Мороз

З мого вікна добре видно похмуру будівлю гуртожитку педінституту, де на 7-му поверсі в крайньому вікні яскравою плямою майоріє червоно-чорний прапор. Пам’ятаю, як зраділа десь півроку тому, коли побачила його там вперше. Відтоді кожен вечір я мимо волі вдивляюсь в те вікно – чи є на місці? А сьогодні я бачу ще один на 9-му поверсі, і на 5-му - і серце падає… Студенти, по суті ще діти, пішли на війну. Страшний час, лиха година, коли діти кидають навчання і йдуть захищати рідну землю.

- Скільки тобі років?

–Двадцять два.

- Псевдо можеш своє назвати?

- Мороз.

- Звідки ти?

- З Харкова.

- Типове питання: «чому ти тут?»

- Такі самі причини, що і у всіх. Соромно за людей в Харкові, багато хто просто обернув кашкета задом наперед, спочатку ходили з колорадськими стрічками, а зараз із українськими прапорами. Кричать: «Все, ми вже укропи, вже патріоти»… Хоча загалом непогане місто. Людей багато… Але тих, хто реально щось робить – їх дуже мало. Того й пішов - він відводить очі, сторожко вдивляється в сувору донецьку далечінь, що стала вже майже рідною за час війни.

- Чому в Правий Сектор?

- Я свідомо обрав ПС, в Збройні Сили не взяли через те, що в мене титанова пластина стоїть. Я дуже хтів, але не взяли. Хто дуже хоче, тих не беруть. Я поспілкувався з людьми, подивився в Інтернеті, почитав, поміркував, що краще їхати в нормальний підрозділ, нехай ніякого статусу тобі не дадуть, але ти знаєш, що тут люди приїхали боротися за ідею, а не отримати гроші. За ідею можна воювати і загинути… Я певен, що люди, які мене оточують, не залишать напризволяще в останню хвилину. Того що в них є ціль. А в ЗСУ зовсім інші міркування. Там також є ідейні, але багато і таких, що тільки чекають на ротацію. Був випадок - починається обстріл, ми відповідаємо «в два ствола», біля нас нервується солдат ЗСУ: «Для чого ви стріляєте, мені через два тижні на ротацію, можна пересидіти». Для чого він сюди приїхав? Сидів би дома, вояка, таких на війні не треба. Воїн - це поклик. Потім ходять засмучені – зарплатню не дають або посвідчення учасника бойових дій. Нам жаліються, що в нас взагалі цього нема і нам не треба.

- Як батьки ставляться до того, що ти тут?

- Мати не знає, думає що я на базі. Батько нормально, він патріот. Намагався відмовити але зрозумів, що нема сенсу.

- Ти один в батьків?

- Так. Егоїст (посміхається).

- Як ти бачиш перемогу в цій війні?

- Як. Воювати треба. Армію формувати боєздатну, поки тиша. Нормальну. А не оцих, кого там позбирали. Я коли по телебаченню дивився, як розказували, що Порошенко та Яценюк за рік зробили одну з самих дієздатних армій в світі - так пишався, що це наша країна, наша армія. А потім, коли їхав в потязі сюди, на власні очі бачив, як розвідники ЗСУ напились, ще до відправки потягу. Бридко стало.

В нас зараз ніби то перемир’я, нічого особливого не відбувається, як раз час зайнятися усіма організаційними питаннями, підібрати нормальний склад керування, розігнати генштаб та набрати нових, є в країні розумні люди. Просто нікому це не потрібно. Виглядає так, ніби діюча влада хоче це спустити як є. Забирайте, те що у вас є, тільки не йдіть далі.

- Ти навчався?

- Так, але я ще не закінчив, педагог фізичного виховання. Приїду довчусь. А може переведусь на політологію або історію, побачимо.

- Які сни бачиш?

- Про дівчат.

- В тебе є дівчина?

- Так.

- Не відмовляла тебе?

- Відмовляла, але вона думала, що я на Десні. Я обіцяв що на Донбас не поїду. Вона в Інтернеті побачила фото і взнала, що я в 7 батальйоні, звичайно засмутилася через те, що збрехав, але це за для її спокою.

- Хто ти тут?

- Кулеметник.

- Чому? Кажуть що це небезпечно. Снайпер першим прибирає кулеметника.

- Я не боюсь ризику. Спитав що треба робити, сказали що треба другого кулеметника – так і став другим.

- Ти зараз зі своїми побратимами твориш новітню історію та майбутнє України, щоб ти хотів побажати нащадкам?

- Любити Україну. Завжди чинити по справедливості, намагатися робити все, щоб люди в Україні жили добре, навіть якщо ці дії будуть некомфортні для тебе.

- Що для тебе мирне життя? Перша асоціація?

- Поки не виконали своє завдання на цій війні - про мирне життя рано думати. От коли повернуться Донбас, Крим, в нас буде нормальна влада, тоді можна мріяти. Все залежить від нас, від людей, ми будуємо свою державу, свій дім. Не потрібно терпіти. Будемо терпіти – будемо завжди погано жити. Як відчуваєш, що щось не те - потрібно вставати і міняти. Зараз, насправді, мало що змінилося, прийшли ті самі люди, які сиділи при Януковичу в Раді, які закривали очі на його дії. Теперішня влада намагається позбутися ДУКу та Правого Сектора, тому що це люди, які не продалися, які думають своєю головою, а не телеканалами (всі ж знають, що ТВ – це інструмент влади Порошенка, Ахметова, Пінчука, Коломойського). Телебачення як церква. Віра одна, а розказують всі по-різному.

- Є в тебе мрія?

- Президентом хочу стати - жартую. Є мрія, щоб в країні люди нормально жили, звичайно це пафосно звучить, але дійсно я мрію, щоб це все якось владналося. В нас дуже гарні люди в країні, дружні, вони віддають насправді останнє, відривають від серця, щоб ми тут могли нормально поїсти та вдягнутися, цьому немає ціни. Хочеться, щоб нормально цей народ пожив, а не тільки верхівка, яка вже загниває…

- Це правда, що ти хтів заплатити грошей, щоб попасти в армію?

Він уважно дивиться на мене, хитає головою і не може стримати емоцій: «Ну як, як таке може бути? В країні війна…Я хтів попасти в «Харків 1». Два місяця оббивав пороги, не міг документи здати. То начальника відділу кадрів немає, то в них телебачення приїхало, то перерва, то не сьогодні, все потім, потім… Я обернувся та поїхав до Києва. Через Київ на Десну до Правого Сектора і все - і зараз радий та щасливий, що попав саме сюди. Тут дуже хороша атмосфера, братство. Тут свої…»

Я слухаю його і розумію, що нам всім треба вклонитися батькам таких дітей. Які лишили затишні домівки, веселих друзів та гарних дівчат… і готові загинути заради своєї мрії. Які мають одну на всіх мрію – щоб ми з вами нормально жили.