Визнання терористичних держав – не панацея
Не так давно з македонських та світових ЗМІ стало відомо про те, що сталося неподалік міста Куманово. Про бій з албанськими бойовиками у селі Діва писала низка українських газет посилаючись на іноземні джерела. Усі повідомлення македонських видань Pepublika, Nova Makedonija, PlusInfo та CNN говорять про те, що бій розпочався після того, як група з кількох десятків озброєних людей зайняла село Діва, що знаходиться у так званому «албанському трикутнику» - території, що межує з Косовом і де проживає багато албанців. Цивільне населення довелося евакуювати. Як наслідок протистояння між бойовиками та македонськими збройними формуваннями – близько десяти вбитих з обох боків, десятки поранених. Групу вдалося нейтралізувати наступного дня. За заявами поліції, заарештовані терористи – громадяни Албанії та самопроголошеної Республіки Косово. Перед цим, починаючи з жовтня 2014 року, відбувалася активізація албанських бойовиків, пов’язаних із так званою Національно Визвольною Армією на території Македонії. Це все супроводжувалося обстрілами парламенту з гранатомету та атакою на поліцейський пост у гірському районі. Розхитування ситуації загострилася під час недавньої політичної кризи та протистояння між владню та опозицією. Власне тоді 9 травня і відбулася кривава кульмінація конфлікту нібито на національному ґрунті.
Пригадую 2008 рік, коли з телебачення та газет стало відомо, що після років жорстокого протистояння косовські сепаратисти проголосили незалежність цієї квазі-держави. Власне де-факто після використання Сполученими Штатами та їхніми союзниками військ, Косово вже кілька років не контролювалося Сербією. Для сербів це була справжня трагедія національного масштабу. Патріоти не мислили своєї держави без її невід’ємної складової. Значна частина світової спільноти, втомлена бойовими діями на півдні Європи, вирішує визнати самопроголошене утворення. Для іншої частини держав, зокрема для України, Грузії, Іспанії, Греції, Індонезії це було неприйнятним та кричущим порушенням міжнародного права. Фактично це було узаконення того, що незаконні збройні формування, що розпалили громадянську війну на національному ґрунті, можуть змусити світ визнати їхній суверенітет. Звісно, якщо є неконтрольований кордон із сусідньою державою, що межує із зоною, на яку претендують сепаратисти (близько 100 000 албанців переселилися на територію Косова після атак військ держав НАТО проти Сербії). І звісно, якщо є сильна армія іноземної держави, що може «змусити до миру». Відповідно це супроводжувалося етнічними чистками проти сербів та руйнуванням пам’яток культури. Нічого не нагадує ?
Тоді мені навіть у жахливому сні не могло наснитися повторення чогось подібного вже в моїй країні. Звісно, що на той час уже був конфлікт у Карабасі, були придністровські сепаратисти. Але принаймні не було визнання цих псевдо-держав.
Визнаю, що тривожні тенденції в Україні відчувалися все ж давно. Так, у кінці минулого десятиліття патріоти України виходили на акції проти Сєвєродонецьких «косоварів», організованих за сприяння «Партії регіонів». Переглядаю ще раз фото-репортаж Олени Білозерської про те, як активісти УНА-УНСО вимагали не визнавати квазі-республіку Косово. Майоріли плакати : «Косово – сербське. Крим – український», «Сьогодні Косово – завтра Крим ?». Як у воду дивилися. Так, проблема ніби висіла у повітрі, але українське суспільство ще не відчувало подиху завірюхи, що пронесеться по країні через 6 років. І уже у 2014 році серби виходили на акції проти російської агресії в Криму.
Стає зрозумілим, що усі імперії використовують принцип «розділяй і владарюй» і сьогодні. Російська Федерація дуже вибірково визначає, хто сепаратист і терорист, а хто «нація, що бориться за національне самовизначення». Маніпулюючи цим, політики держави-агресора, поширюють інформацію про насилля на Донбасі (звісно з боку «карателів-бандерівців»), намагаються психологічно тиснути на світ, залякуючи його. Їхня задача – змусити світових лідерів вважати, що краще «заморозити» цей конфлікт, ніж допомагати Україні в боротьбі за цілісність. Сателіти Росії вже починають визнавати терористичні банди ДНР та ЛНР «незалежними державами». Якщо так все буде тривати і далі, то з цим почнуть миритися і інші держави, які пов’язані тісними економічними або політичними зв’язками з РФ. А що дасть їм це визнання бандитських держав ? Уявний спокій, надію на те що «якось варвари розберуться по-мирному». Власне наслідки такого «компромісу» ми вже побачили у Македонії, де орудують озброєні до зубів «європейські цивілізовані» терористи, що вільно перетинають неконтрольований кордон, вбивають людей та зникають. Яка їхня мета ? Як і у всіх інших подібних організацій – заявити про серйозність своїх намірів здобути «незалежність» території, на яку вони претендують у довгостроковій перспективі, розхитувати обстановку зсередини держави. Тепер можемо лише уявити, які «апетити» будуть у «Новоросії», у випадку визання терористичних держав на Сході України. І які «апетити» з’являться у очільника Кремля. Враховуючи досвід того, як російська армія шматувала Грузію для «захисту прав» ста тисяч осетин, можна очікувати, що через рік «захищати» будь-яку нацментшину почнуть у якійсь сусідній країні. Зрозуміло, що ті держави, які мають проблеми з сепаратизмом або іноземною агресією, усвідомлюють хибність такого шляху.
Мені здається, що кричущо несправедливий Мінський договір, який стараннями президента РФ було затверджено на рівні ООН, може стати початком «заморожування» конфлікту із подальшим визнанням бандитських республік та анексії Криму. Сподіваюся, що я помиляюся. Бо війна на цьому не закінчиться. А ми вже маємо сумний досвід терористичної держави посеред Європи, з якою ніби усі змирилися, але легше від цього нікому не стає. Злочини, які були здійснені проти мирного населення окупантами та їхніми посіпаками, скоро будуть співмірними з тим, що відбувалося із сербами у Косово, або з тим, що творили федеральні війська у Грозному та Самашках під час Чеченської війни. Світ має знати, що ми, прагнучи миру з нашими громадянами на Донбасі, не збираємося йти на мирову з убивцями, тими, хто знищує усе українське на нашій землі. Ми маємо постійно нагадувати світові про те, з ким вони мають справу, і що дивитися крізь пальці на проблему – це не до добра. А нам лишається бути милосердними до своїх ближніх, бути сильними духом та готуватися продовжувати боротьбу до остаточної перемоги. З нами правда.
