Актуально:      Фронтовий щоденник     

Друг Ювелір: «Якщо задумав – роби!»

Бійці ДУК, друг Ювелір

Стрункого, високого Ювеліра важко не помітити серед бійців батальйону. Завжди спокійний, врівноважений, а в розмові цікавий та стриманий. Соромився, коли я попросила розказати про себе, та на наступний день мені таки вдалось трішки розговорити Дмитра. Завжди з цікавістю слухаю, як наші хлопці говорять не тільки про війну чи зброю, а й просто про захоплення, про вподобання. Війна закінчиться, і всім нам повертатись до звичного, мирного життя. Захоплююсь розповідями бійців про їхні долі до АТО, адже за цей час вже у своїй уяві вималювала певний образ хлопців, який ламається, як тільки вони розповідають про себе.

Ювелір родом з Житомирщини, в 14 років закінчив Суворовське училище в Казані, пізніше вчився в Нижегородському училищі тилу. З 1998 р. проживав у одному з найбільших міст Російської Федерації.

- А чому таке псевдо цікаве обрав, Ювелір? – Питаю.

Виявляється, Дмитро займався ювелірною справою. Був експертом – оцінювачем ювелірних виробів і каменів.

Про сім'ю розповідає, але просить не публікувати, бо ті залишились жити у Росії й не зовсім розуміють друга Ювеліра в його борні.

Та Дмитро й сам не міг подумати, хоч і навчався в училищі тилу, що колись повернеться до життя військового. Коли побачив по телевізору події, які відбувались на Майдані Незалежності в Києві в 2013-2014 рр,- вирішив повернутись в Україну. Зрозумів, що це єдиний шанс в його житті зробити щось для країни. Зробити її такою, про яку сам колись мріяв: справді вільну, самостійну. Такою, якою її хотіли бачити ще предки і віддавали свої життя.

- Сподіваюсь, вони побачать з Неба, що ми зараз продовжуємо їхню боротьбу й, дасть Бог,– таки нарешті виборемо нашу омріяну вільну Україну. – Говорить Ювелір.

Поки чекав документи для повернення до України, студіював Інтернет, вивчав куди, в яку організацію піти, щоб його особисті переконання співпали з ідеєю й боротьбою тої організації. Побачив інформацію про Правий сектор і ДУК, зрозумів що це і є ланка між ідеєю вояка і реалізацією в організації. Це Ювеліру сподобалось, адже так людина може бути самодостатньою.

Такого самого можна досягнути на державному рівні. Це було в програмі Правого сектору, яку Дмитро прочитав і обдумав. Сумнівів не виникало, і 15 09 2014р. Ювелір потрапив до навчального центру Правого сектору у Чернігівській обл. Розповідає, що було важко, але дух побратимства настільки сильно там відчувався, що не давав можливості зневіритись. Для себе, насамперед, хотів зрозуміти, чи зможе витримати такі навантаження, чи не здасться. В навчальному центрі зустрівся з Анатолієм Івановичем Гахом, який на той час створював навчальну ДРГ, в яку й потрапив Дмитро.

Ювелір розповідає: «Від початку формування групи, нас було чоловік тридцять та згодом - методом проб та помилок - нас залишилось четверо. Ще тоді познайомився з побратимами, які згодом стали найкращими друзями й справжніми братами. В навчальному центрі часто проводили заняття іноземні інструктори, від яких перейняв навички снайперства. Ми навчались маскуванню, топографії, орієнтуванню, тактиці, коректуванню вогню, вивченню ландшафту місцевості, вивченню звуків. Та там ми рідко стріляли, адже бойової зброї не було. Три рази нас пробували розігнати, але через бажання створити те що задумали, ми продовжили своє навчання. Тоді ставилась ставка на штурмовиків, на той момент такі бійці були дуже потрібними в зоні проведення АТО, але ми добились того, що все таки тренуватимемось як снайпери. З шостої ранку ми виходили в ліс: окопи копали, планували, самотренувались, спали в снігу. Намагались відтворити все, що бачили в фільмах і читали в книгах. Дуже корисними були заняття, які проводили натівські і фінські снайпери-інструктори. На Десні провів 5 місяців.»

