Самурай

Травневий вечір падав на степ. Задушливо, буйно цвіла акація, пахла трава, пахли квіти, навіть сонячні промені пахли розпеченим гірким медом і, здавалося, торкалися дна найглибших колодязів зруйнованого війною селища. Я йшла за ним по вузенькій стежині між згарищами. Спокій ходи сповненого холодної рішучості хлопця примушував забути про небезпеку. Було зрозуміло, що по його слідах можна йти за ним, куди б він не йшов.

Самурай. Один із тих бійців, поруч із яким завжди точно знаєш, з якого боку ворог – з того, де стоїть він, прикривши тебе спиною…

– Звідки ти Самурай?

– З Владивостока. Приїхав в Україну допомогти братському народу в боротьбі проти путінського режиму. – сірі очі віддзеркалюють намагання втриматись від пафосу, який вбачається йому в цих словах, і він збентежено посміхається. – До деякого часу, я не вдавався в подробиці, вважав, що Путін щось робить для Росії, і навіть в якийсь момент був готовий їхати воювати за ДНР, ЛНР. У минулому я співробітник СОБР – лейтенант поліції. Працюючи над останнім завданням, метою якого було виявлення правих, щоб «запобігти розвитку схожих ситуацій у Росії», глибше ознайомився з їх ідеологією, читав їх книги. На багато речей почав дивитись зовсім по-іншому. Пересварився зі своїми знайомими і, коли моє коло спілкування звузилось до кота, зрозумів, що країна зайшла в глухий кут, що ніякі зміни на краще найближчим часом не відбудуться і що у мене є вибір – беззмістовно прожити життя, дивлячись на «бєспрєдєл» під назвою «тріумф руського міра», слухаючи брехню і брешучи самому собі, або йти шляхом серця. Сподіваюсь, що коли Україна відродиться з попелу, як птах Фенікс, це буде прикладом для росіян і вони нарешті зрозуміють, що таке гідність.

– Ти усвідомлюєш, що з цього шляху немає вороття?

– Байдуже, кота я забрав. А більше в мене там нікого не залишилось. Батько сказав змінити прізвище…

– А мати?

– Мати півтора року назад померла. Мені здається, вона б зрозуміла, вона завжди мене підтримувала… – бачу, як у глибокій прозорості сірих очей спогади народжують біль.

– Ти мрієш колись повернутись?

– Ні. Вже ні. Можливо, якби мене там хтось чекав…

– Батько рано чи пізно зрозуміє.

– Дуже на це сподіваюсь, дуже сподіваюсь. – сумно посміхається хлопець.

– Просто взяв квиток і поїхав?

– Хвилювався. Чомусь понад усе хвилювався за кота, боявся, що будуть проблеми з в’їздом із тваринами, зробив йому всі щеплення, довідки, закордонний паспорт. Російську таможню пройшов добре, не дивлячись або завдяки повній сумці «снаряги», яку віз із собою… На українській таможні прямо сказав, що їду воювати за Україну. Мене протримали там 6 годин. Потім близько місяця перевіряли співробітники СБУ і, після того, як упевнились у моїх щирих намірах, дали можливість їх здійснити.

– Як ставишся до Мінських домовленостей?

– Домовленості між режимами – для утилізації патріотів. Нас обстрілюють, майже кожного дня є поранені та вбиті, а нам забороняють відповідати. Намагання влади здійснити силове роззброєння добровольців – взагалі вважаю злочином проти власного народу.

– Коли оточили 5-й батальйон ДУК ПС, 7-й був у повній бойовій готовності. Ти розумів, що це буде нерівний бій, враховуючи розвідувально-диверсійну специфіку роботи батальйону та відсутність тяжкого озброєння, і все одно був готовий йти до кінця?

– Однозначно. Шляху назад немає, немає напівтонів, коли йдеться про честь і справедливість. Взагалі в житті намагаюсь дотримуватись принципів Бусідо. Є така книга Хага́куре. У кожного свій шлях, хтось сіє лани, хтось удосконалює ремесло, хтось займається торгівлею, хтось обирає шлях воїна… І не важливо, який шлях ти обрав, головне йти за своєю метою і ніколи не ховати голову в пісок.

– Ти розповідав про кота, де він зараз?

– Віддав у добрі руки, на фронт вирішив його не брати, тут все ж таки небезпечно, – посміхається. – А я кота свого люблю, це був мій подарунок мамі, коли вона померла, я забрав його до себе. Взагалі, тварин люблю більше, ніж людей. Коли закінчиться війна, я його обов’язково заберу.

– Ти перебуваєш в Україні нелегально, в батальйонах Правого Сектора не отримують зарплатні… Як ти збираєшся знімати житло, що у тебе є в Україні?

– Нічого поки що немає. Житло фронтове, форму видали, годують волонтери. Та мені б спочатку з документами розібратись, мрію отримати громадянство. Може хтось допоможе… – додає Самурай, і я помічаю, як нелегко дається йому це прохання на камеру… Слова підкотилися гірким клубком до горла, він відвертається. Помічаю невеличкий слід від рикошетної рани на його шиї.

– Як тебе звати, Самурай?

– Алєксєй. Філліпов Алєксєй.

Не знаю, що бачив він у мерехтливому дзеркалі маленької річки, яка текла неподалік, та мені здалось, те саме, що бачила я... Чоловіка з такими як у нього сірими сумними очима, який вдивляється в білі смуги океанських хвиль на березі далекого Владивостоку, намагаючись почути хоч відлуння голосу тих бойових сурм, поклик яких навіть в приспаній, заколисаній брехнею країні перетворив життя його сина на жертовний спалах. Так нічого й не почувши, він хитає головою і, понуривши плечі, йде у бік самотнього дому. Тим часом як у вагоні поїзду, що курсує між воюючими країнами, рудий кіт сторожко прислухається до деренчання старомодних підстаканників, можливо, навіть не розуміючи, що став тепер найдорожчим у чиємусь житті.

Сурмили сурми, і Воїни з усіх куточків землі йшли на їх поклик, переважно мовчазно, суворо, чітко й без жодного вагання. Ті, що все життя жили в передчутті самопожертви, збирались на вирішальний бій.

«Ще трохи – і не буде безбожного, і будеш дивитись на місце його – і не буде його, а покірні спадкують землю,— і зарозкошують миром великим…» згадались рядки з Біблії, коли я спостерігала, як взявши свої автомати, нечутно виходять у ніч Монах, Самурай та Янгол.