості. У приниженні звичайних, невійськових людей. У не бажанні робити кроки назустріч.
Закриваючи очі і затуляючи вуха на те, що він якраз ці кроки зробив першим. Пішовши захищати мирне життя тих, хто боягузливо ховається, хто панічно тікає, хто демонстративно відмовляється, хто нагло бреше. Тих, кому легше йти врізнобіч.