Дук. Мурашник
День такий сонячний. База купається в молодій зелені дерев і насолоджується травою. Правда, все це робиться на ходу, на бігу, похапцем, - бо роботи у всіх багатенько. Ми зараз нагадуємо величенький такий мурашничок: кожна мурашка знає своє місце, свою роботу.
Мурашки-зброярі щось зварюють, пиляють, свердлять, час від часу заглядаючи в креслення. Їх майстерня – мрія кіношника – захаращена залізяками, що на початках нагадують купу металобрухту. Добре обгорілу й заржавілу таку купу. І всі ці штукенції, спочатку в уяві нашого Крави – головного конструктора правосєківського КБ зброї, – а потім і в реалі перетворюються на нові неочікувані зразки зброї. «Нежданчики для ворога,» – жартують дядьки із команди Крави.
У величезних палатках працюють школи. Правда, тут вчать не «з точки А в точку Б», а набагато серйозніше. Командир першої штурмової роти Да Вінчі каже, що планує за час перепочинку після Пісків навчити свою команду стріляти з усієї наявної в батальйоні зброї. А її – зброї – є багато різновидів.
Десь на полігоні чути автоматні черги, на дальньому – вибухи. То теорія вже підкріплюється практикою. Снайперські групи, штурмовики, ДРГ – всі тренуються.
А я блаженно бреду по території бази. Мій інформаційний працює теж: хлопці знімають тренування, розмовляють з бійцями й командирами. Стрілочка мудрує за комп’ютером – пише нарис про розвідників. Десь на території працює команда з «Плюсів», вишукуючи цікаві воєнні історії. Їх очі світяться блаженством: такої кількості героїв в одному місці вони, мабуть, ще не бачили. Що не історія – мрія журналіста. Тут італієць – справжнісінький – вештається по території, очікує, коли за ним підскочать хлопці з 7 ОБАТу, він їде до них воювати проти терористів. Ну, не любить п’ятдесятилітній італієць терористів! Там – француз крутить головою на всі боки. Вчить українську – шосту з відомих йому іноземних мов. А що поробиш? Хочеш бути у третій штурмовій – вчи мову. Тут молоденький Да Вінчі муштрує своїх підлеглих – дядьків, що здебільшого годяться йому в батьки. «Баті» уважно прислухаються до юного командира. Він, що героїчно відвоював усю епопею Пісків і був там поранений, для них – незаперечний авторитет. Там всюдисущий комбат щось вигукує весело, викликаючи вибухи схвального реготу.
– Та навіщо вам комбат? – віднікується від телевізійників і киває на хлопців, – он справжні герої!
У обійсті Кума – командира автороти – дим коромислом: миють, фарбують, рихтують, крутять, лагодять. А музика гримить так, що аж машинки підстрибують.
Я згадую, як було тут, коли я приїхала вперше минулого літа. Вихоплюю поглядом заповітну лавочку, на якій після бойових «вильотів» любили зависати герої Карлівки й Авдіївки – Шершень, Людоїд, Семен, Морпех. Як вибухала лавочка гучним реготом на кожен солоний жарт тепер вже покійного Баті – Шершня. Згадую, як втікала зі складу у бесідку для чистки зброї, щоб трошки пописати на своєму ноуті. З якою любов’ю щасливі власники автоматів чистили своїх бойових «друзів», і як заздрісно-захоплено поглядали на це дійство ті, у кого зброї ще не було. А як всі були чудно вбрані! Хто що знайшов – той те й одягнув. Пам’ятаю, яким щастям були привезені Мольфаром беушні однострої і берці.
Бреду я й думаю: і в цих людях сумнівались виборці, коли голосували? Як прикро! Бо, уявіть, що може зробити з нашою бідолашною окраденою країною команда, яка всього лише за рік з нуля, без копійки заощаджень, тільки на власній звитязі та любові й вдячності простих людей змогла перетворити купку добровольців-патріотів у міцний, боєздатний, дисциплінований бойовий кулак.
Чи розуміє наша влада, що буде з нею, коли цей кулак гримне по столі?
