Шахта. Перша ротація Першої штурмової.
Дорога вражає своїми апокаліптичними краєвидами. Зруйновані та посічені осколками будівлі й згорілу військову техніку доповнює каркання нажаханих пострілами та вибухами ворон. Жодної живої душі навколо, тільки випалююче все довкола сонце, від якого руки просто «припікаються» до автомата, а тіло закипає в «шкаралупі» бронежилету. В пам’ять врізаються слова командира – «Ми їдемо на головний форпост української оборони та основний плацдарм для подальшого наступу на донецьку нечисть!»
…Ця будівля колись була «шахтою». Так її називають і досі. Але в моїх очах то вже було щось на кшталт залізобетонного решета. Більша частина стін та кімнат вщент розбиті ворожою артилерією та «стрілкотнею», і тримаються хіба що на «солдатській відвазі». Серед цього досить умовного прихистку настрашує ворога та тішить серця правосєків червоно-чорний стяг, що майорить на найвищій точці позиції. Сепаратистам платили чималі преміальні за кожен збитий український стяг, а ми сміялись, коли слухали їхній радіоефір та вивішували новий прапор. По нашому приїзді на шахті висіло три прапори – жовто-блакитний, червоно-чорний та синій з тризубом – прапор ОУН, який вивісив боєць-ОУНівець з позивним Кіндрат. Через два дні після цього героїчного поступку Кіндрата не стало. Його вбила армія РФ, що стріляла по шахті з гаубиць Д-30. Я не був з ним знайомий, але впевнений, що він був Воїном з великої літери.
Бачили б ви ту розстріляну з усього наявного в сепаратистів озброєння висотку, що нагадувала за руйнуваннями, вирваними шматками металу та нічними завиваннями жесті донецький аеропорт, з якого зараз по наших позиціях стріляють танки та міномети. Видовище , звуки - моторошні. Шахта глибиною в тисячу двісті метрів теж «завивала» кожної ночі, мабуть від жаху та болю, що відчула та пережила.
Перший день нашого перебування на шахті відзначився облаштуванням позицій для оборони та місць для сну. Відпочивали ми просто на підлозі, в холодному, сирому підвалі один біля одного, під трубами, - кому де вийшло, там і спали. Ми не знали, звідки і чим по нам стріляють або можуть стріляти, але ми були готові до всього. На жаль, у перший же день перебування на «бойовій» ми отримали трьох 300-тих. Двоє снайперів-правосєків, друзі Сім’янин та Малий, та дівчина-снайпер з 93-ї бригади, та сама Лютик, яка пізніше стала відомою на всю Україну. Вони підірвались на розтяжці. Наші хлопці отримали осколкові поранення різного ступеню важкості, а от дівчина постраждала найгірше – вона наступила на міну, і їй вибухом відірвало ноги. Після таких моментів на війні навіть найвідважнішим стає лячно та тривожно на душі.
Пізніше на шахті втратив ногу ще один наш герой-розвідник – друг Шуруп, який також підірвався на міні. Страшно, коли втрачаєш друга чи побратима, але ще жахливіше, коли той на твоїх очах стає інвалідом. Таких людей потрібно підтримувати та реабілітувати, бо їм найважче.
Останнього дня перед ротацією, як завжди, зав’язався бій. З 17-00 до 18-30 «стрілкотня» та вибухи не припинялись, але згодом все затихло. Опісля 21-00 ми відчули тривогу та почали готуватись до гіршого. І дійсно, незабаром зав’язався дуже серйозний та важкий бій. В радіоефірі ми почули, що двоє хлопців – армійців з 93-ї бригади полізли на висотку чіпляти прапор та потрапили під обстріл ДРГ противника, яка підійшла до висотки на відстань 100 м, тобто впритул. Десантники-прапороносці отримали поранення. Правосєки, які вже не раз рятували життя армійцям, миттєво прийняли рішення лізти знімати з висоти «трьохсотих», а інші надавали побратимам повну підтримку вогнем. Працювали всі: хтось готував операційний стіл, хтось шукав ліки, хтось заправляв набоями лєнти та магазини, хтось стріляв. Врешті, спільними зусиллями двох «трьохсотих» зняли, один з них був поранений в руку, а інший в голову. На жаль, поранений в голову хлопчина помер в лікарні. Пізніше було ще кілька «відряджень» в район «Бутовки», і там штурмовикам Да Вінчі прийшлося досить нелегко, але ми витримали та нині знову готові прийняти бій із рашистським окупантом, тому що ми – правосєки.
Слава Нації! Смерть ворогам!
