ДУК. Погляд зсередини
Вперше я побачив «Правий сектор» ще 30 листопада 2013 року, коли, буквально, по тривозі прибув на Михайлівську площу в Києві після жорстокого розгону студентського Майдану. Купка молодих людей років по 17-18, можливо, 20 стояла під будівлею Дипломатичної академії з битами та напівзакритими балаклавами обличчями. Я ніколи не був прихильником силових сутичок з владою, тому ці хлопці, налаштовані явно агресивно, не справили на мене ніякого враження. У нас тоді були зовсім інші завдання: ми формували Першу сотню Самооборони Майдану. 19-го січня мене на Майдані не було. На те були свої поважні причини, тому перші сутички між Беркутом та ПС я спостерігав лише по телевізору та густому диму, який підіймався над Грушевського майже цілодобово, та який можна було прекрасно бачити з балкону мого будинку.
Потім почалася війна, битва за аеропорт, моя волонтерська діяльність, багато нових знайомств, серед яких я би виділив зустріч із Богемою, який щойно повернувся з ДАП. Він вразив мене своїм спокоєм, манерою спілкування, а ще виявилося, що ми вчилися в одному інституті. Потім мої друзі з Південно-Африканської Республіки вирішили допомогти бійцям ДУК, придбавши для них термобілизну та спальники. Я якраз збирався в Дебальцеве, тому вирішив, що заїхати на базу буде цікаво. Хоча б одним оком подивитися хто ж такі правосєки, які боронять Піски та аеропорт. Щоправда, окрім подруги Стріли та пані Алли, які на той момент опікувались волонтерами, я так ні з ким особливо не познайомився та нічого не зрозумів, проте пообіцяв їм привезти 100 спальників, адже взимку цього спорядження дуже не вистачало на передовій.
Виконати свою обіцянку мені вдалося перед Новим роком. Тоді ми з друзями з "Волонтерського ешелону" успішно реалізували операцію "10 відер олів'є", зробивши десять п'ятилітрових відер цього новорічного салату. Побувавши в Авдіївці та Пісках, врешті решт ми потрапили на базу П'ятого окремого батальйону ДУКу. Нас гостинно запросили на обід, і в їдальні я несподівано зустрів свого старого товариша з Донецька, з яким багато часу провів на тенісних турнірах. Я знав, що він воює, знав, що він у батальйоні "Донбас", але й гадки не мав, що хлопець з Донецька може опинитися в "Правому секторі". Вже після Нового року, коли він зі своєю групою приїхав до Києва на навчання, ми розговорилися, хлопці приїхали до мене і три тижні жили в моїй хаті. Найцікавіше трапилося вже після їхнього від'їзду. Теща питає: "А правосєкі вже поїхали та не повернуться?" "Ти ж сама хотіла, щоб це сталося якомога швидче!", - відповідаю. "Так без них сумно. Веселі вони". Про своїх дітей я промовчу, вони просто не злазили з хлопців, коли ті були вдома. Потім була довга та наполеглива робота по забезпеченню цієї групи всім необхідним, а вже в квітні, повертаючись з передової, я знову заїхав на базу ДУК, де потрапив до об'єктиву ДУК-інфо. Щоправда, програма ця з поважних причин була швидко знята з ефіру, проте я отримав пропозицию, від якої не зміг відмовитися - очолити службу новин ДУК-інфо. Тому вже наприкінці квітня я приїхав на базу надовго. І от саме тоді розпочалося моє справжнє знайомство з ДУК.
Якщо театр починається з вішалки, то будь-який військовий підрозділ - з їдальні. Саме тут розумієш, які стосунки між солдатами та офіцерами. І хоча в ДУК нема звань, але умовний розподіл на на солдат, сержантів та офіцерів все ж таки присутній. І тут перше враження - він реально УМОВНИЙ! Командири рот і навіть керівний склад батальйону стоять разом з бійцями в одній черзі та їдять за одними столами. Номінально існує офіцерський стіл, але він відрізняться лише тим, що застелений поліетиленовою скатертиною.
Люди! Якби ви знали, які тут хлопці зібралися! Багото хто з моїх ровесників пам'ятає більшовицький міф про Гайдара, який у 16 років командував полком. Це дійсно міф, а реалії сьогодення такі, що 19-річний художник командує Першою штурмовою ротою П'ятого батальону. І командує так, що всі бійці, а там є і молоді хлопці, і сивочолі готові за нього піти на смерть. Багатьом здається, що в ДУК воюють лише "західняки". Чесно кажучи, в мене теж була така думка, але реальність знову розбиває всі шаблони. Географія бійців неймовірно широка. Донецьк, Луганськ, Маріуполь, Феодосія, Керч, Харків, Сімферопіль, Київ, Житомир, Одеса, Тернопіль, Чернігів... Та що там казати - майже вся Україна і не тільки. Є тут фанцуз і чех, росіяни та білоруси, зустрічав черкеса та грузинів, - всі, хто бажає бачити Україну вільною та виграти цю неоголошену та незрозумілу війну.
Колись Богема сказав мені, що в ДУК зараз зібрані найкращі люди України. Чесно кажучи, я поставився до цих слів з деякою долею скепсису, але потрпивши сюди, зрозумів, що друг Богема мав таки рацію. Одна історія з інвалідним візком для дівчинки інваліда, яка проживає в червоній зоні в районі Широкине чого варта! Сам був свідком того, що виходячи з Пісків, хлопці привезли з собою на базу кішок та собак, щоб не залишати їх під обстрілами. А бачили б ви, як хлопці опікувалися цуценятами та кошенятами, які народилися на базі. Людяність - ось основна риса цих пропалених війною хлопців.
Багато хто вважає, що ДУК - це якась анархічна структура, де ніхто і нікому не підкоряється, де немає субординації та структури. Чесно кажучи, на початку саме так і було. Скажу більше, коли влітку минулого року була дана команда винести на двір всю зброю, яка була тоді в наявності. На галявині лежала пара кулеметів, близько десятка автоматів та пара цинків набоїв. Зараз ДУК один з найдисциплінованіших підрозділів у зоні АТО. Тут повністю виклюений алкоголь, тут є чітка структура командування і, головне, тут бережуть КОЖНОГО бійця.
Відкрию вам таємницю, що ДУК поважають не лише прості люди, котрі розуміють, що відбувається в країні. Прихильників ДУК багато і серед армійців, що вже пройшли фронт. Як тільки базу П'ятого батальйону оточили військові, мені почали дзвонити хлопці з фронту, яким я допомагав, і питали, чим вони можуть бути корисні. Коли учбовий центр ДУК виселяли з Десни, ті ж армійці почали підказувати, де можна знайти інше місце для підготовки бійців. Але найбільше мене вразила одна фраза, почута мною від мого фронтового товариша: "Дмитро, розумієш в чому справа. На жаль, ми не можемо змінити армію зсередини. Тому вся надія на ДУК. Адже саме Добровольчий Український Корпус є прообразом нової української армії, в якій ми дуже хочемо служити". Ці слова багато чого варті. Адже сказані вони від душі, сказані тим, хто пліч о пліч воював з цими хлопцями.