На базу 5-го ОБату Браконьєр приїхав 20 січня 2015 р. На той час у батальйоні укомплектовували підрозділ Військово-Польової Жандармерії. Йому та іншим хлопцям пропонували вступити в підрозділ, адже ті відповідали суворим вимогам. Та хлопці відмовились, пояснивши, що тренувались довгий час як снайпери й мають вже свій маленький підрозділ. Комбат Чорний і замкобата друг Гатило вислухали хлопців й дали можливість реалізовуватись як снайпери вже й за допомогою настрілів. Це надихнуло бійців, адже на навчальній базі не було можливості відпрацьовувати стрільби з використанням бойової зброї. Тут хлопці знайшли приміщення, що дозволило розвивати снайпінг далі. І завдяки другу Гатилу, бійці вийшли на високий рівень професійності. Отримали дозволи, придбали зброю. Відкрили револдінг-майстерню, де займались прицілами, пізніше з'явилась зброя 308, 338 калібру. Вивчали балістику, оптику, роботу снайпера під час різних природних явищ, вивчали роботу з таблицями. Вчились самі з книг, трохи допоміг інструктор-снайпер з Ізраїлю. Багато допоміг друг Будяк адже досі хлопці не знали, що таке реолдінг.

Підрозділ снайперів вийшов на високий рівень і не зупиняється на цьому. Шкодують, що база 5-го ОБату не настільки добре матеріально забезпечується, щоб дозволити собі зброю, таку яка використовується наприклад військами НАТО.

Під час війни на Донбасі воював у Пісках Донецької обл., на шахті " Бутовка". Ювелір розповідає випадок, який вважає переломним у своєму світогляді, відношенні до війни:

- В Пісках позиція була добре облаштована, а на шахту "Бутовка" тільки зайшли, окопувались й водночас відстрілювались по ворогу. В роботі снайпера багато подробиць, потрібно непомітним самому бачити всіх і все, що відбувається. Тож дивлюсь в оптичний приціл на позицію сепаратистів, бачу фланг, до якого 500м. Раптом обстріл, свист кулі, а інша черкнула каску на моїй голові. Буквально волосся дибки стало по всьому тілу. Було страшно. Саме тоді зрозумів, що, ось так як і я, з того боку в такий же приціл мене розглядав ворожий солдат, такий самий снайпер, який так само вчився, а може вже й доволі досвідчений. Я не міг полишити позицію, моє завдання було прикривати бійців, які копали окоп й не могли в той час відстрілюватись. Саме це й не дало розгубитись, тоді зрозумів, що несу відповідальність за життя тих побратимів, яких снайпер може розгледіти в свій приціл. Бо яка тоді боротьба, як тоді досягти нашої спільної мети по звільненню України від ворогів, якщо я зараз просто сховаюсь в безпечне місце? Страх після того випадку залишиться напевне на все життя. Після цього змінився світогляд, підхід до багатьох речей став іншим ніж був досі. Зрозумів остаточно, що найважливіше завдання – вижити самому й дати можливість вижити іншим, при цьому залишити в собі хороші моральні якості, розуміти, що це робота, яку треба просто добре робити.

Питаю Ювеліра:

-Що робиш зараз, коли триває так зване перемир'я і батальйони ДУК Правого сектору вивели з лінії зіткнення?

- Навчаємо з побратимами-снайперами новобранців, відкрили на базі батальйону майстерню з ремонту й відновлення мотоциклів. Не розслабляємось жодним чином. Не думаю, що якось треба відпочивати від війни, тобто вживати алкоголь чи ще якось. Війна не закінчилась, ми не здобули ще перемоги, тому треба знаходити в собі сили боротись - бо якщо задумав – роби.


Всі відео від Сектору Правди: