Актуально:      Фронтовий щоденник     

Епізоди щастя

– Солнышко, давай уже приезжай быстрее! – Чую його радісні слова. Приїжджаю. Перший, кому телефоную, звісно ж, – він.

– Любимая, у нас срочное задание, мы выехали в … – Вмить настрій як рукою зняло. Цілих два тижні ми не бачились. Вперше, за весь період, відколи ми разом. Я так хотіла до нього, хотіла побачити, обійняти, відчути його тепло, ніжні обійми, лагідні доторки. Та в нього завдання. Гаразд, я ж знала, що він не буде ніколи тихо сидіти вдома, чекаючи на мене.

Проходить ще тиждень, їду вже з впевненістю, що побачимось ми от – от. Та… Знову трапляється абсолютно непередбачувана ситуація, і їх групу відправляють кудись. І знову не відомо, коли ми зустрінемось. І знову серце розривається від переживань: просто не хочеться вірити, що якісь там дві години не вистачило, аби нам зустрітись.

Він – воїн, боєць. Він кращий. Він мій. Я можу його слухати годинами. Нам не сумно вдвох. Йому під силу заспокоїти мене буквально декількома реченнями. Йому під силу неможливе…

… Він щойно поїхав. Я не люблю щось питати, куди і для чого він їде. Узяв бронік, каску, БК, змінну форму – і поїхав. Сказав, що в Щастя. Щастя.... Така красива назва містечка. Він поїхав в Щастя… Залишивши своє, моє, наше спільне щастя в тривозі, в переживанні. Заради того, щоб в тому Щасті людям жилось спокійно, він залишає в неспокої своє щастя. І знову терпне в скронях, знову трохи тремтять руки, знову я посміхаюсь, проводжаючи його, а всередині… всередині все кам'яніє, з кожною секундою, поки він сідає до течика, поки він чекає побратима. Ой… Сором’язливий поцілунок на прощання і він поїхав… Він поїхав в Щастя.

Я йду до своїх побратимів, про щось розмовляємо, вони жаліються на неймовірно важку спеку + 36 в тіні. Я їх слухаю, та не чую. Ні, самій легше. Та… самій важче… Думки розривають мозок, знищують все, що може відволікти. І я подумки з ним. Тільки він. Телефоную дитині, намагаюсь хоч трішки поговорити про різне. Так, вдалось. Добрих півгодини ми розмовляли про школу, яка скоро розпочнеться, про шкільне приладдя, яке ще треба докупити, і я майже не думала про нього.

А тільки поговорила з дитиною, знову думки повертають до Щастя. Немов той струмочок після доброї зливи – бринить, просочується кожною краплиною в підсвідомість. Щастя… Надвечір він зателефонував – (так, так! Так! Боже, дякую!) – сказав,ще не доїхали до місця.

Ніколи він не жаліється на втому чи на якісь незручності. Та сьогодні сказав, що ще не їв нічого. Весь день не телефоную, щоб не розбудити, – а раптом таки відпочиває? Надвечір пишу смс: « скучаю…». Він відповідає: « еду к тебе буду утром»…

От так. От радість! Засинаю щаслива. О четвертій ранку приємний телефонний дзвіночок:

– Солнышко, а ты откроешь дверь?

Ну звісно ж, він відсипається , мені вдається трішки – буквально годинку – з ним поспілкуватись. Він обідає та знову їде. Куди? Невідомо. Та я знову чекаю його. Знову переживаю. Знову чекаю дзвіночка з його найщасливішими словами: «Солнышко, я еду к тебе»!


Всі відео від Сектору Правди: